Назвіть, будь ласка, українські друковані або інтернет-видання, які були б рівновіддаленими від усіх кандидатів у президенти. У яких однаковою мірою можна було б критикувати всіх шістнадцять - і їхні дії, й їхні позиції? «Українська правда», до певної міри «Дзеркало тижня»... Ще? Так от одразу й не пригадати.

А тепер зверніть увагу на одну обставину, що стала наочною на цих і саме на цих виборах. Заходите ви в інтернет, шукаєте статті, які змальовували б сценарії розвитку України в разі обрання президентом того чи іншого кандидата, отримуєте перелік посилань, починаєте їх відкривати, й... Вісім, а то й дев'ять із десяти цих посилань виявляються блогами. Це можуть бути статті відомих, дуже відомих і навіть дуже-дуже відомих авторів, але однаково - блоги. Нотатки на полях, за які редакція не бере на себе відповідальності. Як зазначалося колись у даних одного видання: «Редакція ніколи не поділяє позицій авторів». Якщо сказати трохи інакше, редакції усуваються від відповідальності за такі тексти й перекладають її цілковито на авторів.

Що таке, власне, блоги, мас-медійні маргіналії? Це - модерний варіант самвидаву, тиражувати й поширювати який беруться (допомагають) визнані ЗМІ. А тепер уявіть: раптом почнеться масове закриття блогів та відмова редакцій від них узагалі як від форми. Або навіть змушування редакцій до відмови від блогів. Чи заб'є хтось на сполох: розпочалося придушення свободи слова, розпочався наступ на ЗМІ? Здійме галас? Дуже не віриться. Блоги - вони блоги і є. Предмету тривоги нібито й немає. Тим більше що завжди можна знайти, за що прискіпатися до блогових матеріалів: чи то лексика автора не подобається (прикметно: за умов довгої історії спроб боротьби проти ненормативної лексики так ніхто й не дав вичерпного переліку цієї лексики або хоча б однозначного її визначення), чи то пише автор безграмотно (а дві-три пропущені коми можна знайти в кожному тексті), чи то взагалі рівень матеріалів не влаштовує. Блогові матеріали тим і відрізняються від «звичайних», що з їхнього приводу не існує ніяких взаємних зобов'язань. Ані медіапрофспілка авторів блогових матеріалів не захищає, ані медіазаконодавство на ці матеріали не поширюється.

У Росії вже спостерігається щось дуже подібне.

Перед президентськими виборами раптом стало очевидним: більшість «справжніх» ЗМІ - лише для політиків. Суспільство з його інтересами та прагненнями виявилося остаточно витісненим на маргінес, до блогів, безправних і нічим не захищених. Його остаточно оголошено другосортним. Всі в сад... у блог.

У результаті складається дуже дивна картина. До неможливого дивна. Нібито в Україні й досі триває період небаченого розквіту демократії та свободи слова. Нібито ніяких обмежень, ніяких репресій. Ну, майже ніяких, принаймні тут, у столиці. А ЗМІ тим часом набули виразної, хоч до навчальних посібників її занось, форми типових ЗМІ типової країни з авторитарним режимом: відсутність вільних політичних дискусій, ретранслювання позицій та обслуговування інтересів найвищих політиків, функція ЗМІ не як майданчиків для спілкування політикуму з суспільством і не для зворотного зв'язку між ними, а як рупорів донесення волі влади до підданців. Ані обмежень, ані репресій ще немає, а ЗМІ вже напоготові. Диктатор ще не прийшов, а їсти вже подано.

Ні, аналізу перспектив України в разі перемоги на виборах того чи іншого кандидата, окрім як у блогах, не те щоб зовсім не було. Він є. Не далі як учора зустрів взірець такого аналізу - не має значення, де саме, він був типовим. Логічно й аргументовано розглядали автори можливі сценарії розвитку подій і нарешті дійшли висновку: «Такий сценарій є найоптимальнішим для України, бо він задовольнить усіх найсильніших політичних гравців». Усе, висновок зроблено. Кажете, вас він не тішить, вам цікаво, чи задовольнить цей сценарій вас? Ви досі вважали, що Україна - це не лише «найсильніші політичні гравці», а й ще кількадесят мільйонів людей? Та пішли ви з тим, що ви вважали! У блог! Поки ще можна.

Українців довго й наполегливо привчали до такого, а перед виборами це привчання стало просто-таки демонстративним. Пригадався один із випусків «Золотої булави» десь за тиждень до першого туру. Темою випуску були аж ніяк не вибори, а освіта. Соціальна проблема, не політична. Розмова точилася навколо питання про дванадцятирічне навчання в середній школі. Були позиції «за» та «проти», висловлені у більш чи менш зваженій чи, навпаки, емоційній тональності. На що я марно чекав і так і не дочекався, то це на аргументування: чим саме дванадцятирічна школа гірша чи краща за десятирічну. Як на моє глибоке обивательське переконання, вимірювана в роках тривалість навчального процесу має такий самий стосунок до кінцевої якості освіти, як тривалість стояння в черзі - до якості куплених продуктів. Бо головне тут - не «як довго навчають», а просто «як навчають» та ще, можливо, «чого навчають». Як були в десятирічній школі вчителі - таланти й подвижники, а були такі, що рятуйся хто може, - так залишилися й у дванадцятирічній, такі самі й навіть ті самі.

Натомість і присутні у студії, й опитані мешканці різних міст не шкодували емоцій, щоб затаврувати відповідно або десятирічне, або дванадцятирічне шкільне навчання. Чому, на підставі чого? Бо Ющенко й Тимошенко погані, а Янукович добрий, чи навпаки - Ющенко й Тимошенко добрі, а Янукович поганий. «Такий-сякий, запровадив (така-сяка, запровадила)!» чи «Який молодець, запровадив (яка молодець, запровадила)!» - ото й була вся аргументація. І от тепер скажіть: чи була ця програма схожа на джинсову? Ні, не була. Бо всі точки зору було представлено однаковісінько, без жодного натяку на явне або приховане надавання переваги будь-якій. Точніше, ні, я дещо спростив ситуацію. Адже не виключено, що хто-небудь переконаний: шкільна освіта має тривати одинадцять років і саме стільки. Або, може, чотири роки. Але ні, «третіх» поглядів на проблему представлено не було. І цілком слушно: якщо ніхто з високих політиків такого не запровадив і навіть не запропонував, то й обговорювати нема чого. А міркувати над тим, якою має бути освіта як така, сама по собі, - то справа політиків і нічия більше. Суспільство лише й може, що обговорювати позиції політиків, обговорювати власне проблему - надто жирно для нього буде, не за ранжиром. У даному разі мотивація поведінки авторів програми була очевидною: це не був ані примус, ані підкуп, це просто був спосіб професійного мислення. Щира позиція, щире переконання: от саме так і треба.

Те саме стосувалося й іншої теми обговорення - незалежного тестування: жодного аргументу по суті я не почув, лише посилання на добрих чи поганих політиків, які його запровадили чи які проти нього протестують. А є ж у незалежному тестуванні багато плюсів та багато мінусів, до того ж, сама по собі ідея незалежного тестування та конкретна форма тестування, яким воно є - то речі, що можуть бути зовсім різними.

Биту годину обговорювати проблему й нічого при цьому не обговорити - то, звісно ж, найвищий пілотаж. Але це - може, яскравий, але ж такий типовий приклад! Левова частка обговорення нагальних проблем у ЗМІ набуває саме такої форми: «Партія веде». Коли у ЗМІ замість однієї партії, що «веде», з'являються дві, а то й три, - то це зовсім не є свідченням демократичності тих самих ЗМІ. Суспільство як було, так і залишається політично нікчемним, таким, що лише читає й переказує рішення рідної партії (чи то у множині: рідних партій). От вам, до речі, й освіта: освічені люди, взагалі-то, мають уміти не лише читати й переказувати.

Це наводить на невеселі думки: а може, поки наш демократичний президент розводився про свободу слова й демократію, конкретні прояви життя країни, суспільства й ЗМІ зокрема почали регулювати зовсім інші люди та зовсім інші сили в зовсім інший спосіб? Може, вони давно вже підібрали владу, залишену валятися, а нинішні вибори мають лише формалізувати її? Може, для визначення політичного устрою України вже давно пасує не слово «демократія», а слово «полідиктатура»? П'ять років тому, на Майдані, у стані загального піднесення, люди висловлювали своє переконання: так, Ющенко нерішучий і не надто діяльний, але він - перехідний президент, за ним прийде новий, по-справжньому демократичний. Чи гадали вони тоді, що цю мрію про прихід демократичного президента політики - й постпомаранчеві, й синьо-білі - сприймуть за загрозу своїм кар'єрним перспективам і протидіятимуть їй?

Але стоп. До чого тут політики? Хто вони, власне, такі? Що можуть вони без ЗМІ? Нічого. Хіба що білборди розвісити. Це ЗМІ зробили нинішні вибори такими, якими вони є. ЗМІ й ніхто інший. Якщо дещо перефразувати гасло одного з кандидатів у президенти, «настав час ЗМІ». Це журналісти звикли бігати з мікрофонами та диктофонами за сильними світу цього, щоб потім вихлюпувати на аудиторію їхні одкровення. Це вони закрили доступ до аудиторії тим, хто не перебуває на владних вершинах, - нецікаво, мовляв, неформат. Це ЗМІ обмежили наш вибір, звузивши наш світ до кількох звичних політичних персон та їхніх бек-вокалістів. А хто залишив суспільство без свіжих думок, та й узагалі без думок, а лише сам-на-сам із агітаційними гаслами та іншою політабракадаброю? Відомо ж: коли люди тільки й чують, що позбавлені сенсу набори слів, вони й самі стають неадекватними. Цілого суспільства це стосується тією ж мірою. А хто протягом кількох років переконував: або Янукович, або Тимошенко? Коли вряди-годи й отримували доступ до аудиторії люди, що не перебували на владних вершинах, то що вони могли сказати, коли темою переважної більшості, наприклад, ток-шоу тільки й були, що політичні розклади між тими самими Ющенком, Януковичем та Тимошенко на даний конкретний момент? Хотіли чи не хотіли, але вони мусили позиціонувати себе «за» або «проти» трьох заздалегідь визначених сторін, трьох завданих, навіяних лідерів. Хто, врешті-решт, позбавив Україну шансів на оновлення? Чи не ЗМІ, чи хтось інший?

Нова редакція закону про вибори президента унеможливила висловлення незаангажованих думок. А вихід був дуже простим: Конституційний Суд мусив лише дати офіційне юридичне тлумачення поняття «агітація». То чи не могли журналісти домогтися (чи, щонайменше, домагатися), щоб відповідні посадові особи зробили відповідне подання до КС? Громадських організацій журналістів - сила силенна!

Наведений вище приклад «Золотої булави» доводить (чи то лише так здається?): ЗМІ, принаймні, частка їх, готові не просто служити владі. Вони готові запропонувати їй служіння набагато відданіше, ніж вона того вимагатиме. Адже відмова від аналізування суті проблем, навіть не пов'язаних безпосередньо ані з політикою та політиками, ані з державним устроєм та практикою функціонування державних інститутів, означає вже не просто готовність служити, а запопадливість. Чи, може, страх?

Укотре доводиться констатувати: що восени 2004 року на екранах не могли з'явитися «сторонні особи», що тепер. Так, коло «несторонніх», «своїх», «бажаних» розширилося, але ж і влада стала поліцентричною. Точніше, олігоцентричною - була монополія, стала олігополія, тобто паритетна монополія, коли жоден із декількох центрів не може здолати інші і встановити свою повну й необмежену монополію. Різниця між висвітленням політичних тем у ЗМІ 2004 року та в нинішніх - кількісна, але не якісна. Так, темників немає, але від того стає ще сумніше: виходить, це самі ЗМІ з власної ініціативи навіть за відсутності темників поводяться так, ніби ті нікуди не зникли? Виходить, темники й не потрібні: самі ЗМІ й без того знають, чиї думки українці мусять чути, а чиї - не мусять? Виходить, поклоніння чинній владі, вельможопочитання в наших ЗМІ у крові? А ми гадали, що це була свобода слова...

Ілюстрація - www.fsk.ru