Медіатренер, медіаконсультант, кризовий медіаменеджер
14:00
Четвер, 21 Січня 2010

Лікнеп. Як досягати «недосяжного» балансу думок

У «високій» якості роботи найпотужніших інформаційних служб, безумовно, винні шеф-редактори і топ-менеджери, адже теленовини – це чітко персонал-залежне виробництво. Частина 2 (+ відповіді на коментарі)
Лікнеп. Як досягати «недосяжного» балансу думок

 

Пропонуємо вашій увазі другу публікацію з серії статей Ігоря Куляса «Лікнеп». Першу статтю циклу «Лікнеп. Як досягати "недосяжного" балансу думок» читайте тут.

 

Відмова від коментаря. Безвихідних ситуацій не буває

 

У ситуації, коли вам з тих чи інших причин, у той чи інший спосіб таки відмовляють у коментарі, вам слід бути особливо уважними і ретельними. Йдеться вже не лише про «обов'язкову програму» з точки зору стандарту балансу думок, але й про вашу ж безпеку.

 

Отримавши відмову і від інтерв'ю на камеру, і від телефонного коментаря, ви обов'язково повинні запитати у свого «героя-відмовника» про причини його небажання щось сказати людям. А далі мусите обов'язково повідомити його про те, як саме про його відмову почують ваші глядачі. Класичне формулювання звучить так: «У такому разі я буду змушений повідомити глядачам, що пан такий-то відмовився від коментаря з такої-то причини».

 

Увага! Кілька застережень. По-перше, слово «відмовився» я написав лише до прикладу. Оскільки ваше завдання у цьому формулюванні - бути підкреслено дослівним! Слово «відмовився» ви можете сказати лише у тому випадку, якщо ваш «герой» сказав вам «я відмовляюся коментувати». Якщо він сказав «я не хочу коментувати», ‑ ви повинні казати «не захотів прокоментувати». Якщо він сказав «я не можу прокоментувати», ‑ ви кажете «не зміг прокоментувати» і так далі. Не можна казати про «відмову», якщо вам сказали про «небажання» і навпаки! Будьте ретельними і точними!

 

По-друге, з'ясування й озвучення причини відмови (небажання/неможливості тощо) від коментаря є обов'язковим. Адже причина може бути цілком поважною (наприклад, чиновник каже, що не може прокоментувати сьогодні, оскільки не має конкретного документу, але прокоментує завтра, коли отримає цей документ). Крім того, причина відмови може бути поважною з точки зору одного глядача, але геть непереконливою - з точки зору іншого. І не нам вирішувати, що є поважним, а що ні.

 

По-третє, важливо цю ключову фразу просто повідомляти своєму «герою». Сама по собі вона не може бути способом шантажу чи погрозою. Ніхто не надягав на журналіста мантію судді чи тим більше прокурора! Працюючи в новинах, ми не можемо нікого ні в чому звинувачувати. (Якщо у вас є таке непереборне бажання - йдіть собі з новин і робіть свою авторську програму, а в ній уже звинувачуйте кого завгодно і в чому завгодно, і дай вам Боже успіху.)

 

Після ключової фрази ви зобов'язані надати вашому «відмовнику» всі можливості прокоментувати тему згодом. Як би ви до нього (чи до його відмови) не ставилися! Адже глядача найменше цікавить ваше ставлення до цього героя, його цікавить не відмова від коментаря, а повноцінний коментар цього героя з цієї конкретної теми. Тому (навіть зціпивши зуби :)) будьте ґречними і повідомте своєму співбесіднику всі свої і редакційні контакти на випадок, якщо він передумає і вирішить прокоментувати тему завтра, післязавтра або через місяць (якщо це ще буде комусь цікаво).

 

У підсумку, ту ключову фразу про відмову ви повинні озвучити у тому випуску новин, де вийде ваш сюжет. З огляду на брак відповідної картинки, це найліпше робити або у стендапі, або ж у підводці/відводці.

 

Існує ще чимало способів, як вести переговори з «прошеними» сторонами конфлікту і як боротися з відмовами від коментарів, але їх ефективніше відпрацьовувати не у статті, а на тренінгу. Тут я обмежився лише тим, що слід вважати «обов'язковою програмою».

 

Бліц-опитування і соціологія. І ще деякі цифри, що потребують балансу

 

Вище ми вже побіжно згадували про підміну колективної сторони конфлікту бліц-опитуваннями «з розмитими межами». Тим більше, що журналісти часто свідомо чи несвідомо починають гратися в сюжетах бліцами, видаючи їх за якусь там «соціологію».

 

З точки зору стандарту балансу думок, бліц-опитування жодним чином не може бути соціологічним дослідженням. Занадто малою і випадковою, а науковою мовою ‑ «нерепрезентативною», є референтна група опитаних. Справді, яким би енергійним не був журналіст на зйомці, він може встигнути опитати лише кільканадцять людей. Розподіл думок у цій групі ніяк не буде свідчити про реальне співвідношення голосів за/проти у місті, області, регіоні чи в усій країні. Простий приклад: якщо журналіст опитуватиме людей, за кого вони голосуватимуть на виборах - за Януковича, Тимошенко чи ще за кого, ‑ погодьтеся, результат буде категорично різним у Донецьку, Кіровограді і Львові. Чи це про щось свідчитиме? Ні про що взагалі.

 

Певну картину розподілу голосів може спрогнозувати лише справжня соціологія (про неї більше я розповім у «лікнепівській» статті про стандарт достовірності інформації). Та й вона залишатиметься лише прогнозом, підтвердити чи спростувати який зможе лише безпосереднє голосування людей на виборах.

 

Отже, з точки зору стандарту балансу думок, бліц-опитування, незалежно від того, скільки людей висловилися «за» чи «проти» чогось (наприклад, шестеро - за Януковича, троє - за Тимошенко і один - за Ющенка), ‑ в сюжеті має прозвучати однакова кількість голосів «за» кожного. У цьому прикладі - по одному. Без жодної переваги будь-кому. Бліц-опитування насправді є лише ілюстрацією усього спектру думок, а не кількісного розподілу прихильників кожної з них. Отже, самі бачите, інформаційна цінність бліців близька до нульової. Будь-яке бліц-опитування можна замінити сакраментальними словами, що «з цього приводу думки є різні». (Принагідно ще одне важливе правило бліц-опитування - всім його учасникам журналіст повинен ставити одне й те саме запитання, лише тоді буде дотримано стандарт балансу).

 

«Експертологія» у виконанні журналістів

 

Крім сторін конфлікту (учасників події) в сюжеті може брати участь ще один різновид коментаторів. Це експерти. Нині чомусь «вимираючий вид» в українських телевізійних новинах.

 

Визначення експерта просте: це людина, яка є безумовно компетентною в темі вашого сюжету, не є стороною конфлікту, навіть більше того - не має в цьому конфлікті жодного власного інтересу. Той, хто розбирається, але не є учасником подій. Роль експертної оцінки зростає тоді, коли тема є доволі складною для розуміння (необхідні компетентні пояснення) або ж тоді, коли є важливою оцінка певних фактів, заяв або дій. І ще - в тих випадках, коли ключові сторони конфлікту відмовляються від змістовного коментаря (у цих випадках знову-таки експерт може принаймні оцінити можливі мотиви поведінки сторони у конфлікті, що буде цінним для розкриття теми).

 

Якщо проаналізувати випуски новин «провідних» українських телеканалів, можна зробити маловтішний висновок про те, що роль таких експертів відіграють... самі ж журналісти, постійно висловлюючи власні висновки й оцінки, і лише в певних випадках сором'язливо прикриваючись псевдопосиланнями на кшталт «експерти вважають», «фахівці кажуть» або ж «за словами спостерігачів». У цьому випадку журналісти порушують не лише баланс думок, але й інші стандарти, зокрема достовірності подачі інформації і відмежування фактів від коментарів (про них говоритимемо докладно в наступних статтях).

 

З точки зору стандарту балансу думок, журналісти повинні розуміти, що, по-перше, не завжди є можливість знайти «ідеального експерта» (тобто рівновіддаленого від усіх сторін конфлікту). Найкритичнішою в цьому сенсі є політична тематика. Адже майже всі експерти, яких журналісти звикли визначати як «політологів», є водночас політтехнологами, кожен із яких працює на цілком конкретну політичну силу. А отже, в своїх оцінках буде не безстороннім! З точки зору балансу думок у цій ситуації критично необхідно опитувати з будь-якого питання якомога більшу кількість експертів і подавати глядачеві всі їхні думки.

 

По-друге, думки різних експертів можуть відрізнятися у будь-якій складній тематиці (наприклад, курс гривні, або наслідки глобального потепління, або «свинячий» грип) навіть не внаслідок їхньої заангажованості в конфлікті, а тому що справді якісь речі можуть бути неоднозначними навіть для фахівців! З цієї точки зору геть неприпустимими є численні випадки (я б навіть сказав - збитковий метод), коли журналіст бере інтерв'ю у одного фахівця, а в сюжеті, покладаючись на цю фахову думку, починає безпідставно узагальнювати - «за словами фахівців», «кажуть експерти» тощо. Це є безумовним порушенням стандарту балансу думок, тому що експерт А може прогнозувати стабільність курсу валюти, а експерт Б може прогнозувати стрибок курсу. З точки зору стандарту балансу у вашому сюжеті повинні бути обидві ці думки.

 

І, нарешті, звідки беруться всі ці експерти? Їх же не випускає в світ якийсь там факультет експертознавства Інституту експертології.

 

Є два основні шляхи пошуку експертів. Якщо йдеться про нові знання, складну наукову, виробничу тематику, ‑ експертами можуть виступати фахівці профільних вишів або науково-дослідних інститутів. Тут усе доволі просто. Шукаємо потрібну людину в структурі, яка науково займається цим питанням.

 

Якщо потрібні оцінки позицій сторін конфлікту, особливо ж коли йдеться про конкретну структуру (завод, організація, фірма тощо) або ж про оцінку можливості/неможливості певних ситуацій, ‑ у якості експертів нам потрібні люди, які добре знають «внутрішню кухню». Особливо складним стає пошук експерта, коли маємо справу із «закритими» структурами. У цій ситуації нас можуть виручити або «такі ж самі» (представники іншої подібної структури), або «колишні» (пенсіонери, відставники, які працювали в цій структурі раніше). Вони добре знають ситуацію «всередині» структури і вже є значною мірою незалежними від самої структури.

 

До прикладу, коли 20 квітня 2000 року ми на Новому каналі першими висунули версію про те, що багатоповерхівку в Броварах розбомбили військові, в той момент коли Міноборони і командування військ ППО відмовлялися взагалі будь-що коментувати, саме експерт - військовий-відставник - підтвердив у студії «Репортера», що за часом (від запуску ракети на полігоні до вибуху будинку) все збігається, отже, версія має право на життя. Або інша історія: коли в серпні 2000-го затонув російський підводний човен «Курськ», ведучий «Русского радио» в Одесі Андрій Шабанов знайшов і запросив до студії відставника, який колись був офіцером саме на «Курську». Це був надзвичайно цікавий ефір, адже людина, яка знала човен не з чуток, а «зсередини», коментувала «офіційну версію» російської влади саме з точки зору «оце може бути», а «цього бути не може» (розбиваючи при цьому «офіційну версію» на друзки).

 

Експерти зазвичай з'являються в новинах не в репортажному жанрі (там найціннішою є оперативність розповіді про те, що, де, коли і як сталося). Коли ж ви починаєте глибше осмислювати тему, у пошуку причин або наслідків певної події, ‑ без експертної думки вам не обійтися. Раджу вам при цьому ніколи не обмежуватися одним експертом. Що більше кваліфікованих думок, то повнішою буде картина для глядача. То цікавішими будуть ваші новини.

 

«Неоднозначна однозначність», або Від чого зрештою вимре людство?

 

Для тих, хто уважно дивився теленовини починаючи з середини 90-х років минулого століття, не секрет, що людство уже з десяток разів мало вимерти на пню. Спочатку від «чуми ХХ століття» на ймення СНІД. Ця «чума», якщо вірити новинам, косила людей пачками. Але людство вижило і живе собі тепер зі СНІДом так само, як жило раніше без нього.

 

Потім була «проблема 2000». На межі двох століть саме вона мала накоїти на планеті непоправних лих у зв'язку з тим, що в попередніх версіях будь-якої комп'ютерної техніки 1999 рік «обнулявся» і це мало призвести до повного Апокаліпсису (зокрема, до неодмінних вибухів ядерної зброї, атомних станцій та інших «мирних і не дуже бомб»). Людство і цю біду якось пережило. І, до речі, нічого ніде так і не вибухнуло. Принаймні новини, хоч як жахали людей «до того», «після того» про такі вибухи нічого не розказали.

 

Далі була «атипова пневмонія», «білий порошок», «коров'ячий сказ», «всесвітній тероризм» із Бен Ладеном на чолі, «пташиний грип». І, нарешті, «свинячий грип». Останній став настільки фатальним для України, що здавалося, цього разу кінець неминучий. Аж ось живі досі! І все людство щоразу без якихось там надзусиль (якщо у людства в цей момент не на часі чергові вибори) виживало і виживає. Незважаючи навіть на запуск Великого адронного колайдера і на астероїди, які періодично мають врізатися в Землю і (якщо вірити новинам) вбити на нашій планеті геть усе живе! Вам не здається дивною ця «живучість»?

 

Я наводжу далеко не повний перелік новітніх міфів, які найчорнішими фарбами змальовували українські телеканали протягом останнього десятиліття. Зверніть увагу на те, що я свідомо не додавав до цього «найчорнішого списку» тих міфів, у яких основою «загибелі людства» були суто українські політичні витребеньки.

 

Якщо чесно, важко навіть вигадати, що стане наступною загрозою всьому живому на Землі, але щось точно буде. Новини ж бо не сплять! Навіть наш «лінивий ньюзрум» не спить, оскільки має підписку на Reuters або ж на APTN. І крім того має факс, мейл, звідки надходять «страшилки» від прес-служб і політтехнологів.

 

Природа усіх цих «страшилок» ‑ лише в надзвичайній емоційній переконливості та масовому впливу теленовин на свідомість мільйонів людей. Хтось грається у свої політичні або ж бізнесові ігри, а новини підтримують цю гру. Причому часто навіть не маючи від того жодного зиску. Просто тому, що «це звучить» і дає рейтинги!

 

Причина «живучості» всіх цих «інформаційних вірусів» ‑ лише у свідомому чи несвідомому, але однаково грубому порушенні журналістами стандартів. Насамперед стандарту балансу думок і повноти інформації. Ніхто ж на «великих» каналах України ніколи раніше не озвучував альтернативних думок, наприклад, про те, що такої хвороби, як СНІД, немає. Так, імунодефіцит буває, але з десятків різних причин. І це ніяк не пов'язано з якимось демонічним вірусом, що передається статевим шляхом або ж через кров.

 

Ніхто не чув критиків «проблеми 2000» або ж «атипової пневмонії». Думка про те, що «загрози немає», щоразу була для журналістів «неактуальною і нецікавою». Набагато цікавіше було частувати людей «страшилками»! Ця хвороба людей родом з дитинства. В мої часи ми, дітлахи, зіщулившись від жаху, переповідали одне одному історію про «дєвочка-дєвочка, чьорний гроб на кольосіках заєхал в твой под'єзд». Глядач має на це право, а ви, журналісти, на це права не маєте! Тому що у вас є професійний стандарт балансу думок. Почули чергову «страшилку» ‑ шукайте альтернативну думку. І все відразу ж ставатиме на свої місця.

 

Завершуючи цю тему, хотілося б запитати у журналістів, чи вони взагалі відчувають свою колосальну провину перед глядачами за той психоз, який вони розводять у своїх сюжетах та випусках з приводу кожної чергової «неминучої загибелі людства»?! Благо, історія з останнім «пандемічним» грипом знайшла достойне продовження. Оскільки цього разу «глобальні піарники» загралися, в Євросоюзі нарешті вирішили поставити їх на місце. Можливо, хоч це стане для журналістів уроком на майбутнє. Що нічого не можна приймати на віру, все треба перевіряти і - найперше! - до будь-якої думки ретельно шукати баланс.

 

«Нацбанк як полюс недоступності». Підсумок конкретної історії

 

Отепер уже можна повертатися до головного нашого прикладу - про коментар від НБУ щодо «грипозного мільярду для Кабміну». З точки зору стандарту балансу такий коментар мав би бути ОБОВ'ЯЗКОВО і БЕЗУМОВНО в кожному випуску новин того дня! Це навіть не питання, адже стандарт вимагає від журналістів подавати точки зору ВСІХ, БЕЗ ВИНЯТКУ, сторін конфлікту. А НБУ в цій ситуації точно був однією з найважливіших сторін.

 

Скажу навіть більше: для звичайного глядача, який не знає тих наших з вами стандартів, після перегляду сюжетів на «великих» каналах могло здатися, що журналісти мають його, глядача, за душевнохворого. Настільки очевидним було зустрічне запитання глядача до «творців» цих сюжетів: невже ж ви не могли запитати в самого Нацбанку?! А журналісти тим часом продовжували робити вигляд, що все нормально...

 

З усього написаного вище, гадаю, ви вже самі можете намалювати просту й ефективну схему дій, до яких ви могли вдатися в тій конкретній історії, щоб таки отримати інформацію про наявність грошей у НБУ.

 

1. «Пробивати» Стельмаха! Він не Господь Бог, а має звітувати перед країною про роботу. Тим більше, що у декількох ключових каналів є купа досвідчених журналістів, які роблять, вибачайте, доволі пихаті «фінансово-аналітичні» сюжети. В яких, надуваючи щоки, виступають узагалі не журналістами, а фінансовими аналітиками. Які знають точно, що буде завтра з курсом гривні або як воно буде з депозитами проблемних банків. Якщо ці журналісти є такими вже великими «знавцями українського світу фінансів», що мають сміливість виступати в новинах перед мільйонами українських глядачів як фахові експерти, то невже вони не мають мобільного телефону глави центрального банку?! Або хоча би доступу до його вуха через приймальню? Не вірю!

 

2. Якщо таки не мають, або ж мають, але пан Стельмах виявився б у тій історії невблаганним «мовчуном», слід було піти «вниз по ланцюжку». Тут, ‑ із тих, хто теоретично може дати компетентну відповідь на запитання, яке нас цікавить, ‑ маємо: одного першого заступника пана Стельмаха, трьох заступників, виконавчого директора з економічних питань і директора фінансового департаменту. Багатющий вибір, погодьтеся! Звісно, не факт, що всі вони є найкомпетентнішими саме в цьому питанні, але всі вони досить компетентні, щоб «замінити» пана Стельмаха у вашому сюжеті. І журналісти, які спеціалізуються на фінансовій тематиці, гадаю, краще за Детектор медіа знають, до кого саме з перерахованих підлеглих глави НБУ слід було звертатися з цим питанням у першу чергу.

 

3. Коли б усі ці спроби не дали жодного результату, можна було ще «перевірити» про всяк випадок Сергія Круглика, який є речником НБУ і який теоретично міг якось або коментувати (зрозуміло, з дозволу свого боса), або ж озвучити факт відмови НБУ від коментаря як такого.

 

4. Не добившись від жодного з названих коментаря або чітко артикульованої відмови від нього, слід було того ж таки дня написати і відправити до НБУ інформаційний запит із цього питання.

 

5. Можна було також спробувати сходити і «вгору по ланцюжку», адже є вища наглядова структура - Рада НБУ. Тут теж є люди, які можуть знати відповідь на запитання, і, більше того, ці люди є представниками різних політичних таборів, інтереси у них різні, отже, шанси на отримання коментаря тут доволі високі (те, в чому не зацікавлена одна політична сила, може бути дуже цікавим для іншої).

 

6. Паралельно ніщо не заважало жодній з редакцій спитати думки-оцінки експертів про те, можуть чи не можуть бути в НБУ такі гроші, й озвучити ці думки у випусках новин.

 

7. Був ще один, хоч і ризикований, але цілком ефективний і професійний варіант. Напевно, у журналістів, які постійно працюють з фінансовою тематикою, є в НБУ знайомі чиновники вищої та середньої ланки, які могли би прокоментувати це питання на умовах анонімності. Так, при цьому редакція й автор сюжету брали б відповідальність за точність інформації на себе, але такий варіант і ризик, із ним пов'язаний, були цілком виправданими з огляду на суспільну важливість теми.

 

8. Далі обов'язково треба було повідомити у своїх випусках і про всі відмови від коментаря (з позначенням кожного автора відмови), і про те, що редакцією було зроблено інформаційний запит і за два тижні ви повідомите про результати цього запиту. До речі, причини відмов від коментаря у різних чиновників цілком могли бути різними. Запевняю вас, навіть це само по собі прозвучало б у випуску дуже цікаво!

 

9. У подальшому (вже за два тижні) можна було б озвучити відповідь НБУ на інформаційний запит, а в разі, якщо такої відповіді не було б, позиватися до суду про порушення чиновниками Нацбанку Закону «Про інформацію» і навіть (чому б і ні?!) про перешкоджання ними журналістській діяльності. (Зрозуміло, що таке продовження історії потребувало б роботи юристів телеканалів.) Паралельно можна було зробити в своїх випусках новин цікаві для глядача сюжети про це.

 

10. А далі залишалося б тільки широко і «до переможного кінця» висвітлювати у своїх випусках перебіг цієї судової справи.

 

Погодьтеся, все перераховане вище не потребує якихось там надзвичайних зусиль. Трохи ретельності, певна кількість телефонних розмов. Усе це цілком реально. Так, усе це можна було не встигнути зробити того ж таки дня, з цим я не сперечатимусь. Але можна було встигнути зробити дня наступного, повідомивши своїх глядачів, що редакція продовжуватиме шукати цього важливого коментаря. Тема бо продовжувала залишатися важливою і цікавою для глядачів і назавтра, і післязавтра, і навіть за тиждень від її зав'язки. Але про все це так і не здогадалися редактори і репортери «найпровідніших» українських телеканалів. Прикро!

 

Це лише один маленький приклад, узятий лише з однієї історії. А таких історій, слава Богу, життя щодня дарує українським тележурналістам оберемками. Запевняю вас, якби редакції великих каналів у кожній із тих історій діяли б так, як я описав, то «недоступних» чиновників і структур в Україні різко поменшало б. Гадаю, що будь-який «найзакритіший» для преси чиновник, скуштувавши такого раз, не захотів би повторення подібної «наруги» над власною репутацією, а наступного разу сам би і радо запрошував журналістів на термінові прес-конференції, і відповідав би на будь-які журналістські запитання. А вже що саме він відповідав би - то вже було б на його сумлінні.

 

Я підкреслю ще раз, справа тут не в НБУ і не в панові Стельмаху. Саме цю «історію» я взяв лише як промовистий приклад. «Один із тисяч і тисяч». Біда - у системі «лінивого ньюзруму», коли нікому з журналістів - репортерів, ведучих і редакторів - навіть не спадають на думку прості професійні кроки. Чиновники, політики і бізнесмени тим часом створюють собі надкомфортні умови життя. Роблять собі свої оборудки без контролю громадськості (а цю контрольну функцію для суспільства мали б виконувати за покликанням своїм саме журналісти!). Такими простими способами можна було би «виховати» будь-якого «героя», ба навіть наших найбільших «героїв». Було би бажання, якого сьогодні, на жаль, в українського журналістського цеху немає. Набагато ж простіше знайти собі самовиправдання про «недоступність» і «не напружуватися» дарма, правда? Втім, брешу, справа тут уже в іншому. В тому, що журналісти так і не навчилися об'єднуватися, щоб гуртом боротися проти «німоти» наших «великих людей» у незручних для них питаннях.

 

Я сподіваюся, що тепер уже я відповів пані Парасковії та всім іншим зацікавленим анонімам на їхні саркастичні запитання. Сплутано причини і наслідки. Насправді ж, «боги» нашого політико-бізнесового «олімпу» лише тому є такими вже «недоступними», що журналісти є такими лінивими або ж боягузливими! І сьогодні, на жаль, саме «зусиллями» журналістів «хронічно недоступними» вже стали не лише президенти і банкіри, але й начальники ЖЕКів.

 

Післямова для редакторів і менеджерів

 

Наостанок - два слова на часткове виправдання репортерів, які робили і роблять неякісні, зокрема незбалансовані сюжети.

 

Новини - це колективна робота. Для того, щоби в ефірі з'явився сюжет з певної теми і певної якості, працює не лише сам репортер. Придатно до змісту ми не беремо зараз роботу оператора, режисера монтажу чи водія. Візьмімо середню менеджерську ланку, яка планує випуски, а отже - ставить репортерам завдання на підготовку сюжетів із конкретних тем.

 

Завжди є редактор, який ставить репортеру завдання на зйомку сюжету. В різних редакціях це по-різному називається - випусковий редактор, ведучий новин (у деяких редакціях саме він є «господарем випуску»), подеколи це робить сам шеф-редактор, але така людина є завжди. Той, хто ставить це завдання, звісно, має контролювати його виконання, зокрема з точки зору якості. Отже, робимо перший невтішний висновок: у тому, що в ефір новин найбільших українських телеканалів часто-густо йдуть незбалансовані сюжети, є значна частина провини тих редакторів, які ставлять репортерам завдання на ці сюжети.

 

Йдемо далі. Репортери можуть робити сюжети неякісно з різних причин. Назву найголовніші:

 

1. Репортер просто не вміє професійно виконувати свою роботу. Бракує знань і навичок. Нема розуміння основних законів професії.

 

2. Репортер уміє, але не хоче, лінується професійно виконувати свою роботу. Тому що знає, що «контролер»-редактор не запитає з нього такої якості.

 

3. Репортер уміє виконувати свою роботу, але його змусили робити незнайому йому тему. Він у темі не орієнтується і йому просто бракує часу як слід розібратися, бракує контактів для якісного розкриття теми.

 

У всіх трьох випадках очевидною є критична провина тих менеджерів, які за посадою відповідають за різні сторони планування і кадрової політики.

 

У першому випадку («не вміє») винні менеджери, які беруть на роботу людину без достатніх умінь і знань, і нічого не роблять для того, щоб цю людину навчити, підвищити її професійну кваліфікацію.

 

У другому випадку («не хоче») винні менеджери, які не вміють мотивувати підлеглих до якісного виконання власних посадових обов'язків. Не вміють чітко ставити завдання і якісно контролювати їх виконання.

 

У третьому випадку («робить не своє») винні менеджери, які не вміють ефективно використовувати свій редакційний ресурс, основою якого і є репортери. Це означає, що менеджер, який ставив завдання, не розуміє до ладу суті власної роботи, не розбирається в тематиці і не вміє працювати з людьми. А теленовини - це чітко персонал-залежне виробництво.

 

Тепер повернімося до теми, яку я взяв до розгляду саме в цій статті, вийдемо за межі одного репортерського сюжету і знову згадаємо, що теленовини є колективною творчістю. Звісно, репортер, який сидів півдня у парламенті, де політики чубилися за той «грипозний мільярд» з ритуальними згадуваннями «грошей НБУ», міг справді не мати досить часу, щоб того ж таки дня, «осідлавши» телефон, провести значну кількість переговорів і в ліпшому разі поїхати на зйомку ще одного-двох інтерв'ю.

 

А дозвольте-но запитати у вас, панове «плановики». Ви що, не розуміли важливості теми? Розуміли, тим більше, що того дня (26 листопада минулого року) ця тема стояла в основних випусках на чільних місцях. «Факти» і «Час новин» взагалі поставили її основною темою дня, у решти вона посідала «почесні» друге чи третє місце. А не стала першою лише тому, що на перше місце інші канали того дня поставили дорожньо-транспортну пригоду, в якій екс-мер Києва Омельченко збив на смерть пішохода.

 

Отже, розуміння важливості теми було. Я не повірю в те, що в Першого каналу, «1+1», «Інтера», СТБ, Нового каналу, ICTV, 5-го каналу й «України» такий уже слабкий редакційний ресурс, що всі вони не могли спрацювати на посилення теми додатковими журналістами, а за потреби й камерами, щойно виникла б нагальна потреба з'їздити по коментар до НБУ або ж до експертів. Це ж, вибачайте, абетка планування новин: оперативний перерозподіл ресурсу для кращого розкриття однієї з основних тем дня. Цього зроблено не було. Ні того дня, ні навіть у наступні дні, коли вже точно без жодних надзвичайних змін планів можна було всю цю роботу спокійно зробити, запланувавши її ще з вечора!

 

На жаль, підкреслено очевидною тут є хронічна неспроможність «лінивих ньюзрумів» із честю виходити з усіх подібних «історій» та ситуацій. Це стосується безлічі тем, що їх намагаються розкривати новини «провідних» українських телеканалів. Таку «високу» якість теленовин бачимо щодня і щотижня. Звідси - останній невтішний висновок: у цій «високій» якості роботи найпотужніших інформаційних служб, безумовно, винні шеф-редактори і топ-менеджери, які не вміють організувати в себе на каналах якісного виробництва теленовин. Але елементарні, абеткові істини цього менеджменту - то вже зовсім інша історія.

 

(Цей лікнеп триватиме далі. Далі будемо говорити про інші принципові речі. І про деякі речі, яких - за визначенням - українські тележурналісти не вміють робити, тому що їх ніхто цього не вчив, а тому вони дуже кумедно сердяться, коли їм кажеш про ці безнадійні лажі в їхній сьогоднішній роботі. Далі буде...)

 

Відповіді на коментарі

Я дуже вдячний колегам за коментарі по суті. Насправді, ось ця друга частина статті була написана ще до опублікування першої, але, як бачите, ті, хто шукає спосіб, а не виправдання (зокрема пан Колега і Vlad), у коментах розмірковували так само, як і я. Пану Колезі я хочу лише сказати, що мої особисті оцінки дій журналістів у тій, та й у багатьох інших, історіях продиктовані не тим, що вирішити проблему коментаря НБУ було так складно, а тим - і я це ще раз підкреслю, - що ніхто з журналістів центральних каналів навіть не пробував цього зробити! Ось це прикро. І нічим крім лінощів (якщо це не було продиктовано цензурною забороною) або ж боягузства (якщо такі заборони були) виправдати цього, суто з професійної точки зору, не можна. Погодьтеся.

 

Космополит // 20.01.2010 11:38:54

Не поленился, нашел свой комментарий к статье г-на Куляса от 11 ноября прошлого года.Вот он. "Найдите разницу. "часто «забувають» про критично необхідні бекґраунди (всі, крім «1+1», Першого і 5-го каналу);не дають критично необхідні бекґраунди (всі канали, крім Нового і Першого)" . Во втором случае "Плюсы" куда-то исчезли. Смотрим еще. "дозволяють собі некоректно користуватися архівом (усі, крім «Інтера» і СТБ)". Читаем ниже про тот же архив. "некоректно використовують архівну картинку (всі, крім Першого каналу)". Проследим дальше логическую мысль г-на Куляса. "не вміють грамотно користуватися інтершумом (усі канали, крім «Інтера», ICTV й Нового);". Ниже великий эксперт заключает. "не вміють якісно працювати з інтершумом (всі, крім СТБ, ICTV і Нового каналу)" Интер убрал, СТБ добавил. Что это? Анализ!? Вы сами-то понимаете, что пишете. Где логика, дядя? Вы понимаете, что если все новости будут следовать вашим стандартам, то нужно будет оставить только один канал? Вы утверждаете, что основываетесь на опыте грандов мирового ТВ. Да вовсем мире(посмотрите каналы Британии, Франции, Испании, если вы там действительно бывали) - НЕ ВСЕ сюжеты идут в новостях со стенд апом. Ну, и еще. Вы часто печетесь о языке. А сами употребляете кучу иностранных слов. Может быть, вы и коллеги возразите, что "ньюзрум", "стенд ап", "бек граунд" и т.д. являются международными терминами. Ни фига подобного. В странах, где уважают свой язык(Италия, Испания, Франция) есть свои языковые эквиваленты этих терминов. Не верите? Проверьте. И с чего вы взяли, что операторские находки (наезды, панорамы и т.д) не нужны в новостях? Только не отвечайте на вопрос, как зритель. Вы никогда не сможете ответить на него, как зритель. Ведь вы выдумали какие-то глупые правила и пытаетесь их навязывать, как первопроходец ТВ-дела. Ведь можно додуматься и до такого. Журналист, например, говорит, что грипп-опасная болезнь. А вы ему в ответ:"А назовите источник информации и выбросьте слово "опасная"" . Ну не бред? Короче, г-н Куляс, не надо вам переживать о профессии. От таких "переживателей" тошно." У меня такое ощущение, что г-н Куляс реагирует только на избранные комментарии, когда ему есть, чем "крыть". А новый материал опять демонстрирует его страшную отдаленность и от реальности. Кто-то здесь советовал создать "ленивому медиаэксперту" свои новости и показать на деле, как надо, по его мнению работать. Так он и на этот совет не отреагировал.

 

Пане Космополіте, дякую Вам за такий прекрасний, яскравий і наочний приклад «куцого журналізму в дії». Це ж треба бути таким зворушливо уважним до власних думок («не поленился», розумієш))), і таким неохайним до думок свого опонента! І ще й, завдяки власній же неуважності, робити такі далекоглядні висновки! Для журналіста - це справжня біда.

 

Втім, до справи! Ви просто висмикнули з контексту окремі речення і звели їх докупи. Але ці речення щоразу стосувалися різних об'єктів. Кожне перше з наведених Вами речень стосувалося змісту студійних текстів, кожне друге - змісту репортерських сюжетів. Самі розумієте, це різні речі. І справді, по студійних текстах і по текстах сюжетів я зафіксував трохи відмінну картину (так по досліджених мною випусках, наприклад, у «плюсів» хронічно бракувало бекграундів у студійних повідомленнях, але з цим було значно менше проблем у сюжетах). Навчіться уважно читати, перш ніж переможно кричати «ви самі-то розумієте, що пишете?». І потім, я Вам пробачу і цю помилку, і блюзнірський тон, але в реальній роботі у Вас у подібній ситуації можуть виникнути дуже серйозні проблеми. Повірте, я з таким зустрічався на практиці. Тому раджу Вам бути більш уважним до кожного матеріалу, який опрацьовуєте.

 

Щодо термінології, я вже, здається, якось писав (лінь перечитувати))), що насправді це навіть не терміни, а професійний жаргон. Який є цілком зрозумілим для аудиторії «Детектор медіа». Специфічної, професійної аудиторії. Тому я маю думку, що нема великої біди в його використанні у цьому професійному середовищі. Головне призначення професійного жаргону - коротко і цілком зрозуміло для колеги позначити певні речі. Для економії часу, наприклад, цілком можна сказати жаргонне слово «ньюзрум» - і це буде просто коротше за словосполучення «інформаційна редакція». І всі при цьому розумітимуть, про що йдеться. А от, наприклад, суто українського відповідника слову «стендап» я, чесно, не знаю. Хоча з середини 80-х, коли я починав працювати на телебаченні, всі старші колеги вживали саме цей жаргонізм (як, утім, і «синхрон», «сюжет» тощо). У статті, спрямованій на професіоналів, кожного разу казати про це поняття багатослівно і описово - є неефективним. Якщо у Вас є якась ідея суто українського визначення «стендапу», підкажіть, я буду Вам вдячний. Але умов цього завдання три: щоб термін був суто український, короткий і зрозумілий всім без додаткових пояснень.

 

Щодо інших Ваших зауважень, - чесно, не хочу повторюватися. Перечитайте уважно попередні статті, там усе є. Причому кожна теза - з простою логічною аргументацією, а не лише з емоційними гаслами, як у Вас.

 

Я погоджуся з Вами, що коли я був шеф-редактором «Репортера», той був далеким від ідеалу. Справді, тоді і я особисто, як шеф-редактор, і мої журналісти вміли і знали набагато менше, ніж сьогодні (для розуміння - на той час справді сучасні теленовини в Україні мали ще дуже коротку кількарічну історію, яка вибудовувалася «на ходу», попри невміння, незнання і брак ресурсу). Але ми тоді дуже старалися! І, до речі, здобували тоді такі коментарі, яких сьогодні «ліниві ньюзруми» навіть і не роблять спроб добитися. Відчуйте різницю: ми тоді прагнули якості, хоч і помилялися, а сьогодні і прагнення не видно, і помилок хоч відбавляй. А коли телекритик аргументовано каже про ці помилки, - у відповідь чує коменти «сам дурак», от, як Ваші коменти, наприклад.

Що ж до прекрасних порад створити свої новини, то я над цим працюю. Але це не так просто, як Вам здається. Я ж не олігарх і у мене нема вільних мільйонів, чи то пак сотень тисяч доларів, щоб хутко створити власне ЗМІ. Але далі буде...

О.Піддубний // 20.01.2010 11:06:31

Цитую: "відкладіть цей аудіозапис «про запас» для можливих судових розборок, а сам коментар подайте в ефір цитатою (чиновник може оскаржити право на трансляцію в ефір його прямої мови, але не може оскаржити сам факт цитування його думки, хіба що він звинуватить вас у перекрученні цієї думки, - так на цей випадок у вас є хороші шанси довести у суді свою правоту за допомогою аудіозапису)." До відома автора - аудіозапис несанкціонований рішенням суду, а тим більше записаний без згоди співбесідника, не може слугувати доказом на судових засіданнях.

 

Сашко (якщо це справді той Піддубний, якого я знаю))), раніше було так, але згідно з Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 25 грудня 2008 року, аудіозапис віднесено до речових доказів. Незалежно від джерел його отримання. І суд вирішуватиме, чи долучати аудіозапис до розгляду. Так, суд може його не долучити (тим більше, що таке долучення автоматично потребуватиме додаткових експертиз). Але ж шанс переконати суддів зробити це є. Якщо не в першій інстанції, то в апеляційному суді. Звідси висновок: якщо шанс на використання такого серйозного доказу власної правоти є, то навіщо ним нехтувати? Тому в будь-якому спілкуванні телефоном з «проблемним» героєм є сенс підстрахуватися аудіозаписом розмови.

 

/// // 20.01.2010 14:00:40

"Дізнайтеся про маршрут... і пристосуйтеся до нього"... Возможно, на крупных каналах у журналистов и есть время это делать, и оператор может следовать за журналистом по неназначенному маршруту весь день, но на небольших каналах это нереально. Когда с тебя причитается минимум 2 сюжета в день, а оператора выдают на 1-2 часа и дальше у него свой график, пробегать за "большим ЦЕБЕ" пол-дня в попытке взять коммент а-ля "я этот вопрос не комментирую" - нереально, да и неумно. Автору не хватает знания и понимания РЕАЛЬНОГО новостного процесса на каналах.

 

Це справді, якщо просто давати кількість, а не якість. Я знаю не одну регіональну редакцію, де, навіть попри невеликий ресурс, знаходять-таки час прилаштуватися до графіку великого цабе, щоб взяти важливий для програми коментар. Питання лише в тому, що Ваша редакція вважає пріоритетом. А про реальний процес на каналах я знаю точно набагато більше, ніж Ви. Бо знаю зсередини, а не з чуток, про цей процес на дуже багатьох - великих і малих, київських і регіональних - каналах всієї України. А Ви знаєте лише власну редакцію.

 

wonder // 20.01.2010 17:29:07

По-третє, для глядача завжди буде набагато ціннішим почути аргументи від самого учасника конфлікту, аніж у переказі журналіста (як мінімум тому, що першоджерело завжди є надійнішим за будь-який переказ його думки). - а если «джэрэло» косноязычно и выражает свои мысли при помощи невнятных фраз? И журналисту, чтоб хоть что-то понять, нужно вначале допросить «джэрэло» с пристрастием

 

Якість відповіді напряму залежить від уміння журналіста вести інтерв'ю. Зокрема, від підготовки до запису синхрону і від якості запитань журналіста. Це перше. Друге, те, про що Ви кажете, є лише винятком з загального правила. Справді, таке буває, але таке не є і не може бути системою. Якщо Ви бачите, що синхрон нікуди не годиться, поясніть це своєму герою і спробуйте переписати його думку. І якщо вже нічого з того не вийшло, ну тоді дайте його позицію переказом. Я ж мав у своїй статті на увазі трохи інше. Що, на жаль, журналісти масово чомусь взяли собі за правило більше переповідати за людей, аніж давати їхні думки прямою мовою. Ось це є критично неправильним.

 

Ігор Куляс - медіатренер; з 1989 року пройшов на українському телебаченні шлях від репортера до шеф-редактора новин. Протягом 1999-2002 років був шеф-редактором телекомпанії «Новий канал» («Репортер»). Стажувався на BBC, Reuters, ITV, CBC. Працював кризовим менеджером у 20 регіональних та загальнонаціональних телекомпаніях.

 

Нині є тренером-консультантом МГО «Інтерньюз-Україна» з телевізійного виробництва. Створив власну методику оцінки новинних програм. Протягом останніх чотирьох років сотні тележурналістів з усієї України пройшли в Ігоря Куляса та його партнера Олександра Макаренка тренінги в рамках «Школи новин Internews».

 

У рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» Ігор Куляс здійснює «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

 

Критерії оцінки якості новин пояснено тут (частина 1, 2, 3).

 

Фото Олени Старостенко

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
22640
Переглядів
Коментарі
media rapper
15:09 / 24 Травня 2010
Куляс - cool. Icecool.
Бибисюка
01:30 / 27 Січня 2010
Братья и сестры в медиаграмотности! Был мне сон вещий. Зрю, будто идет по дороге САМ Куляс! И такая медиаблагодать окрест разливается! Но не чает Куляс лиха коварного, что паче татя заподлистского неподалеку притаилось. Чу! Слышу стук древесный и скрежет зубовный! Это Куляс головою своею премудрейшею, пребывая в думах медиавеликих, впилился в столб преподлейший! И было ему откровение важное. Узрел он у столба "ознаки замовності" (ведь торчит же паскуда на дороге, явно ж не за бесплатно!) И еще узрел, что столб поганый не выполнил ни одного из 32 критериев "професійного виконання" по Кулясу. И "незрозумілою мовою подачі" столб грешил (ведь молчит же, собака, а зрителям невдомек, о чем!), и "неоперативністю" (не сообразил, прыщ поганый, отпрыгнуть оперативненько и дорогу Кулясу уступить), и "недотриманням балансу думок" (не поинтересовался, смерд, думами экспертов и всех заинтересованных сторон, прежде чем тут врыться). Зело осерчал Куляс и возопил о бедствии великом на все царствие. Потом собрал весь свой яд благодатный и излил его в статье великой на Телекритике едино правоверной. О чудище поганом, кое все "ознаками замовности" усеяно, да к тому же обло, огромно и лайя! Статью ту мы читали день, ночь да еще день, но немногие одолели путь долгий к ее окончанию. Зело велеречив Куляс! А столб, змей подколодный, так и торчит себе, где был. Потому как нет в нашем царствии правды истинной. А еще потому, что не Куляс же будет линии электропередач поддерживать! Вот такая медиапритча, братья и сестры.
wonder
21:25 / 21 Січня 2010
на жаль, журналісти масово чомусь взяли собі за правило більше переповідати за людей, аніж давати їхні думки прямою мовою. Ось це є критично неправильним - соглашаюсь в теории. Не обижайтесь, но текст был подан в настолько обвинительном формате, что напрашивался только один вывод, как в басне "ты виноват уже хотя бы в том, что хочется мне кушать". Поэтому тот факт, что вы " мав у своїй статті на увазі трохи інше" ускользнул. пс спасибо за ответ на коммент. для меня это сюрприз
О.Піддубний
20:24 / 21 Січня 2010
Ігоре, дякую, що відповів! Це саме той Сашко :) Взагалі, коли я писав комент, я попитав у знайомих юристів про норми закону. Добре, якщо ти правий. Але "стрибання" інстанціями - це тяганина, в яку ніхто не зацікавлений залазити, і навіть суди обмежують такі справи першою інстанцією, а аудіодокази лише "навантажують" справи. Тому зазвичай все ж див. мій комент :) Але це не в порядку суперечки, а щодо обміну досвідами :)
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop