Темники - один із головних негативних символів режиму, проти якого п'ять років тому протестували сотні тисяч людей на майдані. Ці невинні на вигляд папірці, що розсилалися факсом з адміністрації президента Кучми по редакціях лояльних до влади засобів масової інформації, змушували телеканали видавати в ефір однакові, ніби штамповані, випуски новин і хором замовчувати важливі події. Фрази «тема важлива й актуальна» та «прохання ігнорувати», якими безіменні аналітики - автори рекомендацій для редакторів ЗМІ щодо висвітлення політичних і суспільних подій - позначали ключові теми, стали крилатими серед журналістів. Не раз політики з помаранчевого табору приписували собі та своїй команді «перемогу над темниками», пишаючись, мовби перемогли страшного дракона.

Проте в самих темниках, звісно, не було якоїсь особливої злої сили. Коментуючи свою причетність до їх створення, провідні аналітики Банкової наголошували, що ніколи не давали вказівок - виключно рекомендації. Для незалежного журналіста вони навіть могли б становити деяку цінність, оскільки за ними легко було зорієнтуватись у пріоритетах, які виставляє для себе влада, а також її страхах та намірах. Зрештою, нікому з політиків і зараз не заборонено звертатись до ЗМІ з проханнями щось висвітлити, а щось ігнорувати - у форматі не інструкцій, а прес-релізів або телефонних дзвінків.

Вочевидь справжнім злом були не самі темники, а та сила, що примушувала засоби масової інформації виконувати їх. Особисто Леонід Кучма й Віктор Медведчук не володіли ЗМІ, проте мали міцну ниточку, що простягалась майже до кожного центрального телеканалу чи газети. У Першого національного це була формальна підпорядкованість керівника президенту України. В «Інтера» - належність власника до СДПУ(о). В «1+1» - заморожений конфлікт власників із Вадимом Рабиновичем, який у будь-який момент міг відновити свої претензії на частку каналу. Канали Віктора Пінчука зазвичай ігнорували темники, але не тому, що були незалежні, - просто мали власне уявлення про те, як треба захищати інтереси «папи». «Новий» та СТБ хоч і не були об'єктивними, однак і не були надто активними у своїй прокучмівській заангажованості.

Здавалося б, навіщо регулярно розжовувати журналістам якнайдетальніше, як задовольнити інформаційні потреби влади? Достатньо дати їм загальні настанови - й уперед, адже вони професіонали й самі знають свою роботу.

Проте темники якраз і були зовнішнім фільтром, необхідність у якому пояснювалась передусім відсутністю внутрішнього, вбудованого у свідомість журналістів. Хоч якими покірними й послужливими були співробітники цензурованих каналів і газет, вони залишались журналістами й робили те, що належиться представникам цієї професії: шукали, впорядковували, аналізували та постачали аудиторії інформацію та завуальовано висловлювали власні думки. Те, що вони погоджувались виконувати вказівки з Банкової, не означало, що подібне втручання не ображає їхню гідність і не викликає спротив. Вряди-годи траплялись відкриті протести, що закінчувались звільненням, частіше - журналісти боролись із цензурою на рівні редакцій, примудряючись закласти в свої матеріали достатньо прихованих «мін» із правдивими міжрядковими посланнями аудиторії.

Нинішній різновид цензури - цензура грошей, - які сплачуються, звісно, не журналістові, а можуть і не сплачуватись взагалі, а бути обіцяними власникові у вигляді ще не приватизованих підприємств, міністерських посад, депутатських мандатів, - значно жорсткіший і ефективніший, адже від журналістів вимагають не виконувати інструкцію, а вгадувати самостійно, яким чином задовольнити потреби власника. Те, на що не був спроможний темник - передбачити й перекрити всі можливі ходи, за допомогою яких до аудиторії все ж буде донесена невигідна замовникові інформація - не проблема для самоцензури. А розмитість, невизначеність і мінливість інтересів фінансово-промислових і політичних груп, яким зобов'язані симпатизувати ЗМІ, остаточно позбавляє їх простору для маневрів. Не маючи інструкцій, журналісти самі зв'язують собі руки, уникаючи важливих тем та персонажів лише тому, що не знають і не можуть прогнозувати, як на їхню появу в ефірі відреагують «нагорі».

Ніхто не схвалював темники - навіть їхні автори вважали їх вимушеним заходом у дусі «на війні як на війні». Натомість феодальне право власника нав'язувати своєму засобові масової інформації будь-що, аж до повного спотворення дійсності, визнають дедалі більше людей нашої професії. І це вигадане, але легітимізоване слухняними журналістами право, на відміну від темника, не так просто подерти на клапті.

Отар Довженко, для «Известий в Украине»