- Сергію Степановичу, розкажіть про те, як Ви потрапили до спортивної редакції, як все починалося? Якими були перші враження?

- Перш ніж потрапити до спортивної редакції, я сім років працював в «Останніх вістях» українського радіо і пройшов інформаційну школу. Освіту я отримав на факультеті журналістики. Зі співробітниками спортивної редакції телебачення ми були знайомі багато років - грали в одній футбольній команді, захищали честь Держтелерадіо у спортивних змаганнях, на різних спартакіадах СТ «Спартак». Потім Віктор Захарович Фісюн, який був головним редактором нашої редакції і свого часу теж працював в «Останніх вістях» українського радіо, звернувся до своїх колег за допомогою в пошуках молодого спеціаліста. І Віталій Григорович Литвинов порекомендував саме мене. На ТБ з'явилася вакансія завідувача відділу трансляцій і тематичних передач, тому що Валентин Щербачов, який до того часу обіймав цю посаду, вирішив зайнятися творчістю і перейшов на посаду коментатора. Адже посада завідувача відділу потребує організаторських здібностей і забирає багато часу.

Так я почав працювати в спортивній редакції. Я не випадково туди потрапив, тому що з самого дитинства спорт і спортивна журналістика для мене були чимось особливим. Сам я займався футболом і вільною боротьбою.

Тож із 10 листопада 1987 року почалася моя справжня кар'єра в спортивній журналістиці, хоча навіть для новин в «Останніх вістях» деяку спортивну інформацію я писав сам. Ми готували 5-хвилинні випуски на радіо «Промінь». Оскільки ефірів було багато, а це кожні півгодини, я прагнув додати у випуски свіжу спортивну інформацію. А коли перейшов у спортивну редакцію, ми власними силами озвучували огляди і на телебаченні, і на радіо «Промінь», адже там були представлені солідні спортивні огляди. Випуски були о 6:45, 12:45, 17:45, 22:45. Деякі повторювалися в нічному ефірі чи зранку.

- Тобто Ви, працюючи на телебаченні, готували інформацію і на радіо?

- Коли я прийшов у спортивну редакцію, вона була одна і називалася «Редакція спортивних програм українського телебачення і радіо». Ми готували все: і для радіо, і для телебачення. Робили випуски на радіо, виступали в «Актуальній камері», створювали спортивні репортажі та телевізійні програми. Все це робила одна редакція. Потім, після реорганізації, у 1995 році вся наша редакція перейшла в структуру українського телебачення, а на радіо була організована нова спортивна редакція, яка працює і досі.

- Який найяскравіший момент з Вашої практики?

- Їх дуже багато. Можу кілька розповісти...

Був складний момент у Турині в 2006 році на Олімпійських іграх. Ми були високо в горах, коли мали відбуватися змагання з фрістайлу, які ми повинні були транслювати. На жаль, пішов сильний сніг, який завадив автобусам із технікою піднятися в гори, а журналістам, які з'їхалися з усього світу - спуститися вниз. Ми спускались з вершини 2-3 години, як італійські партизани в Альпах - хто на чому. Тоді ми відчували серйозну небезпеку, проте, тепер я згадую цю пригоду як курйоз.

На чемпіонатах світу траплялося багато цікавих ситуацій. Зараз і не пригадаю всі. Наприклад, у 1994 році на Олімпіаду в Ліллехаммері від нашого телеканалу вирушило четверо осіб - журналісти й коментатори. Проте, в Борисполі ми могли лишитися втрьох. Як з'ясувалося пізніше, посольство Норвегії, певно через прихильність до делегації знімальної групи, ставлячи візу, не помітили, що термін дії паспорта Сергія Лифаря, нині вже, на жаль, покійного, закінчувався 31 грудня 1993 року. А ми летіли на Олімпіаду 11 лютого 1994 року. Нам пощастило, що прикордонні служби сприяли нам і продовжили термін дії паспорта. Це була перша наша Олімпіада, обсяг мовлення був дуже великим, близько 110 годин.

- Якою для Вас була робота на Олімпіаді в Ліллехаммері 1994 року?

- На білій Олімпіаді в Ліллехаммері, першій Олімпіаді для незалежної України, наша спортивна редакція встановила світовий рекорд. Наші журналісти та коментатори увійшли в першу шістку телевізійних країн світу, які видали 110 годин мовлення, але нас було всього четверо, а з інших телеканалів - близько 50 осіб. А ще така деталь: добові творчої групи становили 18 доларів США. Сергій Лифар непогано володів англійською мовою і, спілкуючись з представниками BBC, дізнався, що в американських журналістів вони були 220 доларів. Тому на запитання про умови роботи на Олімпійських іграх він відповідав, що ми маємо 180 доларів для того, аби виглядати на рівні. Тобто, додав один нуль до справжньої цифри. Зрозуміло, що були незручності, але це ніколи не було головним. Найважливіше - можливість працювати на місці подій.

- Це було Ваше перше відрядження за кордон?

- Перша Олімпіада, але не відрядження. Я вже був на чемпіонаті світу з настільного тенісу в Гетеборзі в 1993 році, але за рахунок федерації. Якщо колись буде писатися історія українського телебачення за часів незалежності, то в мене є чим похвалитися: я провів перший телевізійний футбольний репортаж першого чемпіонату незалежної України. До речі, він був курйозним. Під час матчу «Чорноморець» (Одеса) - «Карпати» (Львів) ми працювали на стадіоні, і в цей час зникло електропостачання. Запобіжники не витримали роботи ПТС. Пощастило, що ми працювали в запису, а не в прямому ефірі. Це був перший матч чемпіонату незалежної України і коментував його я. :)

- Розкажіть про Сергія Лифаря.

- Він був дуже талановитим, обдарованим журналістом, молодшим за нас. Через рік після Олімпіади у травні 1995 року Сергій несподівано помер. На жаль, він небагато пропрацював. Любив сучасні види спорту, любив коментувати теніс і створював матеріали про ті види спорту, які того часу не були популярними - гольф, бейсбол та інші. Тепер у нас працює його донька, Маша Воробйова. Вона для нас як донька всієї редакції.

- Чим відрізняються специфіка та умови роботи в спортивній редакції в різні роки?

- Часи змінюються, змінюються формати передач, - деякою мірою завдяки технічному прогресу. Ось, наприклад, зараз у кожного з нас є свій комп'ютер на робочому місці, раніше про це й не думали. На другому поверсі у нас був телетайп, куди сходилась вся інформація, - ТАРС і РАТАУ. Раніше про закордонний спорт мало розповідали. До нас ні відео, ні будь-яка інша інформація не надходили. В основному висвітлювали вітчизняні футбол, хокей, ігрові види спорту. Тепер програми «Світ спорту», «Наш футбол», «Олімпійський хронометр» Першого Національного намагаються подавати всю цікаву та актуальну інформацію світу спорту.

- Чи правда, що після Олімпіади в Москві більше показували ті види спорту, в яких перемагали наші спортсмени?

- Ми намагалися висвітлювати ті види спорту, які є телевізійними - ігрові. З появою біатлону лижний вид спорту втратив свою актуальність, тому що біатлон дає драйв. Біатлон для показу з'явився в 1994 році в Ліллехаммері. Першою медалісткою-біатлоністкою була Валя Цербер, вона отримала бронзу, потім золото виграла Оксана Баюл. Згодом зрозуміли, що біатлон - це цікаво, телевізійно, красиво, динамічно, і його стали більше показувати. І вже в 1997 році ми транслювали чемпіонат світу з біатлону зі Словаччини. А потім все частіше почали підключатися до етапів Кубка світу з біатлону.

- А як Ви ставитесь до здобутків наших параолімпійців?

- Наші параолімпійці - це і наша гордість, і одночасно біль. Проте, це показує, що Україна нормально ставиться до людей з особливими потребами. Наша гордість - це Юрковська, яка була п'ятиразовою параолімпійською чемпіонкою.

- Які, на Ваш погляд, спортивні програми найцікавіші?

- Я залишаюсь прихильником прямих трансляцій. У нас були і спортивні телемости, і зустрічі. Це були двогодинні прямі ефіри: до студії запрошувалися цікаві гості, обговорювали різні спортивні теми, давали сюжети. Тому ми просили спортивні федерації, щоб призначали змагання на певний час, а ми могли робити прямі включення матчів. Перший Національний - не спортивний телеканал, а суспільний, проте належну увагу приділяє і спорту. Якщо порівняти з іншими суспільними телеканалами, то у спорті ми їм дамо фору. Це привертає увагу глядачів до Першого Національного і виконує сьогодні дуже важливу функцію виховання молоді та пропагування здорового способу життя.

- Вам би хотілося щось змінити в трансляції спортивних змагань?

- Я свого часу рекомендував спробувати нову форму прямих трансляцій спортивних змагань. Є такі види спортивних телерепортажів «без коментаторів». Не всім глядачам подобається слухати коментаторів. В одній з країн Скандинавії практикується спортивний репортаж без коментатора. В ефір виходить зображення з інтершумом і за допомогою більшої кількості титрів та графіки інформація легко сприймається.

- Ми звикли до голосу коментатора й одразу його впізнаємо. І коли щось змінюється, це викликає дискомфорт.

- Так, часи змінюються. У нас багато молодих глядачів, які інакше ставляться до того чи іншого коментатора, особливо, коментатора солідного віку. Їм хочеться всього нового та сучасного.

- Хто, на Ваш погляд, зробив найбільший внесок в українську спортивну журналістику?

- Сьогодні мені хотілося б сказати про людину, яка в останні роки свого життя була мало відома глядачам. Віктор Захарович Фісюн був першим головним редактором головної редакції спортивних програм Українського телебачення і радіо в далекому 1979 році. Його робота не була помітною для глядача, але йому вдавалося заслужити прихильне ставлення керівництва до спортивної журналістики. Багато кадрів було виховано саме в нашій спортивній редакції. Тепер на всіх телеканалах працюють справжні спеціалісти, які свого часу починали працювати під керівництвом Віктора Захаровича.

У 1993 році з'явився новий спортивний формат - Ліга чемпіонів УЄФА. Фісюн приймав рішення про трансляції Ліги чемпіонів, ще не узгодивши з керівництвом. Він давав згоду на трансляцію під час нарад в Європі, а потім, повернувшись до Києва, отримував згоду керівництва. Таким чином, завдяки його наполегливості та впевненості, багато років наші глядачі насолоджувалися гарним футболом. І всі знали, що Ліга чемпіонів - на Першому телеканалі! А через два сезони Ліга чемпіонів - знову на Першому!

Дуже шкода, що Віктор Захарович пішов з життя. Я зобов'язаний йому, адже саме він запросив мене працювати на телебаченні. Він провів інтерв'ю з багатьма відомими спортсменами, зокрема й із Беккенбауером.

- Скажіть, Ваша колекція олімпійських беджів - вона унікальна?

- Так, я пишаюся нею. Вона надихає мене на нові здобутки. На балконі в мене є місце для нагород, яке дружина жартома називає музеєм. Там розміщені вісім карток акредитацій спортивного журналіста на Олімпійських іграх та сім грамот від Міжнародного олімпійського комітету. І серед численних нагород я маю посвідчення «Фундатора музею» від Національної телекомпанії України.

- Кого б Ви хотіли пригадати в цей ювілейний рік роботи спортивної редакції?

- Я би хотів пригадати Ірину Сказіну, заслужену артистку України. Вона працювала адміністратором головної редакції спортивних програм Українського телебачення і радіо на Хрещатику. Я тоді був завідувачем відділу й заступником головного редактора, і вона в мене часто відпрошувалася з роботи. Тоді в неї була творча співдружність з Олександром Ягольником, він працював у нас в молодіжній редакції на радіо. Зараз я вважаю, що романс на слова Б. Пастернака «Свеча горела» в неї краще звучить, ніж у Алли Борисівни. Вона має багато оригінальних пісень, і ми пишаємося тим, що деякий час вона працювала з нами.

- Ви мріяли про цю роботу з дитинства. Чи не шкодуєте про свій вибір?

- «Чи мріяв я про це з дитинства?» - Так. «Чи не шкодую?» - Ні. Тому що я не знаю, якби залишився в «Останніх вістях українського радіо», чи досяг би того, що маю сьогодні, чи побував би 50 разів за кордоном, чи відвідав би VIII Олімпійські ігри. Адже я єдиний український телевізійний журналіст, який мав таку змогу. Звісно, прийдуть часи, коли хтось мене випередить, але зараз я єдиний. Тому немає причин шкодувати, можна тільки пишатися тим, що колись я перейшов саме до редакції спортивних програм українського телебачення і радіо.

Юлія Максимчук, завідувач музею НТКУ

Перший національний

Фото - 1tv.com.ua