Чи правдива, чи висмоктана з пальця «артеківська справа», ще має з'ясувати суд, але так чи інакше її організатори вже зґвалтували українські ЗМІ. І ті у своїй абсолютній більшості подають інформацію про розвиток цієї справи у такому вигляді, що інформація ця сприймається аудиторією як система доконаних фактів.

І це зрозуміло: крім суто політичних мотивів, як у деяких газет і телеканалів, в основі такого способу подачі вісток та написання коментарів лежить відсутність належного досвіду у журналістів і редакторів. Це цілком зрозуміла річ: адже у провідних мас-медіа зараз працюють, навіть на керівних посадах, здебільшого ті, кому менше 40 років, і вони просто не могли самостійно здобути досвід спілкування з радянською системою у її розквіті й особливо - «збройним загоном партії», він же «контора глибокого буріння», тобто КҐБ у своїй суто каральній, а не розвідувально-контррозвідувальній іпостасі.

Мій власний досвід у цій сфері, на щастя, вельми обмежений: мене тільки «профілактували» різними способами, але і цього нікому не побажав би. Та людський досвід, як зауважував ще Кант, складається з кількох частин: є емпірично набутий, є засвоєний з книг, а є внутрішній, народжений шляхом розмислу на основі чинних емпіричних і теоретичних знань.

Так от, вживаючи термінологію класиків початку ХХ століття, декілька причинок до такого розмислу.

Михаїл Хейфец, «Українські силуети« (фрагменти мовою оригіналу)

«Таким борцам, как Чорновил, их враги обычно кажутся Рыцарями Империи, а не бандитами из погромных команд. Забегая вперед, вспомните фразу из его последнего слова на третьем суде, где гебисты спекли Вячеславу «покушение на изнасилование»: «Мне казалось, - сказал он, - что четырнадцатью годами честного противостояния я заслужил более квалифицированное обвинительное заключение» (цитирую по памяти, но за точность смысла ручаюсь).

В этом весь Вячеслав: честное противостояние властям он воспринимал как нечто заслуживающее уважения и признания у противника (чуть не сказал - соперника). Но в существующем мире с ним воюет не Рыцарь Империализма (такие перевелись на Руси в 1917 году), а нормальные уголовнички с кастетами и «пушками».

«Уже здесь, в Израиле, я увидел портрет человека, который, кажется, очень похож на Чорновола внешне, да и внутренне, наверное, тоже - Леха Валенсы, лидера «польского августа». Представьте судьбу Валенсы в СССР. Почти наверняка его осудили бы в СССР именно за изнасилование!»

«Сообщение в «Вестях из СССР»: Чорноволу дали третий срок, «покушение на изнасилование». Почему именно Чорновола запроектировали на «изнасилование», а не, скажем, на хулиганство, как Овсиенко, по наркотикам, как Азадовского, да мало ли подходящих случаю статей можно подобрать в оперативном отделе! Насколько знаю ГБ, при планировании операции сыграли большую роль записи в его «досье». Еще в камере он с презрением говорил «об этих мерзавцах, которые разбили мне семью, а потом меня же ославили распутником»...

Когда я вспоминал эти рассказы Чорновола, представил, как накапливаются в его «досье» материалы о «любовнице», о «развратнике, разбившем семью» и как руководство, изучив «досье», мудро решает: оформить его насильником.

Женским чутьем предугадывала беду Атена. «Она мне пишет, - это строки из его последнего письма ко мне, - берегись, не ходи по вечерам один. А то случится, как с Миколой Горбалем: подойдет в темном углу гебистская шлюха, рванет на себе кофточку, закричит: «Насилуют» и оформят срок. Я ответил, чтоб не опасалась - даже такие идиоты, как Федорчук и Головченко (соответственно главы украинского ГБ и МВД) сообразят, что насиловать при пятидесятиградусном морозе невозможно - все отмерзнет...»

Возможно, «идиоты», которые, конечно, перлюстрировали нашу переписку, обиделись и решили доказать, что - все могут; а, возможно, просто воспользовались поправкой Чорновола к их проекту, когда утверждали план операции. Его отправили в командировку и заманили в номер землячки, украинки.

Разве мог Чорновил не отправиться на случайную встречу в Якутии с девушкой из Киева? Разве мог упустить такой случай выйти на связь с Украиной, отправить письмо без цензуры, а то и рукопись, или хотя бы живое слово от себя - своим?

На том его и ловили...»

А Степанові Хмарі інкримінували крадійство золота для зубних коронок. А Василю Овсієнку, коли його судили вдруге - напад на міліціонера:

«Обвинение серьезное: нападение на представителя власти при исполнении им обязанностей, каралось до пяти лет лагерей, «и у меня дома траур, - писал Василь, - собирают меня в бытовую зону на пять лет».

В исходе суда, кажется, никто не сомневался, хотя достаточно было взглянуть на обе стороны - хрупкого, больного Василя, человека болезненно деликатного, в высшей степени интеллигентного, с университетским образованием, и милицейского бугая, на голову выше «обидчика» и в два раза шире его в плечах, чтобы даже самому предвзятому судье была ясна истина. Но не истину искал суд».

Чим цікава книга Хейфеца в плані сьогоднішньої теми - що там описується ще кілька не менш цинічних і не менш дієвих методів роботи «контори» з небезпечними для влади людьми.

Можна, скажімо, паралізувати активність такої людини шляхом поширення чуток про неблагополуччя у його сім'ї. А можна безпосередньо вплинути на сім'ю, як це зробили з першою дружиною письменника-дисидента Миколи Руденка:

«- Она хотела отправить меня в сумасшедший дом, - рассказывал Николай Данилович. - Не желала терять привилегий писательской жены, а если бы я считался заболевшим и, следовательно, ни в чем не виноватым, то все сохранялось при ней. Не сама, думаю, сочинила такой сюжет - бывало, встретится с этими людьми, и мысли насчет дурдома у нее крепнут; а как побудет рядом со мной, так слабеют. Несколько месяцев я качался на приступке дурдома, а потом взял развод, оставил ей все, что у меня имелось, всё, что заработал за жизнь, - лишь бы не попасть в лечебницу».

А можна так вплинути на людину, що вона сама визнає себе винною у всіх гріхах, як це зробили з тим же Василем Овсієнком при його першому арешті (удруге зламати загартованого табором інакодумця вже не вдалося):

«Меня арестовали и нашли мои дневниковые записи. А там... В общем, там я писал, что хочу покончить самоубийством. Действительно, у меня в селе были такие настроения. Они стали меня шантажировать: если не признаешь себя виновным, мы на основании этих записок объявим тебя психически больным, до конца дней в дурдоме просидишь. Я ведь тоже понимаю: срок по приговору имеет конец, а если ты больной - так сиди, пока не «вылечился». Испугался, признал себя виновным - и на следствии, и на суде...»

Ось так робилися «спецами» відповідної «контори» потрібні їм справи, щоб зламати і дискредитувати небезпечних для системи людей.

Система начебто змінилася, але скільки «спеців» інтегрувалося в неї, залишивши при собі старі переконання та методи роботи? Тому, думаю, корисними для сучасних журналістів будуть і слова, якими тертий жак Хейфец повчав новачка «зони» Руденка:

«- ...Они всегда говорят нам ложь. Это их работа. Вам трудно в это поверить, потому что вы еще не осознали, что они не противники, а враги. Самое опасное, когда они делятся с вами фактами.

Они сообщат точный факт, но исказят какую-нибудь мелочь, дату, фамилию, - а именно от этой мелочи зависят остальные обстоятельства дела. Я наблюдаю за ними почти четыре года, и видел их иногда в ситуациях, когда именно правда была для них выгоднее лжи.

И они не сумели удержаться, все-таки солгали. Для них возможность солгать ценнее даже выгод! Как бы объяснить... Ваше писательское орудие - это правда, без этого Вы не в состоянии профессионально работать.

Их профессиональное орудие - ложь. Понимаете? Это не зависит от личных качеств гебиста - лично он может оказаться хорошим и правдивым человеком. Но с вами он на работе, а его работа - обязательно ложь. Раз они вам намекнули, что дома у вас неблагополучно - будьте спокойны: там всё в порядке...»

Ясна річ, я не порівнюю Чорновола чи Валенсу з Уколовим; так само не стверджую, що «артеківська справа» - стовідсоткова вигадка; ідеться тільки про певні методи виведення з гри небезпечних для влади людей й обробки масової свідомості, не більше.

А тепер - про джерела інформації щодо «артеківської справи». Думаю, читачам УП не треба пояснювати, чому жодному слову Вадима Колесніченка з будь-якого приводу я апріорі не повірю.

З Григорієм Омельченком справа складніша: він зарекомендував себе як полум'яний борець із мафією. Але...

«Доки ми не повернемося до своєї споконвічної Віри, яку заховали, забетонували, а натомість нав'язали нам Християнство, запровадили насильно, мечем та кров'ю, і вручили нам єврейську Біблію як світоч, як духовний світ нашого життя, - доти будемо такими, якими є сьогодні. Народ України буде лише населенням і за шматок хліба чи ковбаси ходитиме під будь-якими прапорами, ніколи не стане Народом, вільними громадянами своєї Держави, Українською Нацією».

«Поки що у нашого населення, кожного мешканця, а не вільного громадянина України, залишається право вибору - або й далі кланятися єврейській Біблії і їхньому Богові, або повернутися до першоджерел своїх прапращурів, скинути з себе облуду християнської релігії і відновити в душі свою Віру... І тоді ми справді зможемо стати Українською Україною».

«Біблія наших предків - «Велесова Книга»... Тут, на цій землі, було зроблено найперший, найдавніший і найважливіший винахід - колесо. Тут вперше посіяли жито і випекли хліб... Сюди буде паломництво, щоб ступити босою ногою на священну Українську Землю, на її вранішню росу, мовчки постояти на Кам'яній могилі і доторкнутися до того місця, звідки починалася «біла цивілізація» на Планеті... З України почнеться поштовх до розвитку абсолютно нової світової цивілізації».

Григорій Омельченко, «Повернення до своєї Рідної Віри - це єдиний шлях відродження України«, журнал «Універсум», №7-9, 2004.

Як на мене, у текстах Альфреда Розенберга чи Йозефа Геббельса із вельми схожими інвективами та пророцтвами (тільки там замість «українців» фігурують «арійці» чи «германці») можуть - поміж іншим - міститися вірні спостереження та цікаві висновки, але я не поспішав би робити таких авторів головними джерелами інформації з будь-яких питань...

І на закінчення. Звичайно, для когось із дуже палких українських патріотів переконаний сіоніст Хейфец - не авторитет. Але він був авторитетом для Василя Стуса й В'ячеслава Чорновола.

І «єврейська Біблія» для когось - не авторитет. Але ж треба знати, що основні критичні аргументи проти Святого Письма взяті з писань такого собі Мінея Губельмана, він же Ємельян Ярославський, голова Союзу войовничих безбожників...

Отож так чи інакше, варто думати самостійно і здобувати внутрішній досвід, а потім уже вихлюпувати кимось сказане на шпальти газет й телеекрани.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, для «Української правди»

Фото - www.universum.org.ua