Ось кілька яскравих прикладів. Кілька днів поспіль усі бажаючі користувачі Інтернету могли читати серії статей Сергія Дацюка та Костянтина Матвієнка , в яких популярний вітчизняний міф про те, що українці створили світ, розбивається об реалії - коли українці не можуть створити в Україні дієздатну владу. При цьому далі бажаючи впливати на всі світові процеси. І ображаючись, коли нас у кращому видку вважають політичним, економічним та культурним філіалом Росії, в гіршому - взагалі ніким не вважають. Чого варта хоча б цитата: «Україна знову і знову вперто і послідовно вибирала для паразитування ту чи іншу цивілізаційну орієнтацію: Річ Посполита, Туреччина-Кримське ханство, Австро-Угорщина, Московія-СРСР».

За останній тиждень я переконався в справедливості подібного твердження мінімум двічі Обидва рази - під час спілкування з питомими українцями, причому - з журналістського середовища. Тобто, з колегами, чий (як і мій) професійний обов'язок - формувати певну громадську думку і, якщо дуже пощастить, навіть впливати на неї. Так ось, одна колега, обіцяючи, що все в нашій культурі буде добре, пояснила, чому: бо українськими митцями давно і активно цікавиться сусідня Польща. Інша, більш молодша колега, була і більш категоричною: «Ми повинні орієнтуватися на Європу, а не на Росію! Бо бути цікавим Європі краще і вигідніше. Адже в Європі європейські цінності є, а в Росії російських цінностей нема!»

Ось так! Жодна з не дурних, повірте мені, колег навіть припустити не могла, що для успішного розвитку будь-якої галузі, від політики до культури, країна, в даному випадку - Україна, мусить робити все для того, аби стати цікавою сама для себе! Наприклад, кілька років тому я виявив бажання написати серію політичних детективів про українських політиків. За кордоном героями детективів стають їхні політики включно з Маргарет Тетчер. В СРСР часів пізнього «застою» і ранньої «перебудови» детективи Едуарда Тополя про Брежнєва, Андронова і Горбачова з дружиною були бестселерами.

Мені здавалося, що можна перекласти цю матрицю на український грунт. Виявляється, нічого в мене не вийде. Український політолог Антон Фінько, до якого я звернувся за порадою і консультацією, був категоричний, але правий: «Українські політики абсолютно нікому не цікаві. Тому, зокрема, вони назавжди оселилися в телевізорі».

Правильно: українська політика сьогодні більше схожа на шоу-бізнес і розвивається за його законами. Бо шоу-бізнес цікавий, а політика - ні. Але якщо копати глибше, то нас не цікавить і наш, власний, український доморощений шоу-бізнес! Аби не вдаватися в нудний перелік, то з усього українського, що цікавить і справді переймає українців в Україні - це сало і роздрібна ціна на нього.

Не треба сміятися чи думати, що я блазнюю чи перекручую факти. Кожен, хто прочитає книгу київського лікаря-психотерапевта Олександра Стражного «Український менталітет», яка саме в квітні цього року надійшла в широкий продаж, переконається: у своєму наведеному вище резюме я правий. Якщо, звісно, ви готові прийняти правду про нас, українців, запропоновану Олександром Стражним.

Книга читається дуже легко, і це - навіть не додатковий, а основний плюс. Бо наукове видання, обтяжене складносурядними та складнопідрядними реченнями, а також специфічною термінологією, мало хто готовий прочитати на дозвіллі. І правильно: про цю рису українців автор «Українського менталітету» теж згадує. В силу відсутності звички в популярній формі викладати якісь мудрі українські істини, в Україні, в середовищі вчених, існує дивний культ академічності. Та й митці від них не відстають: чим складніше, вважають вони, тим краще. Тоді як в усьому цивілізованому світі, на який ми хочемо рівнятися, давно вже поруч із повними зібраннями класичних творів існують адаптовані комікси. І одне одному не заважає. Просто той, кому не досить коміксу, неодмінно звернеться до академічних поважних томів.

Далі варто навести лише кілька класичних цитат з книги «Українським менталітет», аби ви зрозуміли, що тут досліджується і про що йдеться:

«Українці плекають міф, що вони - найбільш працелюбна нація в світі. Але нині таке враження, що в Україні ніяк не закінчиться «італійський страйк»: всі на місцях, але ніхто нічого не робить. Рівень виробництва і торгівлі в Україні завжди був нижчим, ніж у розвинених європейських країнах» - Взагалі, дуже правильно. Наші пахають, як тато Карло, лише далеко від дому: на заробітках у Києві, Росії, Португалії, Італії тощо.

«Мало хто, крім самих українців, стане стверджувати, що українець - людина пряма і щира. Сам собі на умі, він одне думає, друге говорить, а третє робить» - Золоті слова. Скажімо, на словесний контакт із журналістами, даючи коментар навіть з невинного приводу, йдуть представники будь якої національності з тих, хто працює в Україні - окрім «щирих» українців. Які скупі на слова і ще скупіші - на результативні справи.

«Всі дії українців спрямовані на задоволення інтересів лише членів своєї родини і свого мікрокосмосу» .

«Для українця робота на перспективу, на майбутнє - чи то в особистому плані, чи в державному - не властива. За великим рахунком, він просто не вміє довести справу до кінця». «В Україні унікальні люди - їм начхати на свої таланти». «Українцю глибоко «по барабану» все, що прямо не стосується його самого». «Безладдя, скіфська підступність і візантійське інтриганство органічно лягли на український ментальний грунт». «Уся система сучасної української освіти спрямована на те, щоб виховати дилетантів. Потім він халтурно виконує свою роботу, діючи за принципом «як мені платять, так я і працюю». - Думаю, по цих пунктах спеціальні коментарі зайві.

Там ще багато цікавого і корисного для самопізнання і самоусвідомлення. Проте є в усьому цьому один нюанс: будучи етнічним українцем, я не міг застосувати до себе жодної з цих типово українських ознак!

Наприклад, я все, що обіцяв, завжди виконую, нехай навіть без особливої вигоди для себе. Працюю не лише на сьогодення, а й на перспективу. Звісно, собі на умі, але не настільки, аби не зробити власний ум частиною колективної розумової праці, якщо ця праця принесе результат. Ну, і так далі.

Більше того: я погоджуюся з усіма, хто виступатиме проти узагальнень. Мовляв, українці люблять сало, а я не люблю, хоча й українець. Чи ще щось подібне. Серед колег, друзів, товаришів та знайомих є чимало українців, які абсолютно позбавлені цих негативних ментальних рис, котрі призведуть до краху будь-яких намірів та сподівань. Проте, як не парадоксально це прозвучить, всім нам доводиться жити і працювати поруч із іншими українцями. В яких саме такий менталітет, і всі вони займаються політикою.

Тобто, ось такі ментальні потворні халтурники приймають рішення в цій державі за нас із вами.

Насправді з прочитаного можна зробити три висновки. Перший - суто український: визнати себе такими ментальними потворами, пишатися власними негативними рисами, закладеними генетично, і далі нічого не робити. Другий - теж суто український: не погодитися із паном Стражним, обізвати його ворогом українського народу, заявити, що він оббріхує українців, написати гнівні відповіді в жанрі «ми - не такі, ми - великі», і так само нічого не робити.

Третій - найскладніший, і не зовсім відповідатиме українському менталітету: визнати, що ми справді такі, але намагатися жити і працювати далі, кожним днем заперечуючи ці та інші твердження.

Так, доведеться себе ламати. Доведеться докладати до цього певних зусиль. Та в результаті наш тотальний бардак ми перестанемо списувати на ментальність.

Фото: proUA.com

Андрій Кокотюха, proUA.com