Раптове «обважніння» плечей і зупинка перед вордівським аркушем - на п'ять чи десять хвилин. Ці два постійні симптоми початку мого тексту. Вони починаються у мене не зі заголовку, першого речення, слова, літери чи образу, а з мовчання і повільної зупинки пальців перед сірою клавіатурою.

Це вслухання у себе, у простір навколо, «колір» того чи того слова, проникнення у якісь його інші пласти, ніж поверхнева семантика.

Ритміка ледь чутного страху в унісон із темпоритмом слів і образів, які зникають і з'являються. Мій страх перед словом сильніший від страху чоловіка перед жінкою. З тією різницею, що його суть - аж ніяк не у тому, що боюся написати «не так». Цей страх і обважнілі плечі - процес «уреальнення» ідеї у тексті, як образу у скульптурі, як мелодії у нотах, як кольору у картині. Переведення її, позапросторової, у простір, до того ж - фізичний й двовимірний. Двома координатами тут не обійтися, але третього не дано, і чуєш себе такою малою й мізерною у цьому процесі, в який сама себе втягнула, але вже ніколи не залишиш його. Бо не зможеш.

Ми проходимо через все це постійно - не залежно від жанру і розміру тексту, його задуму. Тут немає градації важливості ідей. Бо якщо ти взявся за це, отже, тебе схопило, а якщо схопило - вже не відпустить. Не відпустить - доведено роками. Журналістика як професія, про яку кожен знає все, позбавлена сакральності і таємниці обряду перед суспільством, а тому легко нагороджується красномовнішими епітетами. У найкращому випадку її називають «фотографуванням суспільства і його життя». І, як часто трапляється у масовій думці, - навіть це найбільш нейтральне означення має мінімум спільного зі справжньою суттю.

Бо концептуально журналістика від фотографії відрізняється так, як реальність від віртуальності. Тоді як віртуальність притаманна обом, бо і фото, і текст - буде не копією, а відображенням через призму індивідуальності (а що є більш «віртуальним», ніж творчий індивідуальний світ автора в оцінці «реального», статичного, вписаного у штучні правила суспільства?) А все ж у сфері «реальності» фото з журналістським текстом не зрівняється.

Бо журналістика поза стереотипами і уявленнями всеобізнаних мас - це стовідсотково нова реальність, нова площина перевтілення дійсності - через її переосмислення і переоцінку, а у деяких випадках, на зразок сьогоднішніх перемовин навколо коаліції ПР і БЮТ, журналістика - це єдиний шанс побачити те, що залишається невидимим навіть для учасників процесу.

Нова реальність складніша так, як складнішим є осмислення явища від його першої фіксації. Бісмарк, Наполеон, Маркс і Пулітцер це усвідомили дуже добре. Шкода тільки, що скористалися цим у своїх власних, амбіційних, корисливих планах. Грандіозною помилкою багатьох суспільств і їхніх лідерів останніх сторіч, як на мене, є саме така інтерпретація журналістики - як способу відображення дійсності і невизнання її первинного креативного потенціалу.

Зрештою, років сорок тому саме так трактували і літературу, основу мистецького і творчого ресурсу заперечив би тільки бовдур. Але таких за радянських часів при владі вистачало, як вистачає в українському парламенті і тепер.

Дехто апелюватиме до того, що витворена через журналістів реальність є не новим дискурсом для суспільства, а неважливою інтерпретацією подій кількома самозакоханими авторами. Але суспільство має впевнено відрізняти перше від другого, і водночас набиратися зрілості і дорослості. Поза тим, що багато пересічних людей, а ще більше інтелектуалів звикли зневажати газетний стиль, ігнорувати журналістів і сміятися над запропонованими редакцією темами, повноцінно жити у сучасному світі без медій вони не змогли б.

Бо медіа - це вже давно не інформування суспільства. Цю чисто інформативну функцію газети виконували тільки на початку свого існування. Сьогодні журналістика - це гнучкий, масштабний і дуже складний простір, чи точніше кухня, на якій готується світова геополітика і культура. Ні, не тільки тому, що через свої газети видимі чи приховані лідери світу подають суспільствам «потрібну» страву, тобто вигідну їм інтерпретацію ключових подій. Не тільки тому, що це зручна сфера маніпуляції масами (це теж пройдений етап в історії ще недалекого двадцятого сторіччя). А тому, що з появою світового павутиння з'явилася принципова річ: масштабність поширення інформації, її трансформації і зміни самій у собі стали непідвладні контролю окремої людини. Однієї, кількох людей, чи кількох кланів.

Потоки тексту і осмислення факту стали «океанними», за формою. Розказати світові новину чи поставити акцент на потрібному слові стало доступно буквально кожному - якщо не через редакцію електронного видання, то через youtube. Така вседоступність інформації, а отже, неможливість контролю, зрозуміло, спровокувала анархію. Проте, як буває у природі й фізиці, ця найбільша безконтрольність стала найбільшим досягненням - свободою, незалежністю від людської корисливої владної суті, і лишилась залежною лише від свого контенту і форми вияву... Ця свобода не схожа на свою класичну філософську суть, в якій відповідальність, а не здатність до волі, відіграє основну роль. Це інша «свобода», яка була тільки методом вивести інформацію з-під людського контролю і пустити її на самоорганізацію...

Якщо не заглиблюватись у подробиці, мусимо визнати, що загалом це велика революція. Циркуляція інформації стала вільним процесом, спочатку гіперанархічним, але з часом набула найпринциповішої ознаки - волі від людини. Щоб, згодом, таки стати їй у нагоді.

Іншими словами, шукаючи інформацію чи аналітику, я, як читач, маю відтепер в тисячі разів більше варіантів пошуку, отже, мої загальні шанси потрапити на незалежну думку, а не маніпуляційну технологію, значно збільшуються, чисто математично зростають, бо ж фактичних варіантів для обрання - у тисячі разів більше.

Чи зростає від цього ймовірність того, що я відшукаю правду? Теоретично - так. Але для того, щоб це сталося на практиці, до процесу мусить приєднатися людська зрілість та інтелект. Що відбувається з журналістами? Їх тексти - під уважною верифікацією і в гострій конкуренції відтепер можуть сприйматися тільки тоді, коли відповідатимуть щоразу вищим критерієм. Сльози, соплі, примітивні маніпуляції і непрофесійність тут не пройдуть - власне, через зростання кількості і якості «пропозицій» на журналістському всесвітньому ринку.

Знаний автор відтепер не протеже партії, а таки фахівець...

Ніхто не проконтролює мого вибору, ніхто не візьме відповідальності за поразку, якщо я раптом втраплю під маніпуляцію, ніхто не розрадить мене у цьому. Повний акт мого вибору  інформації станеться лише з моєї волі і моєї відповідальності. Критерієм помилки стає лише власна зрілість. Наступного разу я захочу зробити вибір в іншій сфері, значно відповідальнішій, ніж просто пошук потрібних фактів для власних суджень, і, напевно, матиму досвід, який згодиться. Може, з вибором медій для себе ми нарешті навчимося керувати й власним життям?

 ...але водночас я живу і по іншу сторону «екрану». Як журналіст. Мене тримає ця професія гірше за всякі діагнози, це не проста залежність, це паралельне життя... Тримає не здатністю всевладно маніпулювати іншими через свій текст. А протилежним за суттю процесом - розкрити їм те, що досі було незнане. Чи промовчати про те, що точно зашкодить.

Що додається до зрілості й інтелекту, обов'язкового для читача? Що ще мушу засвоїти, щоб мати право творити цю «реальність»? Очевидно, чесність. Чесна суб'єктивність, за Сверстюком, коли чистої об'єктивності в людині бути не може за визначенням... Бо у чистому, справжньому вигляді вона буває тільки в роботі космічних кораблів...

Фото з сайту http://www.univer.by/

Світлана Одинець, Zaxid.net