- Ларисо, робота шукає Вас сама, коли Ви робите те, що подобається?

- Не знаю, як далі буде, але поки це саме так і відбувається. Іноді доводиться відмовлятися від якихось проектів, тому що фізично встигнути неможливо. Довелося б не просто роздвоюватися, а «роздесятирятися».

- Як так виходить? У чому секрет?

- Секрети видавати не можна. Хоча я якось серйозно про це не замислювалася. Напевно, це закладається природою із самого дитинства - доля, в яку я вірю. До того ж, завжди є «дзвіночки» в житті, до яких варто прислухатися.

Наприклад, ви можете пройти повз людську біду, а можете людині допомогти. Просто так. Тому що вам так серце підказало. Допомога ця до вас повернеться. Обов'язково. У чому? Ніхто не знає. Можливо, словом, сказаним вчасно, може, несподіваною ідеєю або чимось іще.

- Як навчитися ці дзвіночки чути?

- Напевно, потрібно бути уважнішим - до людей, до себе, до світу. Хотіти чути. А ще - постійно працювати.

Напевно, моя поява на «1+1» - хороший цьому приклад. Толя Єрема почав шукати пару ведучих для програми «Документ». І згадав про мене, оскільки йому подобаються мої книги. І ось іде він до керівництва з цією ідеєю. Тільки почав розповідати про мене, а Морозов йому: «Я щойно її інтерв'ю читав». І все вирішилося. Мені подзвонили, почали дивитися, як я розмовляю, який маю вигляд у кадрі, як поводжуся з людьми. Інтерв'ю вийшло дуже легким і веселим, хоча в ньому були помилки - з лету писали, а газету терміново треба було верстати. Ось така історія.

- Ви кілька років працювали в Мін'юсті, потім звідти пішли й почали писати книги. Щоб забути держслужбу?

- Насправді я писала завжди. Але це були розповіді а propos. Друзям на день народження, наприклад, не листівки підписувала, а розповіді або історії дарувала.

Але поштовхом до того, щоб почати писати постійно, напевно, дійсно стала державна служба.

Це дуже складна штука, яка жахливо виснажує і морально, і енергетично. При всьому цьому державна служба дає багато матеріалу та досвід. Якщо його препарувати потім, то на кілька романів вистачить. Якщо захочеться про це писати, звичайно. Особисто мене писання, гра у вигаданих героїв дуже відволікала. Коли писалася книга «Забавки з плоті та крові», я працювала у ВР, займаючись справами народних депутатів. Енергетично вони всі різні, але всі разом - дуже важка субстанція. І щойно я від неї відсторонилася, одразу стало набагато легше жити.

- Взяти участь у політичному ток-шоу бажання не виникає?

- Ні! Ви знаєте, я минулого року була членом жюрі кінофестивалю «Молодість». Оскільки мене туди запросив Толя Єрема, то ми займалися напрямом гей-лесбі кіно.

Я людина толерантна, проте подумала тоді: «Який же настрій у мене буде, коли я перегляну всі ці фільми, і як вони на мене вплинуть, може, важко сприймуться». У результаті отримала масу задоволення - абсолютно хороше, якісне кіно про любов.

Після церемонії нагородження фестивалю нас запросили на програму Савіка Шустера. А там така дивна система - приїжджаєш за дві години до часу свого виступу, сидиш у «блощичнику», «насолоджуючись» виступами Інни Германівни, Леоніда Макаровича та інших. І слухаєш брехню.

Коли Кравчук розповів історію про те, що його внуки ніколи за кордоном не були, ми просто руками розвели. Знаєте, я дуже шкодую, що не вийшло тоді сказати одну річ.

- А що хотілося сказати?

- Що ми щойно дивилися кіно, яке багато людей в Україні сприймають насторожено або взагалі не хочуть, щоб його знімали та показували. Але під час проглядання цих фільмів у мене жодного разу не виникло бажання встати й піти. Зате під час цього шоу позиви були різноманітні - від того, щоб, вибачте, звільнити власний шлунок, до того, щоб потягати когось за волосся. Не хочеться матюкатися, але не тих людей називають підорасами. Наші політики - роботи, механічні блазні, створені неприродним шляхом, позбавлені совісті істерики, які давно заплуталися у брехні. Вони не те що не думають про інших, а навіть не збираються цього робити. І, що найнеприємніше, молоді люди, які потрапляють у політику, дуже швидко стають такими ж.

- Проте, політичні ток-шоу виходять у прайм-тайм, а культорологічна програма, яку Ви ведете, - о другій ночі. Чому людям подобається стежити за нескінченним політичним серіалом, як Ви думаєте?

- Насправді це проблема вибору. Адже я могла не працювати у програмі, яка виходить о другій годині ночі. Юра Макаров свого часу питав, чи уявляю я аудиторію, яка дивиться телевізор у цей час? Частково уявляю, оскільки з людьми спілкуюся, листи одержую, відгуки.

Але якщо є можливість у цей час і на цьому каналі говорити з чудовими людьми, роботу яких я вважаю цікавою, то я це роблю. Вважаю за ліпше до цієї ситуації ставитися так: у мене є певні умови, в яких я маю викластися настільки добре, наскільки можу. Ви думаєте, ми не стукаємося у двері, не пояснюємо нічого телевізійному начальству? Робимо. Але рейтинги серіалу «Маргоша» набагато вищі, ніж рейтинги культорологічної програми. Тому каналам вигідно закривати такими програмами дірки в нічному ефірі. Але це все одно - можливість говорити з глядачем, розповісти про забавне, живе, важливе та енергетично правильне.

- Але що ж робити, аби ситуація змінилася?

- Виховувати дітей. Іншого виходу я не бачу. Із дорослими у принципі нічого неможливо зробити - у них є свої пріоритети, вплинути на яких можна хіба що випадково. А от дітей просто необхідно на виставки водити, у галереї, музеї, театр, казки вигадувати.

Інша справа, що багатьом займатися цим нема коли - батьки вічно на роботі. Кому цим займатися? Думаю, небайдужим батькам, яким не все одно, що буде з їхньою дитиною. Дитині відгук дуже важливий, середовище спілкування. Мене дуже втішають літературні читання, які проводить книжковий магазин «Є». Я зовсім недавно там була.

Дітей прийшло дуже багато. Причому від 3 до 12 років. Ми разом малювали, писали казку, розмовляли. Вони із захопленням діляться враженнями й думками своїми. Приголомшливо!

Напевно, не треба думати «кому це потрібно, окрім мене» і сидіти, склавши руки. Позитивний сигнал завжди знаходить відгук.

Адже успіх зовсім не у грошах полягає. Успіх - знайти своє місце в житті, знайти друзів, любов, задоволення від роботи, професії, сім'ї. І самого життя. Про це треба дітям розповідати, щоб вони не думали, що від моделі мобільного телефону залежить «крутизна» людини, висловлюючись мовою підлітків.

- Ви у свої казки навмисне вкладаєте важливі для життя дитини поняття чи інтуїтивно це робите?

- Щось інтуїтивно роблю, а деякі речі - антитютюнову кампанію чи основи безпеки - навмисне.

- Уже знаєте, про кого буде наступна казка?

- Цюцю та Лізу Ви знаєте. Цюця дуже добра, відкрита, дещо авантюристична. Така сама, як і Ліза. Вони один одного знайшли, їм добре й весело разом.

Нині продовжую писати про пригоди Шуши та Гаги. Наскільки їхня історія зацікавить видавців, не знаю. Мені здається, що міг би хороший мультфільм вийти про їхні пригоди - уже майже 17 історій написано.

Ще я пишу книгу про породи собак. Я їх дуже люблю та багато про них знаю. От і намагаюся розповісти, який у кого характер, як вони поводяться, які історичні події або люди із собакою пов'язані. У цій книзі буде і розділ для дітей - щоб дитина розуміла, що із собакою робити. А то люди часто думають, що собаку досить просто купити, а решту вона зробить сама.

Мені он подруга-котолюб нещодавно дзвонить і каже: «Купила собаку для дитини, а вона мене розбудила о третій ночі. Що хоче?». «Напевно, їсти, або грати, або йому самотньо», - відповідаю.

Із собаками взагалі-то простіше, ніж із людьми - вони не намагаються тебе переробити або чогось вимагати. До того ж, вони не бувають такими закритими, як люди. Вони тебе люблять просто за те, що ти є.

- У Ваших книгах - і для дітей, і для дорослих - добро перемагає зло, а любов торжествує. Ви вірите в абсолютне добро?

- Напевно. Принаймні хоча б у книгах я хочу показати, що воно буває.

Фото: ІнтерМедіаКонсалтинг

Наталя Ярцева, ІнтерМедіаКонсалтинг