Мовляв, все це суперечить Закону України про захист суспільної моралі, ну, і взагалі, просто неподобство. Представники засобів масової інформації та медіа-інститутів, в свою чергу, нарікають на некомпетентність комісії, недосконалість закону і зауважують, що мораль - поняття широке й доволі розмите.

Тим часом, наповнення наших телерадіоефірів та друкованих видань вже давно нав`язливо апелює здебільшого до основних інстинктів споживача, а не до його здатності думати й самостійно робити висновки. Наслідки такої «барбосизації» населення ще ніхто не моделював, а поодинокі застереження результату, звісно, не дають. Не секрет, що основний принцип, за яким сьогодні працюють ЗМІ, це самоокупність і високі рейтинги, а вже моральні засади, хоча б примарні, давно відійшли на другий план. І за цей факт насправді ніхто не несе відповідальності.

Слід зазначити, що серйозних соціологічних досліджень з приводу такого поняття, як мораль: що є для українців моральним, а що ні, які емоції викликають у пересічних громадян ті, чи інші телерадіопрограми або ж газети і журнали, - в Україні не проводилось. Соціологічні служби та інститути ледь не щотижня проводять на замовлення лише політичні дослідження та опитують населення про прихильність до тих чи інших партійних лідерів. Мораль, культура - сьогодні непопулярні тези, і в цьому ми, без перебільшення, унікальна нація, адже забути, що процес деградації швидкий і незворотній можуть тільки дуже дивні люди.

З іншого боку, сьогодні виникає велике питання стосовно компетенції державних установ у питаннях суспільної моралі і, взагалі, у можливості регулювання таких питань. Вважається, що кожному з дитинства прищеплюють основні духовні засади, якими людина має керуватись як суспільна істота. Але оскільки в сучасному світі відхилень надто багато, і погляди на виховання дуже різняться, на якомусь етапі виникає потреба у створенні загального, так би мовити, кодексу. Тим більше, що захисту у цих питаннях зазвичай потребують діти та неповнолітні.

 

В нашому випадку цим своєрідним кодексом став закон про захист суспільної моралі, ухвалений у 2003 році. Нормативний акт, за традицією, має багато неточностей у визначеннях та сповнений відвертих колізій. Так, наприклад, в один ряд депутати поставили пропаганду фашизму та невігластства (?), а критерії, за якими визначається пропаганда, у законі не прописані зовсім. Однією із вимог закону є те, що для телерадіокомпаній передбачено подвійне ліцензування, тобто для того, аби демонструвати, наприклад, еротичне кіно, потрібно оформити додаткову ліцензію. А з іншого боку, закон про ліцензування виключає таку можливість. Тобто, за великим рахунком, тлумачити цей закон можна як завгодно.

 

На підставі його розмитих визначень дійсно можуть прийматися заборонні рішення. Тим більше, що Кабмін, спираючись на цей закон, створив у листопаді 2004-го Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі, яка є постійно діючим державним експертним і контролюючим органом й до сьогодні. Комісія здійснює експертизу продукції, видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру та продукції, що містить елементи або пропаганду культу насильства, жорстокості, порнографії, аналізує процеси і тенденції, що відбуваються у сфері захисту суспільної моралі, і, власне, здійснює контроль за дотриманням законодавства у сфері захисту суспільної моралі.

 

Вона сформована з чиновників (міністри, заступники), провідних діячів культури, мистецтв, науки і освіти, психіатрів, сексопатологів, фахівців у галузі інформації. Зокрема, до оновленого складу, затвердженому у 2008 році, входять Богдан Бенюк, Данило Яневський, Олексій Богданович, Святослав Вакарчук, Василь Вовкун, Іван Дзюба, Лілія Григорович та інші громадські діячі. Головою цієї комісії став доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, народний депутат України I, II, III скликань Василь Костицький.

До речі, новий склад Національної комісії значно розширив поле своєї діяльності. Якщо раніше вона займалася лише проблемами насильства та порнографії в рекламі ЗМІ, то зараз у колі її пріоритетів з'явилися запобігання й боротьба з ксенофобією, українофобією, антисемітизмом, неповагою до особи, релігійних святинь та української держави, прояви нецензурної лайки на телеекрані та в рекламі. У своїх виступах Василь Костицький неодноразово зазначав, що формування позитивного образу злочинця, тиражування рецептів скоєння злочинів у фільмах і телепрограмах - це серйозна проблема, для суспільства.

 

«Правоохоронні органи можуть підтвердити, що дуже часто злочини скоюються за рецептами, які запозичені з відповідних фільмів. Нездорова моральність також призводить до появи агресивних дитячих і молодіжних рухів», - переконаний він. Втім, деякі фахівці стверждують, що споглядання жорстокості на екрані позбавляє глядача бажання чинити так само. Мовляв, після важких буднів, коли агресія накопичується, для людини важлива емоційна розрядка, яку забезпечують якраз фільми з елементами насильства. Але навряд чи це стосується підлітків, які теж дивляться телевізор і мають зазвичай нестійку психіку.

Експертиза теле- радіо- та друкованого продукту, яку здійснює комісія, звісно, небезплатна, і за ідеєю, мала б носити характер рекомендацій. Втім, члени комісії мають право після визначеного вердикту звернутися до прокуратури і таким чином донести своє обурення до правоохоронних органів. Слід зазначити, що останнім часом вона цим правом користується все частіше. Водночас, член Національної спілки журналістів та Асоціації медіа-юристів Тетяна Котюжинська вважає, що: «Національна комісія не є за статусом вповноваженим експертом в питаннях культури та мистецтва, а тому не може надавати свої висновки, що саме може бути моральним, а що ні. Її рішення повинні носити винятково характер рекомендацій. Сьогодні ж фактично рішення комісії провокують радикальні дії щодо об»єктів дослідження»

Представники мас-медіа переконані, що завдяки діяльності цієї комісії, в державі запроваджується цензура. Аби цього не допустити, вони пропонують скасувати законодавче регулювання цих питань і виступають за саморегулювання, яке на сьогодні необхідно належним чином оформити, аби дійсно попередити втручання держави і здійснення утиску свободи. «Необхідно розробити спільний кодекс моральної етики, або ж сформулювати принципи корпоративної соціальної відповідальності, які б діяли по всій території країни та мали б однакову вагу для усіх засобів масової інформації», - переконана пані Котюжинська.

Власне, кожне медіа має свої редакційні принципи, де прописані моральні засади, але про них якось забувається, коли є картинка з рейтингами і наочне свідчення, що саме їх забезпечує. Деякі представники ЗМІ стверджують, що не несуть відповідальності за виховання населення, мовляв, у них інші функції, а кому з глядачів не подобається, той може вимкнути телевізор або не купувати газету. Але, подивимось правді в очі – засоби масової інформації мають потужний вплив на свідомість громадян і відповідальність за зміст, наповнення ефірів та шпальт, за кожне сказане або надруковане слово має бути понад усе. Тобто акценти з рейтингів на відповідальність таки мають зміститися. Тому згадані принципи все ж таки непогано було б визначити для всіх. Але чи не виникне в такому випадку спокуса у створенні альтернативної комісії, яка б, наприклад, давала оцінку роботі ЗМІ з точки зору дотримання принципів?

 

Поки що питання відкрите і дискусій на високому рівні, під час яких народжувалось б рішення, у нас немає. Вважається, що це не є важливим питанням для країни. Водночас, згідно зі статистикою, психічно врівноваженим наше суспільство навряд чи можна назвати. Рішення наявної комісії з питань захисту суспільної моралі не витримують жодної критики ще й тому, що робота її є безсистемною - це не моніторинг всього ринку, рішення ухвалюються по окремих випадках і члени комісії, наприклад, не дадуть відповідь, чому заборонений «Камеді клаб», а не, скажімо, програма Задорнова, де Україна постає в дуже приниженому стані. Чому вилучена з продажу книга Ульяненка («Жінка його мрії» - авт.), натомість на книжкових полицях є повно літератури такого самого змісту, лише привозної. Заборони носять смішний характер ще й тому, що сьогодні кожен підліток, завітавши до Інтернет-кафе і натиснувши на одну клавішу може отримати для перегляду стільки порнографії, скільки його батьки не бачили за усе своє життя.

З огляду на це, представник Академії української преси Валерій Іванов вважає Національну комісію недоцільною, ба навіть аморальною: «Законодавці помилились, приймаючи цей закон, а урядовці - створюючи цю комісію. Виходить, що члени комісії вирішують за все суспільство що є моральним, а що ні. В цьому є глибока методологічна помилка. Справа в тому, що мораль українського суспільства це доволі примарне визначення, адже що є прийнятним для однієї групи, абсолютно не прийнятне для іншої. Комісія є органом не потрібним і шкідливим. На мій погляд, це глибоко аморально пробувати вирішити за інших що морально, а що ні. Держава в особі комісії має дивитися, аби не порушувалися права неповнолітніх і стежити за дотриманням норм закону, але ця комісія не може визначати, що є моральним, а що ні. Погляди цих експертів не є зразком моральності для українського суспільства. І скандали, якими супроводжуються їхні рішення - є свідченням цього. Зазначу, що єдина країна, де є аналог такої комісії це Білорусь. Наявність такої комісії нагадує «Антиутопію» Оруела, це безглуздя», - переконаний Валерій Іванов.

Щодо критеріїв визначення, наприклад, порнографії, якими має керуватися комісія у своїх рішеннях, то вони доволі цікаві. До формальних та змістовних ознак порнографії, зокрема, відносяться такі:
- Відсутність у творі сюжету, інтриги, контексту, характеру, настрою.
- Відсутність творчої концепції та художніх принципів побудови твору.
- Суто умовний зв`язок окремих сцен та епізодів
З огляду на це, майже 90% телеефіру та сучасного кінорепертуару можна сміливо блокувати як порнографію.

 

Фото: Голос.UA