«Дніпро» видає кількадесят найменувань книжок на рік. Якщо покласти руку на серце – далеко не все це справді якісна література, хоча є дійсно вартісні речі: скажімо, «Святиня» – книга поезій Кароля Войтили, більш відомого як Папа Римський Іван Павло ІІ; або «Тисяча років української суспільно-політичної думки» в 14 книгах; чи прекрасний альбом малюнків видатного художника, майстра книжкової ілюстрації та монументального живопису  Миколи Стороженка.

 

Також варто згадати твори Євгена Гуцала, Ігоря Римарука, Юрія Завгороднього, Миколи Воробйова, Романа Бабовала, Василя Герасим’юка, переклади з Джованні Боккаччо, Фенімора Купера, Артура Конан-Дойла, Оноре де Бальзака, Марка Твена тощо. «Колись «Дніпро» видавало близько 300 книжок на рік, за накладами було п’ятим видавництвом світу, тиражі були мільйонні. Сьогодні ж ми ледь видаємо 30-50 книжок і наклад у 5000 примірників вважаємо за щастя», – скаржиться Володимир Войтович, директор видавництва «Дніпро».

 

 

Навряд чи справи у видавництва підуть угору, коли його не чіпатимуть непрохані гості. Прямо скажемо – книжковий бізнес в Україні взагалі неприбутковий. Навіть, за словами співзасновника «Книжкового дому «Орфей-1» Костянтина Клімашенка, мережа книгарень «КС», яка йому належить, себе не окупає. Чиновники воліють закривати на це очі – адже порятунок цілої галузі означав би виділення чималеньких сум із бюджету. Так, народний депутат Володимир Яворівський стверджує, що книгарні мають бути приватні. «Інша річ, що вони ще не популярні, – говорить він. – Хоча мені розповідали, що мережа супермаркетів «Буква» має дуже непогані прибутки.

 

У Росії книжковий бізнес на шостому місці за рівнем прибутковості». Не приховує депутат і причин свого «оптимізму»: «На книговидання і творчі спілки в цьому році виділено мізерні суми. Навіть на заробітню платню працівникам Спілки письменників України не вистачить».

 

Ми надто любимо все спихати на Росію! Головний аргумент – мовляв, Росія заповнила наші ринки своєю продукцією. А чом би й ні, якщо цю продукцію купують? Замість заламувати руки і посилати прокльони, краще б ми, українці, сіли й подумали, як зробити нашу книжку конкурентноздатною, як зацікавити вітчизняного читача вітчизняним ж продуктом. Не хочеться навіть і чути, буцімто нема чим зацікавлювати! В українській літературі є все: на будь-який смак і вік. Хочеться вам вічно молодої класики? Будь ласка – Анатолій Дімаров, Роман Іваничук, Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук, Ліна Костенко, Микола Сом, Роман Лубківський, Борис Олійник, Станіслав Вишенський. Правда, їх книжки відшукати у книгарнях трохи важче. Але всі вони ще живі і останні роки активно писали.

 

А може, вам потрібна сучасна українська література? Нема питань! До ваших послуг твори Марії Матіос, Оксани Забужко, Олександра Денисенка, Степана Процюка, Василя Шкляра, Софії Майданської, Леоніда Кононовича. У царині поезії – Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Христя Венгринюк. Хочете читати про Україну, але російською? Будь ласка, до ваших послуг Курков! Чогось «гарячішого»? Марія Штельмах і подружжя Шевченків… Перелік можна продовжувати безкінечно.

 

Як слушно зазначив у розмові кабмінівський експерт з інновацій Іван Галенко, за останній час одне з найяскравіших явищ в літературному житті України – книгарня «Є». Втім, рецепт успіху книгарні не такий вже й складний, але дорогий. Це, по-перше, грамотно побудована рекламна кампанія. По-друге, зручність: все повинно бути зроблено для того, аби відвідувач, який прийшов до магазину вперше, завітав би і вдруге. Федір Баландін, засновник кнайп-клубу «Купідон», однією з функцій якого було й «просунення» і продаж книжок, дизайну, приміром, приділив цьому велику увагу. Відвідувач повинен чітко бачити – де детективи, де мелодрами, а де класика. Непогано продублювати це власними стендами видавництв та порозставляти авторів за абеткою. Додати до цього столики для читання, Wi-Fi, можливо, навіть недорогу філіжанку запашної кави. Все це створює зовсім іншу атмосферу – до такої книгарні хочеться повернутися вдруге. І третя складова рецепту успіху – професіоналізм працівників будь-якої книгарні.

 

У книгарні «Сяйво» є перша і третя складові – про магазин кияни знають, і працюють тут чи не найпрофесійніші в країні продавці. І професіоналізм цей густо замішаний на голому ентузіазмі. До того ж, і територіально магазину також є куди розвиватися. Клімашенко, який уже багато років допомагає крамниці, стверджує: «Ми б могли розширити «Сяйво» удвічі – є підвал. Але ним ми не займаємось, бо раз на півроку його затоплює, причому ЖЕК воду відкачувати відмовляється. Та навіть незважаючи на труднощі, ми готові вкласти гроші, але не можемо, бо завтра прийдуть хлопці з КМДА і все у нас заберуть, і грошенята наші підуть нанівець». «Розширятися треба», – згодна заступник директора «Сяйва» Алла Решетнікова, – І не тому, що ми шикуємо, просто треба ж якось себе утримувати, колективу платити зарплату, товарний вигляд зберігати. Книгарня має бути сучасною і зручною для покупця. А книжкового обігу – такого, який міг би нам це забезпечити – немає».

 

 

У 2006 році «Сяйво» отримало близько 60 тис. грн. чистого прибутку, 2007 року – лише 9 тис. грн. «Причому оподаткування повністю біле, – розповідає директор книгарні Алла Лазуткіна. – Ми сплачуємо абсолютно всі податки. За рік перерахували до бюджету – у тому числі районного – приблизно 500 тис. грн. Ось документ – довідка для Господарського суду міста Києва. За даними балансу за 2007 рік валовий прибуток ТОВ «Книгарня «Сяйво» склав 2415000 грн. Згідно балансу за 2007 рік було перераховано податків на 129741 грн., оплату за комунальні послуги – 16972 грн., експлуатаційні послуги – 15417 грн., орендну плату – 27541 грн., «Київенерго» – 21790 грн., ДЗАТ «Охорона» – 17548  грн.

 

Плюс нарахування на Фонд оплати праці – 347881 грн. В результаті – чистий бухгалтерський прибуток за 2007 рік склав 9 тис. 200 грн.».

Що таке 9 тисяч гривень прибутку за сучасних умов? Цього б не вистачило навіть на оплату комунальних послуг!». І як виживати? Але керівництво магазину і таким грошам радіє!

 

Отже, заклик Івана Галенка «відсунути чиновників від культури» має певний сенс. Адже кого ми маємо на увазі під «непроханими гостями»? За словами Решетнікової, безпосередньо з керівництвом книгарні спілкувалися Чуб, Супруненко, Комарницький – всі перші особи Блоку Леоніда Черновецького у Києвраді. Директорка магазину Алла Довга не витримала такого тиску – померла. Тоді і Решетніковій теж хтось телефонував, пропонували чималі кошти. «Коли ж я відмовилась, стали дзвонити дітям, казати: «Чьо, твоя мама дура, да? Ми єй такіє дєньгі дайом, а она атказалась!», – говорить Алла Решетнікова. Скажіть, як виживати підприємству, яке сплачує «білі» податки та ще й постійно мусить відбиватись від зазіхань людей з майже необмеженою владою?

 

На жаль, у Блоці Леоніда Черновецького прокоментувати цю «історію» відмовились. А коли ми звернулися до пресс-секретаря Блоку з проханням роз’яснити, чому з боку депутатів Київради здійснювався тиск, вона обіцяла розібратися і вислати письмовий коментар. Пізніше на електрону пошту прийшов лист з прямою мовою... директора ТОВ «Орфей» Ростислава Корнієнка. Позиція колишнього бізнес-партнера Клімашенка – кришталево-реалістична: «Ситуація¸ що склалась – класичний приклад виключно внутрішніх протиріч і виключно господарських питань. Ідеться про зміну внутрішньої структури організації, тобто про процес, на який не впливають жодні зовнішні чинники – тим більше політичні сили та їхні представники.

 

Є дві компанії – ТОВ «Сяйво» і ТОВ «Орфей», які намагаються наразі оптимально вибудувати свої взаємини. Йдеться про сугубо господарське питання, котре певні особи намагаються використати на свою користь – зокрема, необґрунтовано політизувати… На цей момент керівний склад і засновники не змінилися. Якщо в перспективі щось мінятиметься (адже життя – це процес невпинних змін), хочу підкреслити, що напрям роботи – книжковий бізнес – за будь-яких умов лишиться незмінним. Зміни відбуватимуться виключно у правовому полі».

 

За словами голови Комісії з питань власності КМДА Володимира Дейнеги (Партія регіонів), ніхто «Дніпро» і «Сяйво» виселяти не збирається. «Принаймні через нашу комісію такі об’єкти не проходили, – сказав він. – Так, справді, будинки у Києві виставлено на аукціон, адже бюджет міста треба наповнювати. Згадана Постанова Верховної Ради, звісно, може перешкодити продажу об’єктів культури – але тільки в тому випадку, коли ми живемо в правовій державі». Хто б сумнівався? До речі, Алла Решетнікова показала мені лист, датований 9 лютого цього року.

 

Він настільки цікавий, що варто навести його зміст повністю (зберігаю орфографію і стилістику оригіналу):  

 

 

Що таке ЦУБ? Створена 2003 року, вона займалась продажем «Криворіжсталі» та земель промислового призначення у Київській області. До речі, «Сяйва» серед виставлених на продаж об’єктів на сайті ЦУБ немає. У Київській області біржа пропонує лише два об’єкти: майновий комплекс у 73 кілометрах від столиці ($5,1 млн.) та гаражно-складський комплекс на Сирецькій ($1,1 млн.). Якщо помітили, звертаються маклери до Марини Павлівни – три роки як померлої дикреторки магазину Марини Долгої. Так само ігнорують, зі слів Решетнікової, факт смерті Долгої в Шевченківській райадміністрації. У магазині стверджують, що копію свідоцтва про смерть неодноразово надавали. «Я телефонувала їм, казала, що, коли вони хочуть викликати Марину Павлівну до суду, то звертаються не за тією адресою. Вказала їм ряд і місце на цвинтарі. Отуди хай і пишуть»,–хвилюється Алла Яківна.    

 

Але повернемося до видавництв, які, власне і видають книжки для продажу у книгарнях. Державних видавництв в Україні майже не залишилося – їх нараховується лише двадцять чотири. Так, назвати «Сяйво» книгарнею державною – неправильно. Це – колективна форма власності. А от «Дніпро» – саме державне видавництво, підпорядковане Держкомтелерадіо. «Інше питання – чимало приватних видавничих структур знаходяться в приміщеннях державної власності. Зокрема, дуже неприємна ситуація склалася з Академією наук, в будівлях якої знаходяться вісім видавництв. Навіть Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів на території НАНУ», – говорить президент асоціації видавців Олександр Афонін.

 

Так що робити з державними видавництвами – конкретне питання. Україна – заручницю ситуації, що залишилась у спадок від радянської доби, коли все належало державі. У більшості країн світу державних видавництв не існує. Якщо ж і існують, то займаються виключно оформленням документів, які свідчать про діяльність державних служб. Питання існування таких структур вирішується за рахунок прямого бюджетного фінансування. У Сполучених Штатах існує тендерна система виконання замовлень, коли держава оголошує про необхідний обсяг робіт, включаючи редакційну підготовку і друк. Виграє той, хто пропонує кращу ціну і якість.

 

«Але в Україні сьогодні видавництва державної і приватної форм власності знаходяться в однаковому становищі», – вважає президент УАВК. – Хоча, вже за звичкою, державні видавництва намагаються тиснути на органи влади, зокрема, на структури-куратори – Мінкульт, Держкомтелерадіо, Міносвіти – доводячи, буцімто вони є, власне, єдиними захисниками держави з точки зору інформаційної безпеки. Хоча сьогодні є багато приватних видавництв, які часом роблять більше і краще, якісніше захищають державу, ідеологію незалежності, ніж державні».

 

Зауважу: не останню роль у нинішній халепі «Дніпра» відіграло одне з приватних видавництв-флагманів України – харківське «Фоліо». Свого часу за безцінь вправні менеджери з Харкова викупили права на переклади творів зарубіжних авторів, що належали «Дніпру», та на твори багатьох корифеїв української літератури (наприклад, покійного вже Павла Загребельного). Тепер «Дніпру» просто немає чого видавати. А те, що видає «Фоліо», якісним товаром назвати, язик не повертається.

 

«Питання виживання державних видавництв зводиться до питання ефективності менеджменту їхньої діяльності. Якихось особливих пріоритетів у фінансуванні державні видавництва не мають, хоч і намагаються на них претендувати. Люди, які давно вже керують цими підприємствами, живуть спогадами про давні часи, коли державним видавництвам під певні програми напряму видавалися гроші, і їм легко жилося», – говорить Афонін.

 

Справді, на своє запитання – а що, якби прийшов інвестор, якому б ви довіряли, який був би справжнім українцем, а не руйнівником культури, і запропонував би придбати видавництво, щоб вкласти гроші і зробити його конкурентноздатним? – я отримав обурений погляд. «Ви що, ми ж бренд! Нас не можна купити!», – образилась головний бухгалтер видавництва Лідія Вакуленко. Сподівання, про які розказав Афонін, почув я і від Войтовича: «У майбутньому хотілося б серйознішої підтримки з боку держави.

 

Коли замовником виступатиме держава, коли вона фінансуватиме видання потрібних для неї книжок, звичайно, тоді ситуація зміниться на краще. Але, враховуючи бюджет-2009, шансів на це мало. Хоча рік тому Президент обіцяв, що на програму «Українська книга» буде виділено 100 млн грн. Звісно, цього немає. Державні видавництва існують тільки завдяки ентузіазму своїх директорів. Якщо я піду, навряд чи «Дніпро» проіснує хоча б місяць».

 

Але навряд чи найближчими роками «Дніпро» отримає держзамовлення. Кращі ж автори вже розібрані. Матіос, Жовна, Денисенко – у Літературній агенції «Піраміда», Кокотюха, Малярчук та ще багато інших – у «Фоліо», Андрусяк і Процюк – у «Тіповіті». Ціла плеяда талановитих авторів – у «Факті». А ще є «Нора-Друк», «Пульсари» та безліч прекрасних приватних видавництв. Як збирається з ними конкурувати «Дніпро»?

 

«Доля видавництв, які лишаються у державній формі власності і підпорядковуються Деркомтелерадіо, мусить бути винесена на обговорення, насамперед, серед трудових колективів, – вважає Олександр Афонін. – Це, в першу чергу, видавництва, які мають дуже довгу історію; люди працюють там або протягом усього життя, або по 30-35 років. Фактично, ці люди вже є власниками цих видавництв. Держава вчинила б дуже лояльно, якби дозволила їм викуп цих приміщень з обов’язковою умовою: забороною перепрофілювання».

 

Скажімо, на що перетворили видавництво «Український письменник»? «Там головний редактор і директор сидять разом в двох кімнатах, а все інше – Спілка здає в оренду, – обурюється письменниця, екс-головний редактор тижневика «Слово Просвіти» Любов Голота. – Має ж бути якесь пільгування видавництв». Будинок, де знаходиться «Український письменник», будувався на кошти Літфонду – письменники робили відрахування від кожної своєї книжки. «Я там працювала, мені там знайомий кожний куточок – на Олеся Гончара, 52.  Прекрасні приміщення, зокрема підвальні, де зберігались книги! Там Спілка могла б зібрати всі свої літературно-художні журнали, вирішивши тим самим проблеми їхніх редакцій», – пропонує пані Люба. Як людина, якій судилося півроку попрацювати у цьому прекрасному видавництві, зауважу: більше, ніж будь-кого іншого, «Український письменник» видає Володимира Яворівського та «фіндиректора» Спілки драматурга Анатолія Крима.

 

Відсутність грошей, страх перед кредитами перетворюють державні видавництва на заручників нездарного менеджменту. «Держава обдирає їх більше, ніж інші видавництва: згідно з постановою Кабінету міністрів 50% прибутку підприємств, які знаходяться у державній формі власності, забираються до бюджету як дивіденди», – ці слова Афоніна звучать як смертний присуд. Особливо в умовах теперішньої фінансово-економічної кризи, а вірніше – тотального геополітичного й ідеологічного краху України, коли ми фактично опинилися над прірвою невігластва і агресивного варварства. Приклади «Планети», «Поезії», «Дніпра», «Мистецтва», «Нот» і «Сяйва» – тому наочні свідчення.

 

Отже, що могла б зробити держава? Яке рішення було б найбільш розумним? Об’єднати усі державні видавництва в одне, потужне, виділити для нього приміщення не в центрі, але й не, приміром, у Бучі – чим не ідея? Це «надвидавництво» могло б мати статус ДП ВАТ, де певна частина акцій належала б державі. Адже видавничий бізнес справді прибутковий – щоправда, за певного податкового потурання з боку держави. І ще одне – дуже важливо прийняти закон, який зобов’язав б навчальні заклади купляти саме у цього супервидавництва певний, точно визначений відсоток книжок для своїх бібліотек.