Але оскільки стрічка зроблена якісно, щиро і професійно, то з рекламою чи без, а свого глядача до кінотеатру заманить. Про авантюри на екрані і в особистому житті, про шпори Лузіної і роботу з Сердючкою «УМ» дізналася за чашкою чаю у режисера Володимира Тихого.

 

 

 

— Туди приходять усі свої, тому сприйняття стрічки можна передбачити. А сміялися справді багато. Такого реготу років два не чув. Свого часу фільм Данелії «Я крокую по Москві» заявляли як комедію. Проте після перегляду приймальною комісією ввели новий термін «лірична комедія», бо сміху у фільмі не було. Щось подібне вийшло і з нашим трилером. Сказати, що це мелодрама чи детектив, не можна, фільм за побудовою та історією трилер. Але з самого початку функціонує іронія, тому я назвав його іронічним трилером.

 

 

— Вони ще себе не відчули в силі займатися суто прокатним кіно. «Таємничий острів» теж розрахований на продаж телеканалам і кошторис його такий, як у телефільмів.

 

 

— Так, знімали відразу на 16–міліметрову плівку. Ми порозмовляли з продюсером Віктором Мирським, і той погодився знімати на кіноплівку. Це на копійки вийшло дорожче, ніж на «цифру».

 

— На плівці якість краща і зображення більш художнє. У продюсерів не було завдання, щоб він виходив у невеликий прокат. Вони ставили перед собою завдання зробити якісне кіно і якомога дорожче продати на російському ринку.

 

 

— Прокатом займаються люди, яких я не знаю. Життя фільму почали не зов­сім вдало, — дистриб’ютори не встигли вчасно отримати прокатне посвідчення. З цим у «Таємничого острова» все тільки починається.

 

— Усе, що хотів Мирський, він реалізував: фільм продано російським каналам, в Україні його покажуть по «1+1». Також Film.UA продає свою продукцію на російськомовні канали у Штатах, Ізраїлі і, буває, навіть Польщі.

 

— Кіно знімається, робиться DVD і відправляється на російські телеканали. Там дивляться і вирішують — брати чи не брати. Їхні відеоінженери відразу все зливають в інтернет–мережу і пишуть «виробник Росія». 70 відсотків фільмів, знятих в Україні, в мережі зазначені, як російські. Так само вийшло з «Внеземным» Сергія Крутіна, де показують наших міліціонерів, наші номери на машинах, але все одно всі думають, що це знімала Росія.

 

— Це ненормально, але я розумію, як усе відбувається. Абсолютне невігластво. Для них що Україна, що Росія — різниці немає. Якщо це не Америка, значить, наше... тобто російське.

 

 

 

— В Ірен є оповідання «Острів», яке вийшло в одному жіночому журналі, це абсолютне фентезі. Як не дивно, його тональність мені сподобалася. Запропонував трохи переробити — жоден із продюсерів не погодився б знімати фентезі. Я запропонував приземлити цю історію, поставити її на більш реальне підґрунтя.

 

— Чому? Вона писала, а я розказував, що хотілося б побачити в результаті. Мене завжди турбує, коли дивишся титри, а там співавторами є продюсер, режисер... Увіпхнули кілька своїх «порад» і вже пишаються, що вони є співсценаристами. Здебільшого це неправильно, провінційні амбіції. У нашому випадку Ірен досягнула своєї мети. Вона прекрасно працювала, робила швидко, мобільно, з живою уявою. Вона не гірший сценарист, ніж письменник. Хоча сама до цього дуже критично ставиться. І цей критицизм їй допомагає.

 

 

— У «Ґудзику» три окремі історії. Певні суперечки, а точніше пошук, виникали щодо героїнь, яких треба було пристосувати до телевізійного формату. У «Таємничому острові» було все зрозуміло. Оповідання не змінювали, Ірен написала на його основі нову історію.

 

 

— Та ви що? Я з Ладою Лузіною дуже давно знайомий, ми разом навчалися в Університеті ім. Карпенка–Карого: вона на театрознавчому, а я — на режисурі. Допомагала мені шпорами з української мови та літератури. Далі цього знайомства у нас, на жаль, нічого не пішло. Про те, що Лада хоче, аби я її екранізував, уперше чую. Особисто до мене не зверталася, її публічні слова теж не доходили. Але треба про це подумати і переглянути її романи.

 

 

— У нас є кілька спільних сценаріїв, вони розраховані на дещо більший бюджет — це не телевізійний формат, а художнє кіно. Ми написали дуже серйозний сценарій за романом Ульяненка «Сталінка». Якщо знайдемо гроші — знімемо фестивально–прокатне кіно. Півроку тому була надія, що приймуть бюджет і на кіно виділять 140 мільйонів, потім ця сума злізла до 50, у результаті залишилося 5 мільйонів 200 тисяч. Цих коштів вистачить на комунальні послуги студії Довженка. Чесно кажучи, це ідіотизм.

 

 

 

— Там історія Гамлета. Він вибирає між правдою, якою б вона болісною не була, і неправдою. Жінки — це певною мірою два шляхи, якими можна іти. Фільм має романтичне підґрунтя, але це не лавсторі, як «Ґудзик», де кохання — межа, яку герой не може переступити. Тут вибір майбутнього.

 

 

— Моя дружина Юля Шашкова працює в компанії, яка займається розіграшами, організацією вечірок і днів народжень. За тисячу доларів можна організувати інший світ, у який потрапляє людина. Дружина одного серйозного топ–менеджера, який займається нафтою, якось звернулася до них із подібним проханням. Його шеф переїжджав в інше місце, посада була вакантною, і чоловік, звісно, хотів замінити керівника. Дружина домовилася з шефом, щоб той зателефонував до чоловіка і призначив зустріч у китайському ресторані.

 

Замість шефа чоловіка зустрів китаєць, який почав вербувати його як шпигуна і розказувати, що тісно співпрацював із його шефом, для переконливості нагадував про певні економічні моменти. Дружина про ці всі нюанси знала від чоловіка. Йому пропонують антидержавну схему і в знак поваги підготували подарунок. У невелику кімнатку заходить його ж дружина топлес, розмальована китайськими драконами. Цей чоловік із переляку не впізнає своєї жінки, його починає трусити... У кіно звичайно більш жорстока історія, хоча, чесно кажучи, клієнтка моєї дружини зачепила свого чоловіка за найболючіше. У фільмі ж дружина грається в кохання–некохання, а ця створила ситуацію державної місії.

 

 

— Звичайно, коли щось роблю, намагаюся зібрати максимум інформацією і питаю її думки, але так, щоб вона втручалася у сюжетні справи, то ні. Завдяки їй маю моральну впевненість у тому, що таке роблять у житті, і навіть більше.

 

 

— Людина приїхала в Київ у той час, як його товариш знімається у фільмі Германа. Актор тоді думає: «От, йолки–палки, той працює на своє ім’я, займається великим мистецтвом, а я тут за брудні долари змушений працювати». І починає халтурити.

 

 

— У нього артистична родина. Бабуся, дідусь із театру, мама балерина. У Стичкіна до цього інше ставлення. Коли ми висилали сценарій, то пропонували йому зіграти міліціонера. Він прочитав і сказав, що бачить себе у головній ролі. Кумедних і дивакуватих міліціонерів уже десяток зіграв, Стичкіну був цікавий драматичний персонаж.

 

 

— На початку історії в ролі Максима я бачив рок–музиканта, актора за освітою Олексія Кортнєва. Але в нього не склалося зі знімальними днями. Враз усе зависло. Стандартні герої змістили б акценти з іронії. А це недопустимо у нашому випадку.

 

 

— І в Кортнєва, і в Стичкіна певною мірою «буржуазна» кров. Відразу розумієш, що це міська людина, вона любить комфорт, вона не поміняється на якісь там принади, рай у шалаші. Коли познайомився зі Стичкіним, зрозумів — роль Максима його. Невеликого зросту, людина, яка не пристосовується до обставин, а бореться і їй вистачає сили, щоб перебороти. Герой Стичкіна не приїхав у те містечко робити геройські вчинки. Він хоче сказати дружині все, що думає, і грюкнути дверима.

 

 

— Уварова у нас заробляла гроші. Приїхала, швидко відзнялася і поїхала. Знімалася в перуці, бо водночас була задіяна в іншому проекті, де мала дуже коротку стрижку. Але роль авантюрної журналістки їй дуже сподобалася. Для глядача вона відкрилася зовсім в іншому амплуа.

 

 

— Із Барсуком нам дуже пощастило. Загальні плани це не його вина. Через те, що бюджет фільму обмежений, острів і провінційну глуш знімали на Київському морі. А там на загальні плани не розженешся.

 

— Це вже вдруге нам допомагає талановитий Юрій Шуров із групи «Естетік Едюкейшн». У нього багато своєї роботи, але коли звертаємося, ніколи не відмовляє. Робить швидко, якісно і без жодних задніх думок про великий гонорар.

 

 

 

— Увесь секрет у команді. Мені пощастило зібрати біля себе справжніх професіоналів. Коли кажуть, що немає поганих акторів, а є погані режисери, мені хочеться доповнити, що хороші режисери ніколи не візьмуть у свій фільм поганих акторів. А щоб набувати особистого досвіду і після прем’єри не ховати очі від глядача, ми влаштовуємо для себе «карлофестивалі». Мається на увазі карликові. Раз на місяць збирається група людей, осіб 20, і показуємо один одному те, що відзняли, обмінюємося враженнями, даємо один одному поради. Тоді майстерність відшліфовується і не виникає неприємних сюрпризів під час публічних показів.

 

 

— Черговий телефільм. Ірен Роздобудько знову сценарист. Історія про жінку, якій у лікарні помилково кажуть не той діагноз. Героїня весь день думає, що у неї рак. Глядач сміятиметься, бо з самого початку знатиме, що все закінчиться хеппі–ендом і з іронією дивитиметься, як люди навколо змінюватимуться. Зараз ходжу і пропоную продюсерам взятися за проект.

 

 

— Інколи пропонують знімати кліпи. Не беруся, бо, на жаль, не та музика, з якою хотів би працювати. От Олегу Скрипці не відмовив би, та він не пропонує. Свого часу «з’їхав» із пропозиції Андрія Данилка. Його сьогоднішній комерційний образ мені не подобається, хоча колись я був режисером його «СВ–шоу». Якби Андрій більше працював у розмовному жанрі, з Вєрки Сердючки могла б народитися нова всесвітня зірка такої величини, як Чарлі Чаплін. Але пішли добрі гроші за виступи на корпоративах і часу на телевізійне шоу вже не вистачало. Андрій не зміг відмовитися від цього. Коли шоу помирало, я вже знімав фільм «Мийники автомобілів». Тепер я досяг певного рівня, нижче якого опускатися не хочу.

 

Фото: «Україна молода»