По п’ятницях та понеділках країна дивиться політичне ток-шоу з участю провідних політиків та чиновників. Згідно зі встановленою сіткою мовлення, на останній робочий день тижня припадає дві такі передачі: «Свобода на «Інтері» та «Шустер Live» на ТРК «Україна».

 

Присутня певна конкуренція і боротьба за глядача, яка за логікою своєю мала б сприяти поліпшенню змістовності та привабливості цих передач. Час ефіру збігався, і глядач нерідко опинявся перед певною дилемою: на яку кнопку з номером каналу натискати. Хоча Савік Шустер і спробував дещо урізноманітнити зміст, запрошуючи наприкінці ефіру несподіваних гостей, політична частина все ж таки була основною. Три телевізійні майданчики мали всі шанси стати необхідним і в обстановці перманентної політичної кризи важливим елементом інформування суспільства. Але після ефірів у п’ятницю згадується українське прислів’я: «Не так сталося, як гадалося».

 

Першим інформаційним підсумком газового конфлікту стало розмежування українських телеканалів на свої та чужі. Вихід Дмитра Фірташа на публіку на «Інтері» 16 січня і запрошення на дебати Юлії Тимошенко відразу позначили вододіл стосовно того, хто з політиків куди буде приходити. Зрозуміло, що леді Ю відкинула запрошення і вважала за краще спілкуватися з телеглядачами у Савіка Шустера через телеміст. Зручно з усіх боків. І вдома, і заміжня. Однак живе спілкування від цього сильно програє, та це тріски, які летять при вирубуванні лісу. А рубка має бути велика й важка. Фактично почалася інформаційна війна як елемент передвиборчої кампанії.

 

І судячи з того, яка великокаліберна артилерія використовується, бризантність снарядів буде великою.

 

Зі свого боку Дмитро Фірташ письмово повідомив, що йому на каналі робити немає чого і передоручив захист своїх інтересів бойовим товаришам Юрію Бойку та Миколі Азарову. На відміну від Юлії Тимошенко, яка і не дуже згадувала «РосУкрЕнерго», на «Інтері» в будинку хворого його ім’я не називали, тільки Юрій Бойко декілька разів згадав, що нехай буде посередник, тільки б за газ він давав можливість платити менше. Як таке може бути чисто економічно, він не пояснив. Правда, Дмитро Фірташ у попередній передачі говорив, що він заробляє в інших країнах, а в Україну газ постачав собі на збиток. Щось у подібний альтруїзм не дуже віриться.

 

Обидві передачі були присвячені газовому конфлікту та його наслідкам. Зрозуміло, що прем’єр-міністр доповіла про успіхи, відносно низькі ціни й про те, як всупереч протидії того ж Фірташа, секретаріату Президента, їй вдалося домогтися від російського колеги Володимира Путіна ціни навіть нижчої, ніж передбачав Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Відповідно, в іншій студії говорили прямо протилежне — як складно буде виживати в таких умовах, директори скаржилися на уряд і малювали навколишній світ у чорних фарбах.

 

Хіміки криком кричали, що за таких цін на газ вони не витримають конкуренції. Згадується, як після чергового підвищення ми чули ті ж самі пісні. Була ціна 50 дол. за 1000м3, стала 98 — траурний марш наших директорів. Але нічого, все обійшлося. Нове підвищення — 179 дол. за 1000 м3. І знову ця ж пісня. Чому ж в умовах високої кон’юнктури ніхто з них не займався впровадженням нових технологій? Адже вся Європа живе в умовах значно вищих цін і нічого, випускає продукцію, яка знаходить збут. Відповідь відома: низькі ціни на газ не стимулюють до енергозбереження.

 

Отже, ніхто цим і не займався, а як клюнув у тім’я смажений півень, то металурги почали терміново впроваджувати пиловугільне вдування та заміщувати газ. Юрій Бойко та Микола Азаров хочуть низьких цін і тим самим прирікають нашу промисловість на вічне відставання від технічного прогресу?

 

На глядачів у студіях та телеглядачів сипалися цифри, як із рогу достатку. За великим рахунком, розібратися в них неможливо, оскільки фактичний матеріал носив фрагментарний характер, і зрозуміти його складно навіть фахівцю. При цьому дуже впевнено озвучувалися факти, які не відповідають дійсності. На «Інтері» народ лякали тим, що тільки Україна на 100% залежить від Росії в поставках газу й більше ніхто. І люди вірять, що показали діаграми в нижній частині екрану. Але насправді це зовсім не так. І Молдова, й Білорусь, країни Балтії також, як і ми, повністю залежать від поставок з Росії. А якщо Болгарія залежить на 85%, то їй легше? Менше замерзала?

 

Та ж проблема посередників. Юлія Тимошенко клялася усіма святими, що посередників більше немає. Леся Оробець не дуже дохідливо пояснювала, що є посередник, який на 100% належить «Газпрому», і буде постачати газ нашим споживачам. А те, що він буде купувати газ у того ж «Нафтогазу», якось залишилося осторонь. Дзеркальне відображення того, про що говорилося у Савіка Шустера, — в наявності. Правда, пані Лесі не вистачає завзяття Юлії Володимирівни. Що й казати, полеміст наш прем’єр-міністр відмінний і битися з нею голими руками та гучним галасом — собі дорожче обійдеться. Ретельніше, як говорив Жванецький, готуватися до передач треба.

 

Цей раунд інформаційного протистояння Юлія Тимошенко виграла не лише завдяки самій собі, а через непідготовленість і невміння говорити з людьми її політичних опонентів. І в цьому сенсі дещо розчарував Арсеній Яценюк. Сильна сторона Юлії Тимошенко — ретельно підібрана й дохідлива, навіть для непідготовленого глядача, конкретика. Колишній спікер на «Інтері» був досить багатослівним і обмежувався загальними фразами, навіть упакованими і розбитими по пунктах.

 

«Не треба політизувати газове питання». Та всі це знають і постійно повторюють. І не тільки в Україні, а й у високих коридорах російської влади. Тільки ось проблема. Арсеній Петрович не розповідає, як це зробити, якщо газ уже давно в руках Москви політичне знаряддя. Скільки не повторюй «халва»... Дещо детальніше Яценюк говорив про шляхи виходу з кризи, розмірковуючи про те, що банківська система — кровоносна мережа економіки, з чим ніхто і не сперечається, він все ж таки виступає лобістом її певної частини.

 

Проблеми банків є, але не вони визначають характер кризи і способи виходу з неї. До речі, у Савіка Шустера ніхто не дослухався до серйозного економіста Олександра Пасхавера, який сказав, що з кризою не треба боротися, «оскільки це дихання економіки», а необхідно мінімізувати її наслідки і не заважати її очисній дії. І тому є підтвердження, зокрема, Америка часів Рузвельта. Тоді підтримка неефективних фірм загальмувала вихід із кризи майже на 10 років.

 

Ще одним свідченням розпочатої інформаційної війни виявився епізод із нібито недопущенням Інни Богословської на ефір у Савіка Шустера. Про це Інна Германівна з ноткою трагізму в голосі розповіла на «Інтері». Наприкінці своєї передачі Савік Шустер спростував цензуру і те, що незручного співрозмовника Юлії Тимошенко не допустили до ефіру. Леонід Кравчук, Петро Порошенко та Микола Катеринчук стверджували, що цензури на «Шустер Live» немає. Хоча цілком можна припустити, що Юлія Володимирівна не захотіла спілкуватися і сперечатися з Інною Богословською. З Миколою Азаровим, — будь ласка. Протилежна сторона про це знала і цілком могла влаштувати рокіровку, що межує з провокацією. Якщо леді Ю на неї повелася, то це сумно, і говорить про привнесення в політику речей вельми від неї далеких.

 

До студії «Інтера» Інна Богословська привела і представницю працівників банку «Надра», які звернулися з листом до Юлії Тимошенко, її також не пустили в ефір «Шустер Live». Але цей лист там Юлії Тимошенко прочитали, і він на прем’єра не справив враження, як, власне, й на багатьох глядачів. Як складаються і підписуються подібні листи, ми чудово знаємо. На «Інтері» представник співробітників поскаржилася на цензуру в сусідів, але листа чомусь читати не стала. Може також не дозволили? Все це змусило пригадати часи не такі вже й далекі. Заспокоює лише те, що не пустили на одному каналі, можна піти до конкурентів. Але чи виграє від цього свобода слова?

 

Характерно, що як Юлія Володимирівна, так і її опоненти активно намагаються розігрувати російську карту. Всі хочуть встановити з сусідньою країною хороші відносини, наче хтось цього не хоче. Прем’єр активно працює в заповідній зоні регіоналів, а вони їй нічого протиставити не можуть. Микола Азаров з нафталіну витяг ідею Єдиного економічного простору й намагався довести, що була б можливість отримувати газ за внутрішніми російськими цінами.

 

Анекдотичність ситуації в тому, що Білорусь та Вірменія, найближчі союзники Москви, такими пільгами не користуються. На що розраховував Микола Янович, розповідаючи цю казку, сказати важко. Напевно, є дефіцит ідей. Не випадково в Москві на регіоналах давно поставили хрест і, судячи з усього, стали лояльними до Юлії Тимошенко. Принаймні в російській пресі про неї пишуть тільки позитивне. В цьому вона має реальну перевагу і дуже скоро більшого прихильника зближення з Росією в Україні, ніж наш прем’єр, важко буде знайти. З цього не випливає, що за словами підуть справи.

 

Інформаційна стрільба в ефірі двох телеканалів є відображенням не тільки розпочатої передвиборної кампанії, але й істотної зміни у розміщенні політичних сил. По-перше, диверсифікації, умовно кажучи, групою Фірташа своєї майбутньої виборчої основи і ставки на інші політичні фігури. Наявне зміщення Арсенія Яценюка, якщо не до цього табору, то значне до нього наближення. Випади Юрія Бойка у бік Віктора Медведчука та захист останнього Нестором Шуфричем вельми показова, як, власне, і демонстративне мовчання Віктора Януковича. Партія регіонів давно роздирається гострими протиріччями, і тепер вони фактично вийшли на телеекрани.

 

Частина оточення Президента стрімко дрейфує у бік цієї групи регіоналів і, схоже, ставить на Арсенія Яценюка як на свого кандидата в президенти. Не обов’язково це зближення виллється в якісь організаційні форми. Повністю виключати таку можливість не можна, але час для такого явного перегрупування спливає. Найімовірніше, буде налагоджено горизонтальний зв’язок на основі страху перед наступом Юлії Тимошенко, яка зі своєю командою практично готова до бойових дій. Є відомості, що інша частина регіоналів вже вела переговори з прем’єром, але поки не вдалося домовитися про гарантії. З Юлією Володимирівною це особливо важко, і жоден страховий поліс нічого не забезпечує. Проте, доріжка в протилежний табір протоптується, і успіх на цьому шляху цілком можливий.

Залишається в цьому політичному рівнянні одне велике невідоме — Президент. Яку заготовку готує він і його оточення?

 

Низький рейтинг і поки що програш Юлії Тимошенко в інформаційних битвах мають підштовхнути до думки про підготовку якогось наступника. Однак це вельми ризиковано. По-перше, у нас немає такої традиції, та чи не стане благословення нинішнього Президента гирями, які потоплять обранця?

 

По-друге, йдеться про ті ж гарантії виконання взятих зобов’язань. У наших політичних традиціях дати слово, а потім зробити вигляд, що нічого подібного й не було. (Пригадаймо Мороза та «Канівську четвірку»). По-третє, ніхто не сказав, що оточення Президента не говорить йому, що для перемоги все готове, а він вірить...

 

Як говорив Отто Бісмарк, ніде не брешуть більше, ніж після полювання і на війні. А у нас «війна» не закінчується.