Олексій Ананов, ведучий: Настав час програми «Право на культуру», Олексій Ананов у студії, я радий привітати наших гостей, з якими разом розбиратимемося у, як на мене, складній але досить таки животрепетній темі – як для аудиторії, яка споживає журналістькі матеріали, думки, висловлювання і врешті-решт позиції. Про журналістську етику. Секретар Національної спілки журналістів, член Комісії з журналістсько етики Тетяна Котюжинська і відомий телеведучий Андрій Куликов. Вітаю вас. Для мене приводом звернутися до цієї теми стало чергове нагадування про іракського журналіста Мунтадара аль-Заіді, який уславився тим, що кинува у Джорджа Буша свого черевика, не знаю, чи зробив він крім цього ще щось настільки видатне, аби про нього говорив весь світ, але принаймні цей демарш був. Піар-привід з одного боку, бажання висловити свою громанядську позицію, привернути до себе увагу, привернути увагу до пробелеми, але наскільки подібна нестатутна поведінка лягає – чи не лягає – у прокрустове ложе вимог журналістської етики?

 

Тетяна Котюжинська: На кожному семінарі, який проводився для журналістів України, міжнародні експерти завжди наголошували, що журналіст для себе має визначитись: або він виконує свій журналістський обов»язок і робить свою журналістську роботу, або він висловлюється як громадянин. Це дві великі різниці, і це стосується не тільки прес-конференцій чи роботи на якихось мітингах, це стосується передусім дій журналістів під час військових конфліктів. Тобто якщо журналіст позиціонує себе, каже, що він – журналіст, йому надаються певні переваги – тобто він має більше право на отримання інформації, він має право перебувати у місцях якихось надзвичайних ситуацій, воєнних дій. Але він має чітко позиціонуватися як незалежна, безстороння особа, не як учасник якогось конфлікту. І саме це правило потім перейшло на всі інші заходи, в яких бере участь журналіст. Якщо журналіст висвітлює мітинг, він не може висловлювати свою громадянську позицію – якщо він працює саме як журналіст. Або, будь ласка, як всі громадяни, у загальній колоні, і таке решта... Якщо ж ти журналіст – то це безсторонність. Обов»язково. Так само, якщо ми будемо говорити про роботу журналіста під час брифінгів. Тобто головне завдання журналіста – буди саме посередником між стороною, яка надає інформацію, і громадянами, які мають право на отримання інформації.

 

Право на інформацію не є якимось привілеєм журналіста – це основоположне право громадян. І саме для того, щоб вони могли реалізувати своє право на інформацію, працює журналіст. Безумовно, якщо він відходить від цих стандартів, то ми вже кажемо, що ні, сорі, це не журналіст. Тоді це поведінка саме як громадянина. Я думаю, що якраз цей іракський журналіст яскраво продемонстрував, що він поводився тут не як журналіст. Він не прийшов на цей брифінг для збору інформації і для того, щоб передати її громадянам. Він прийшов, щоб висловити свою позицію. Він не був безстороннім. І тому тут якраз можна абсолютно чітко сказати, що це не відповідає тим стандартам, які закладені для журналістів, підтримуються і Міжнародною федерацією журналістів, і Національною спілкою журналістів, і безумовно Комісією з журналістської етики.

 

Олексій Ананов: Але зафіксовано у ЗМІ кілька інцидентів, які стосуються саме міжнародного рівні зустрічей, на високому рівні, які стосуються країни з певними обмеженнями свобод – Китай, припустимо, коли журналісти намагалися просто викрикуванням якоїсь інформації, актами опору громадянського, привернути увагу до тієї чи іншої ситуації. Ваше ставлення ось до цього іракського прецеденту?

 

Андрій Куликов: До іракського прецеденту ставлення таке: насправді це питання не має жодного відноення до журналістької етики. Це хуліганська вихватка, тут не важливо, хто її здійснив – журналіст, охоронець, прибиральник чи хтось інший, правда? Я не згоден з тим, що журналіст не має права висловлювати свою позицію, навіть коли ідеться про політичні питання. Тут маємо робити різницю: можливо це журналіст, який працює у партійному виданні – тоді він може висловлюватись. Чи це журналіст, який працює у виданні, на телеканалі чи радіостанції, яка проголошує, що вона намагаєьться подавати об»єктивну інформацію – тоді ця вимога працює, безперечно. Що стосується тих людей, які в країнах з обмеженою демократією робили громадянські вчинки, це є громадянський вчинок – викликати на себе гнів властей, але донести до колег, або сподіватися донести до колег правду – це так. А кидатися черевиками де завгодно, напевне, не дуже добре.

 

Олексій Ананов: Отже вас не влаштовує сама форма цього демаршу?

 

Так, безперечно. Він міг би сказати щось на кшталт «пане Буш, у моїй країні Вас би закидали черевиками». І тоді ефект його запитання, чи його виступу був би більшим. А так – ну що?

 

Олексій Ананов: Багато сторін виграли, мабуть, від цього прецеденту – хтось отримав страдницький ореол, хтось збільшення продажів...

 

 

Андрій Куликов: Буш, до речі, продемонстрував блискучу фізичну форму – ухилився від черевиків. А від запитання він би ухилитися не зміг.

 

Олексій Ананов: Сьогодні в Україні де найчастіше фіксуються порушення норм журналістської етики? Якщо відбуваються засідання Комісії з журналістської етики, то яких прецедентів вони стосуються і хто їх фіксує, документує, хто звертається по захист?

 

Тетяна Котюжинська: Не можна сказати, що у нас в країні є якисйсь один регіон, де є багато проблем, а в інших їх або менше, або немає зовсім. Це розподілення більш-менш рівномірне. До комісії з журналістської етики звертаються і громадяни, яким не подобаються якісь матеріали. Нещодавно, коли відзначалась річниця Голодомору, велика була кількість матеріалів у ЗМІ, і ця кліькість безумовно викликала певні емоції у певних громадян, комусь щось не подобалось. У нас, наприклад, були зверення щодо того, що громадянам не подобалось якесь висвітлення питання Голодомору. Були якісь невдалі жарти щодо цього. Тобто громадяни писали до комісії стосовно того, що от, мої рідні постраждали від цієї трагедії, а піблікації, а яких висвітлюється так, так і так питання, вони мене дуже зачіпають. Бувають звернення, коли якась особа критикується журналістами, і перед цією особою стоїть вибір: або йти до суду, або звернутися до Комісії з журналістскої етики. Якщо ти ідеш до суду, то недостовірну інформацію спростують, і ти отримаєш грошове відшкодування. Можливо. Але це може бути років через два, а може бути років черед всім. Якщо ти ідеш до Комісії, ти точно не отримаєш ніякої компансації матеріальної, і ти дуже часто не отримуєш і спростуваня. Ти можеш отримати тільки рішеня, що комісія, яка складається з журналістів, вважає, що цей матеріал не відповідає нормам кодексу журналістської етики. Комсія пропонує або, наприклад, публічно вибачитися, або опублікувати спростування. Я можу сказати, для нас є дуже позитивним моментом, що рішення Комісії виконуються. ЗМІ публікують заяву комісії, яка, як правило, не більше однієї сторінки, свій коментар, який, як правило, сторінки ще три-чотири, про те, що комісія погана, з кого вона складається, хто вони такі, вони зовсім не розуміють... Але саме по собі рішення – воно публікується. Ця вся критика переходить, так би мовити, на Комісію, але щодо громадянина рішення виконується. Які порушення найчастіше фіксуються – це незбалансованість. Тобто не береться думка сторони, яка критикується. Більше того, багато журналістів вважають, що цього не потрібьно робити, не можна робити, що журналіст повинен ставити собі за мету якесь відновлення справедливості: ми впевнені, що ця особа винна, ми доб»ємось того, щоб її зняли з посади, посаджли, щось іще з нею зробили. Таке упередження зараз дуже поширене.

 

Олексій Ананов: У практиці стакались багато з такими упередженнями? Наскільки уважні до журналістької етики за кордоном, ви мали великий досвід співпраці з ВВС, пане Андрію.

 

Андрій Куликов: Дуже багато є приписів на тому самому ВВС, що означає журналістська етика. Можливо, що більше приписів, то більше траплається випадків їхнього порушення – несвідомого, тому що насправід на ВВС дуже стежать за цим. Там є ціле зведення правил, зокрема, про дотримання врівноваженості, бо концепція об»єктивності зараз під великим сумнівом. Чи я стикався в роботі інших – стикався, але я радше можу розповісти як я мимоволі порушував журналістську етику. У мене є приклад, який мене багато чому навчив, причому не з ранніх років роботи. У мене був ранковий ефір на українській службі ВВС з одним відомим істориком, якого я дуже поважаю, і мова мала йти про давньокиївські часи (ці всі питання, де справжня Русь, і хто кого старший). Я подумав, непогано було б почати з якогось прикладу з Лондона, зачепити Україну. А там є пам»ятник Володимиру Хрестителю. Я разів двадцять чи тридцять проходив повз нього, розглядав, у мене фотографії є його. Але я поклався на пам»ять і не подивився, що ж написано саме на постаменті. І свого співбесідника я запитав: а як ви ставитесь до того, що на постаменті написано: «Князю Володимиру, королю України». Ця Людина не була в Лондоні. Вона не бачила цього пам»ятника. Вона довірила мені, і прокоментувала той напис, якого справді там нема. Тому що там написано політично коректно: «Князю Володимиру, правителю України». Але це з мого боку було явне порушення технології – я мав перевірити – і в такий спосіб, що я не перевірив, це було порушення журналістської етики відносно, по-перше, співрозмовника, по-друге, дуже великого кола слухачів.

 

Олексій Ананов: Можете погодитись, що всебічність, наявність різних позицій – дійсно дуже дражливе місце у журналістських роботах?

 

Андрій Куликов: Звичайно, я можу з цим погодитись, більше того, скажімо, коли ми робимо програму «Свобода Слова» на ICTV, ми завжди намагаємося подати якомога більше точок зору, за що отримуємо іноді від глядачів же: а навіщо ви запросили туди комуніста, або навіщо там ці націоналісти з НУНС, п»яті і десяті. Залежно від того, на якому каналі, газеті чи радіостанції ми працюємо, і залежно від того, які матеріали ми подаємо, ми маємо подавати різноманітні точки зору. Але якщо це авторська колонка, або якщо це виразно партійне видання і воно оголошує, що воно партійне видання – тоді у мене претензій не виникає. Хоча як читачу мені не цікаво читати пропаганду.

 

Олексій Ананов: Але для того, щоб було об»єктивно і неупереджено, скільки точок зору повинно бути? В українській політичній ситуації, наприклад, «за» і «проти» – цього мало, точніше, важко зрозуміти де конкретно проти – їх має бути чотири, п»ять, сім...

 

Андрій Куликов: Я думаю, математика тут не спрацьовує. Спрацьовує досівд, спрацьовує все ж таки, мені здається, «за» і «проти», і третя альтернативна точка зору – оце золота серединка. Бо всі 157 зареєстрованих партій ми фізично представити не можемо. Обмежуватися двома – це ставати на точку зору двох найбільших гравців.

 

Олексій Ананов: Журналісти взагалі бояться бути звинуваченими у порушенні норм журналістської етики?

 

Андрій Куликов: Журналісти – люди так само різноманітні, як і не журналісти. Хтось боїться, хтось не боїться, хтось бравирує тим, що порушує норми журналістської етики, а хтось дуже переймається тим, щоб не порушити.

 

Олексій Ананов: Порушення норм етики на кшталт папарацци, підглядання – в Україні такі речі фіксуються? Певні видання свого часу намагалися популяризувати такий спосіб роботи.

 

Тетяна Котюжинська: Можу сказати, що якраз до комісії не було звернень щодо втручання у приватне життя, тому що папарацці – це передусім втручання у приватне життя.

Можу сказати із судової практики, що у нас в Україні десь 67-70% - це дефамація, тобто повідомлення недостовірної інформації, і тільки 1,8% - це втручання у приватне життя.

 

Андрій Куликов: Скажіть, будь ласка, а може бути дефамація тлумачена як навмисне оприлюдення невигідних фактів, але правдивих при цьому?

 

Тетяна Котюжинська: Ні, не може – якщо це достровірна інформація, це не може бути дефамацією. Якщо це негативні навіть факти...

 

Андрій Куликов: А яка тоді різниця між дефамацією і наклепом?

 

Тетяна Котюжинська: Наклеп – це термін з кримінального права. Зараз у нас його немає. Тому у нас тільки є дефамація, тобто цивільна-правова відповідальність за поширення саме недостовірної інформації, яка порушує особисті права людини – принижує честь, гідність, ділову репутацію, наприклад. А те, що стосується втручання в приватне життя – от тут може бути повідомлення як негативної інформації, але достовірної, так і позитивної навіть інформації, і достовірної. Але втручання. Що може бути поганого, якщо сфотографували маму з діточками? Нічого поганого, але це втручання у приватне життя. А що стосується основної кількості позовів в Україні – безперечно, це про захист честі і гідності, спростування недостовірної інформації.