Савік Шустер зробив ставку на експорті майже безпрограшного персонажу — Володимира Жириновського. Звичайно, ніякого конструктиву від нього очікувати не доводилося. Це розуміли всі. Так само, як очевидно й те, що Жириновський був інструментом у боротьбі за невибагливого глядача. «Атракціон на замовлення» вдався.

 

Елемент російської поп-культури Володимир Вольфович відпрацював свою програму, і, розваживши публіку, спромігся навіть викликати нервову реакцію зазвичай доволі врівноваженого Бориса Нємцова. Ну, що ж, Савік Шустер вміє робити шоу — про які б проблеми держави не йшлося. У цьому йому не відмовиш. За це його й називають професіоналом. За те ж його і купують дорого.

 

Попри те, що Геннадій Рябцев, заступник директора центру «Психея» і фахівець у енергетичній галузі, як він сам каже, не розуміється на тонкощах журналістики, різницю між шоуменом і журналістом він бачить чітко:

 

— Тут треба розділяти роботу журналіста й роботу шоумена, — наголошує він. — Рейтинг передач Савіка — один із найвищих. А що ще потрібно для шоумена?

До речі, тези по суті проблеми, висловлені Борисом Нємцовим, за день до програми були опубліковані у його блозі b-nemtsov.livejournal.com. Так що треба мати на увазі, що аби дізнатися про речі суттєві, в «ящик» можна не заглядати. Доступ до інтернету й бажання може позбавити багатьох українців зустрічей із Жириновським.

 

У боротьбі за увагу друкованих та інтернет-медіа переміг «Інтер» і «Свобода», гостем якої став Дмитро Фірташ. Перевага «Інтера» була обумовлена тим, що, по-перше, бізнесмен був власником незрозумілого для багатьох українців складника в не менш загадковому «газовому» ланцюжку, що простягається від Кремля до Києва. По-друге, порівняно з багатьма політиками, які мають безлімітні абонементи на участь і балачки у ток-шоу, Дмитро Фірташ на екрані з’явився вперше. І, звичайно ж, значно більш суттєвою для українців була словесна сутичка між Дмитром Фірташем і Олександром Турчиновим, аніж між представниками іноземного політикуму. І все це — у прямому ефірі, хай навіть і на каналі, що, за словами Турчинова, належить до власності бізнесмена.

 

— Особисто я Фірташу не повірив. Але я не вірю й Турчинову, — коментує питання «Дня» щодо того, чи дали п’ятничні ефіри українцям розуміння того, що відбувається, Геннадій Рябцев. — Утім, будь-які програми, які зараз транслюються, є показовими. І «Свобода» — не виняток. Річ у тім, що жодна зі сторін в очі не бачила ті домовленості, які були підписані. Попри це всі починають давати свої оцінки. Причому, оцінки дуже непрофесійні, якщо дають їх політики. Є три категорії достовірності інформації: правда, брехня, напівправда.

 

Найгірша, на мій погляд, — напівправда. Я так і не почув відповіді на запитання, навіщо потрібні посередники. Я не розумію роль посередників, які нічого не роблять матеріально. Нафтові й паливні посередники — то зовсім інше. Порівнювати їх із газовими — некоректно. Вони надають послуги, маючи у власності, наприклад, цистерни, які і є гарантією цих послуг. А тут гарантією є, м’яко кажучи, добрі відносини, а це означає таке: я можу домовитися з керівником, а ти — ні. Тоді виникає питання: навіщо такі посередники потрібні?

 

Голова правління Альянсу «Нова енергія України» Валерій Боровик не спостерігав за п’ятничними ток-шоу, втім, на його думку, найголовніше — в іншому, він вже має готовий діагноз і для політиків, і для бізнесменів, і для журналістів:

 

— Таке враження, що всі наші політики й великі бізнесмени забули, що таке правда. Слово таке забули. Виглядає так, що вони викручуються і шукають аргументи для тих дій, які вони роблять і за які їм соромно. Що стосується ЗМІ, то мені здається, що ставлять замало гострих питань. Журналісти при серйозних політиках і бізнесменах просто німіють. Мало того, це стосується й тих журналістів, яких я дуже поважаю, і які можуть ставити серйозні класні запитання. Стосовно того, що я бачив на нещодавніх інтерв’ю, то журналісти затискаються в собі і ставлять усе менше болючих і гострих питань.

 

І все більше слухають, що говорить політик, знаючи наперед, що половина з того — брехня. Це пов’язане з тим, що журналісти, так само як і наше суспільство, просто починають звикати до брехні. І питання тепер не в тім, щоб вивести співрозмовика на чисту воду, а в тому, щоб якомога менше було брехні. Усі звикли, що люди брешуть, а особливо — топ-політики і топ-бізнесмени, — вважає Валерій Боровик. На його думку, такий стан справ може завершитися катастрофічно. — Не тільки в цьому питанні, а й у економіці, в політиці, у фінансах ми йдемо на дно.

 

Є надія тільки на те, що коли ми цього дна досягнемо, від нього відштовхнеться молоде покоління. Зараз найголовніше питання в тому, де на всі ці гучні заяви можновладців брати гроші? Де брати гроші на те, щоб країна не оголосила дефолту? Адже ми до цього йдемо, це реальність. Зараз іде соціальна риторика, красиві заяви про перемогу, але фактично держава грошей не має. Політики сьогодні повинні діяти реалістично, але наближаються президентські вибори, тому чекати від них цього не варто.

Якщо довіра до політиків уже давно «в мінусах», то згідно з думкою Валерія Боровика, близька до «дефолту» й журналістика.

 

Але, очевидно, на цей шлях вона ступила не сьогодні. «Необхідне створення продуктивного поля для того, щоб системно опиратися ситуації». Цю тезу Оксани Пахльовської можна адресувати й журналістам. На перший погляд закручена, ця фраза елементарна для розуміння тих, хто прагне бачити далі й глибше, у тому числі за екран телевізора і культивованих ним персонажів. Необхідність «продуктивного поля», констатована Оксаною Пахльовською, заперечує деструкцію (а як іще можна назвати Жириновського, який у прямому ефірі коментує українсько-російські «газові» відносини?), джерелом якої сьогодні, на жаль, часто стають ЗМІ. Ми не прагнемо звинуватити в цьому процесі виключно медіа. Ідеться про те, що саме їм під силу вплинути на масштаби згаданого «продуктивного поля».

 

 

P.S. А поки українське суспільство аплодувало Жириновському, у США готувалися до інаугурації нового президента Обами. Кореспондент «Дня» Микола Сірук, якому пощастило стати свідком цієї події, у своєму вчорашньому матеріалі зазначив дуже суттєвий момент: у США й мови не може бути про підкуп громадян, які беруть участь у політичних акціях. За свої кошти американці долають сотні кілометрів, аби потрапити на інаугурацію, за свої ж кошти вони купують навіть прапорці-агітки-бейсболки. Цей факт наштовхує на цікаві роздуми, адже виявляється, що стати громадянином означає докласти до цього комплекс зусиль — і матеріальних, і нематеріальних.

 

Ми теж це вміємо. Вміли? А тепер українцям часто «прививають» громадянську позицію штучно — навішують шалики і встромляють в руки прапорці. Саме на цьому підгрунті, можливо, й виростає ставлення до політики як до «Комеді-клаб» і симпатія до напівклоунів-напівполітиків. Ми звикли до того, що громадянами стають тимчасово — внаслідок матеріально «допінгу». Або, в крайньому випадку, — кінської дози невдоволення. Громадянин «за замовчуванням» — велика рідкість у наших медіа. Можливо, тому він рідкісний і дорогоцінний в країні.