Коли телекомпанія-лідер інформаційного мовлення ретельно готує ток-шоу, добровільно переглядаючи яке, глядач стає мішенню для пропагандистських маніпуляцій на газову тему, від якої безпосередньо залежить безпека держави і кожного її громадянина, - це називається програмою «Свобода на «Інтері».

 

Акцентую увагу: ніхто нікого ні до чого не примушує. Кожен глядач вмикає  телевізор, канал і ток-шоу абсолютно без примусу. Він упевнений у тому, що зараз стане спостерігачем інформаційної політичної дискусії, яка підвищить рівень його інформованості, знання про те, що відбувається... і стає мішенню. Дивиться не на екран телевізійного приймача, а на стовбур електронної гармати, спрямованої йому прямо в мозок.

 

За цю «свободу» в поволі вимираючій країні платять 420 доларів за пункт рейтингу (без урахування знижок). Саме стільки, скільки тепер, після чергового «вічного газового миру» між Києвом і Москвою, доведеться платити за тисячу кубометрів газу.

 

Українські телеканали народилися на «дикому» інформаційному полі не як спосіб передачі інформації, але як засоби для знищення супротивника. Новоукраїнськая шляхта, ледве переродившись із товстих гіпертонічних «червоних директорів», хитрих приймальників посуду, провінційних пожежників, рекетирів і злодіїв, злодійкуватих цеховиків і голів численних обкомів і міськкомів КПРС, негайно приступила до пожирання.

 

Живильним середовищем служило те, що дало життя цим новим мешканцям простору колишнього СРСР, - радянська економіка. Це було би банальним грабунком  і мародерством, якби не творилося під респектабельними ліберальними гаслами про «вільну економіку», «демократичні і загальнолюдські цінності», «розвинений захід»,  «відсталий совок», «злочини комунізму», «сталінські репресії».

 

Саме для цього новим українцям і знадобилася інформаційна зброя, або, як її ще називають, медіа-ресурс. Саме так, під крилом «свого» банкіра, промисловця, олігарха, і з'явилися на світ перші вітчизняні телеканали. Для інформаційних воєн, пропагандистського впливу на довірливих співвітчизників.

 

У цій схемі телеканал ставав машиною, сепаратором, центрифугою, в якій оберталися ідеології, інтереси, репутації. В ефір потрапляло безліч необробленої сировини. З Києва і провінції, з воронячих гнізд і зміїних нір. Процес селекції був довгим. Спочатку не можливо було нічого розібрати крізь мильну піну, легку, яскраву, що злилася з ванною, де обмиваються політичні трупи. Але варто було країні вступити в чергові вибори, як все уявне, пористе, що виблискує, пузириться, відлетіло вбік, і в центрі залишився реальний продукт, що має вагу і розмір.

 

За роки існування і зростання ця керована олігархами «свобода» наростила кістки, рогові покриви, обросла м'язами і лускою. Так із ледве помітного на мілині малька крокодила народжується броньоване чудовисько. За помахом руки господаря воно перетворювалося на машину для вбивства. Так його нацькували на парламент і Симоненка, обираючи на другий президентський термін Кучму. Так готували «зріз» Павла Лазаренка, знищення Тимошенко, Ющенка, «Канівської четвірки», опозиції, акцій «Україна без Кучми», «Повстань, Україно!», творячи диктатуру газових злодіїв і прицмокуючих людоїдів.

 

Але, дивна справа, ця інформаційна зброя, основні вузли якої були скопійовані з московських моделей, в умовах України дуже часто давала збій. Досить пригадати сумний досвід СДПУ(о), що володіла величезним медіа-ресурсом, зокрема телеканалом «Інтер». Об'єднаним есдекам, на яких все це працювало, вдалося здобути на парламентських виборах 2002 року всього 6,27% голосів. Водночас опозиційний блок Ющенка «Наша Україна», проти якого працювала пропагандистська машина СДПУ(о), набрав 23,57%.

 

Поразка була серйозною. Настільки, що лідер телеканалу «Інтер» Олександр Зінченко, засмучений результатами голосування, що наводилися щогодини у прямому ефірі, не сказавши ні слова співробітникам, виїхав, навіть не попрощавшись. Незабаром після цього він покинув лави партії і перейшов у табір супротивника. Удруге медіа-ресурс, підконтрольний СДПУ(о), застосовувався через два роки, під час президентської кампанії. Власне, тоді йшла вже не політична боротьба. Це була справжня інформаційна війна, а втім, місцями і не тільки інформаційна.

 

Але й тоді вирішальним чинником потужності біло-синіх, на яких працювали вже ВСІ наявні медіа-ресурси, за винятком «5 каналу», стали не «електронні гармати», а електорат російськомовних регіонів, промислових центрів Південного Сходу і Півдня України, для якого симпатії до Януковича і антипатії до Ющенка не вимагали підтверджень або роз'яснень. Навпаки, пропагандистська робота телеканалів на перемогу Віктора Федоровича зіграла негативну роль, відштовхуючи від нього виборців, які вагалися.

 

Феномен того,  що відбувалося тоді: частина виборців, яка і привела до влади оранжевого президента, не стала вірити викриттям популістських гасел його команди, а повірила в нездійсненне. У п'ять мільйонів робочих місць за п'ять років, у програму «Десять кроків назустріч людям», як виявилось, написану на швидку руку найближчим оточенням кандидата у президенти. І сьогодні Віктор Ющенко в ефірі «Інтеру» повторює тези пропагандистських кліше того ж телеканалу, що Тимошенко - злодійка.

 

Не дивно, що «оранжеві», які йшли на вибори 2004 року з гаслами «свободи слова», під прикриттям нечисленних свідомих союзників із «5 каналу», після перемоги відразу забули про своїх медіасоюзників. Бонуси отримали тільки журналісти рівня «польових командирів» на зразок Шевченка. Парадокс: журналісти «5-го», єдині, які відкрито боролися за проголошену «свободу слова», виявилися забутими, як бременські музиканти.

 

Сам «5-й» був залишений на задвірках інформаційного мовлення, а нові володарі швидко перекочували на телеканали, що працювали на перемогу Януковича. Таке життя.

Найбільш «розкрученим» і бажаним був флагман - телеканал «Інтер». Його доля недовго залишалася невизначеною. Підтримавши в масі помаранчеву революцію, журналісти «Інтеру» не розуміли основоположного закону війни. «Горе переможеним». Цей закон зіграв із «інтерівцями» злий жарт. У результаті вони самі були в буквальному розумінні слова знесені новою хвилею, піднятою новими власниками, - прямий наслідок поразки.

 

Таким чином, повстання на «Інтері» 2007 року не перетворилося на продовження  журналістської революції, а стало похмурим танцем смерті. Навпаки, за іронією долі, саме новий топ-менеджмент став, з одного боку, приборкувачем журналістської революції, а з іншого - зробив власну. Її сенс зрозумілий тільки сьогодні, після п'ятничного ефіру «Свободи на «Інтері», де роль журналістів була зведена до положення прес-секретарів, офіціантів, «боїв» багатого дядька-співвласника медіаресурсу. Тріумф абсолютної влади «господаря».

 

Коли співробітники телеканалу «Інтер» у січні 2007 року зібрали на сходах свого телеканалу, які за три роки до того оранжеві пікетники усіяли локшиною, прес-конференцію, більшість прибулих колег сприйняли події іронічно. А мої слова, що «те, що відбувається сьогодні з нами (інтерівцями), завтра може відбутися і з вами», у багатьох викликали сміх. Марно. Час і події показали, що ці слова були пророчими. З моменту придушення повстання на «Інтері» пройшло два роки. Що сьогодні?

 

Сьогодні журналісти звільняються десятками, а у всеукраїнському масштабі - сотнями. І ніхто не сміє чинити опір. Сьогодні у групі «Інтеру», що стала практично монополістом ефіру, журналісти абсолютно позбавлені ідентифікації і самостійності. Менеджмент досяг небувалого рівня влади, яка зробила неможливим будь-який вираз протесту, навіть на рівні простої незадоволеності. Тепер можна все. Будь-яка маніпуляція і фальсифікація.

 

Можна фальсифікувати інтерв'ю прем'єр-міністра, можна привести на приватний «Інтер» президента України, підманувши його можливістю на найбільш рейтинговому телеканалі «викрити» свого політичного супротивника. А відразу, услід за ним, фактично під прикриттям (для авторитетності) глави держави, дозволити ПРИВАТНОМУ підприємцеві, співвласникові каналу виступати зі звинуваченнями на адресу державної посадової особи вищого рангу. Враховуючи те, що після Дмитра Фірташа за порядком інтерв'ю йшов лідер Партії регіонів, його роль нагадувала «весільного генерала». Випадковість? Особливості верстки? Дмитро Фірташ і справді удачливий бізнесмен, якщо зумів узяти участь у такому вдалому розкладі, що нагадує пропагандистську операцію, 21 грудня 2008 року.

 

«Потрапивши» між Президентом України і лідером парламентської опозиції. І ще один вдалий збіг: Юлії Тимошенко, на адресу якої звучали звинувачення всіх трьох, не було в ефірі.

 

І, нарешті, вінцем став п'ятничний ефір «Свободи на «Інтері» з Дмитром Фірташем у головній ролі. Знову випадковість? Гримаси свободи слова? Чи інше? Дуже багатьом видалося, що найбільш рейтинговий телеканал використовується у відверто лобістських цілях, а журналісти (це ж бо  після помаранчевої революції!) є СВІДОМИМИ союзниками власників-бізнесменів. Якщо до цієї думки прийдуть власники інших телеканалів, то, як і в 2007 році, це буде для них сигналом. Тоді і справді можна буде все. Є багато ідей.

 

В один із каналів можна додати «звеселяючий газ». І ви, тільки-но втративши роботу, регочете з ранку до вечора над недолугими жартами «95 кварталу». На інший телеканал можна підпустити жирний струмінь сірководню, чорнушку, де люди раз у раз висаджують один одного, четвертують, поїдають своїх дітей, де немає місця доброму вчинку і слову, і тоді все життя постає суцільним пеклом, і вам хочеться виїхати до Америки. На «флагмані» допустимо уприснути нервово-паралітичний газ, що винищує політичного лідера або партію, і тоді ви бачите, як місяцями труять Тимошенко, і тільки «журналіст року», пан Данилевич, з пінкою біля  рота, шліфує екран язиком. А опівночі можна, як це робиться повсюдно, вкинути в інформаційне повітря ампулу зі «шпанською мушкою. «І тоді ваші діти дивляться про статеві збочення, дипломовані професори вчать їх правильно мастурбувати.

 

Й українські політики, як зомбі, продовжують стояти в черзі в ефір приватного телеканалу для того, щоб на їх загривках робився «великий бізнес». А молодий, багатьма шанований, багатообіцяючий Яценюк говорить в ефірі «Свободи на «Інтері» про те, що «газові переговори потрібно віддати бізнесменам». Неначе не ці бізнесмени привели світ на межу економічного колапсу. Неначе не держави Заходу тепер викупляють і дотують приватний бізнес, замазуючи дірки приватної ініціативи.

 

Якщо серйозно, то дії групи «Інтер» сьогодні повинні привернути до себе серйозну увагу. Не менше, ніж дії політиків. Рух «флагмана» стає дуже самостійним. Враховуючи вагу цієї махини, потрібно розуміти, що вона за інерцією тягне за собою все, повз що пропливає. Тягнути теж може куди завгодно. Зокрема й на дно.

 

Сьогодні потрібно чітко розуміти, що група «Інтеру», досягнувши величезного покриття, може використовувати своє мовлення у приватних інтересах. І ці інтереси не завжди можуть співпадати з інтересами української держави й українського народу. Потрібно чітко розуміти, що інформаційне мовлення цього телеканалу, можливо, піддається жорсткій цензурі, політичному програмуванню, підпорядковане пропагандистським завданням. Ці завдання невідомі й непрозорі. А авторами нібито журналістських матеріалів, цілком імовірно, є не журналісти. Це потрібно достовірно перевірити, щоб група «Інтеру» не могла нашкодити суспільству.

 

Навряд чи після всього, чим приголомшив нас «Інтер» останнім часом, можна допустити чесність і безпристрасність  журналістів цього телеканалу. Якщо так, то відтепер вони не можуть користуватися довірою глядачів. Якщо журналісти грають в ігри власників, вони перестають бути журналістами і переходять у категорію службовців. І що тепер, такими їх і вважати? Відповідь повисла у повітрі, адже до цих пір жоден журналіст групи «Інтеру» не дав ніяких коментарів у відповідь на звинувачення в заангажованості.

 

Є і страшніші речі. Мовлення найбільшої телевізійної групи сьогодні все більше нагадує кальку з російського телебачення. Де в ефірі допустимий ТІЛЬКИ розважальний жанр, але не політика. Політика йде дозовано, в інформаційних випусках, і схильна до жорстокої цензури. До чого це може призвести, якщо група «Інтеру» стане невід'ємна від влади? До того, що такий режим в українських ЗМІ стане зразковим? 

І

нферно - це енергія болю, смерті, ненависті, руйнування. Вона завжди повертається і карає винних у її виникненні. З цієї причини неможливо створити щось добре на крові та болю інших. Депутати, які стали сьогодні завсідниками телевізійних шоу, не підозрювали, що потрапили на гачок, як наркомани. Куди вони поділися - які вимагали контролю над телебаченням? Хто сьогодні хоче відняти повітря у загарбників і передати його назад людям? Ви злякалися Фірташа минулої п'ятниці? Ви кричите: «Мамо»? Не бійтеся. Відніміть у нього право з'являтися в ефірі свого телеканалу, і він буде безпечніший ніж Чорномор, у якого збрили бороду.

 

Марна надія. Тоді як президент України, як і інші, поспішає звернутися до народу з приватного телеканалу, ігноруючи державний, українці будуть глядачами «Фірташ Live». Тільки державники при владі, які думають не про свою власність, а про країну, створять гідну України державну (суспільну, якщо завгодно) службу інформації. І тоді ми побачимо іншу країну. Не ту, яку показує нам гламурна левиця Литвиненко, заглядаючи в золоті клозети багачів. І не ту, яку підсовує нам вологий від професійного завзяття Данилевич, демонструючи, як зла чарівниця Тимошенко говорить через палантир з кремлівською «вертушкою».

 

Ми побачимо країну, що болісно вибирається з-під розвалин, нагромаджених у помаранчеві роки. Почуємо її правдолюбів. Побачимо рідні обличчя, рідні пейзажі. Подолаємо смуток, страшне спустошення душ, розкол і заколот. А щоб це не залишалося фантазією, потрібно, щоб громадяни України, політики і не політики, журналісти і не журналісти, кому огидна збанкрутіла влада і її потворне віддзеркалення у програмі «Свобода на Інтері», домагалися  контролю ЗМІ над владою, контролю суспільства над ЗМІ. Інакше країна перетвориться на дохлого, посипаного отрутою таргана.