Про юридичну практику, якісну літературу, про книги та про себе саму в ексклюзивному інтерв'ю Zаxid.net.

 

 

- Звичайно, що встигаю, інакше б не була адвокатом. Кілька разів вже поривалася кинути правничу практику, але це так і не сталося. Хтось зі знайомих звертається по допомогу, або справа - цікава, або потрібно допомогти постійним клієнтам. Єдине, що звузилося, це коло справ, наразі веду тільки шлюбно-сімейні справи, занурююся в побут та проблеми українських сімей, іноді так перенасичуєшся, що здається, наче сам тисячі разів одружувався, розлучався, ділив майно та приховував аліменти. Але все це гарний тренінг для стабільності психіки.

 

 

- Дякую за компліменти, але до моїх книжок існує різне ставлення, як негативне, так і позитивне. Сподіваюся, що позитивного - більше. Для мене книжка - це друг, і своя, і написана ким-небудь іншим. Мені потрібно з книжкою товаришувати, коли - погоджуватися, коли - сміятися, коли - сваритися, рідше - плакати. Рецептів я не маю, просто намагаюся писати чесно про те, що мене хвилює або веселить, про те, на чому я розуміюся або дуже хотіла б розібратися, або просто виписувати дотепні, смішні та веселі історії, я і сама відновлююся через гумор, і хочу щоб відновлювалися читачі.  

 

 

- Звичайно, люблю. Правда, більш грати, іронізувати та жартувати. Ще люблю розігрувати друзів та сторонніх людей. Наприклад, сьогодні в метро я побачила кремезного молодого чоловіка, з його сумки стирчав рулон квітчастих шпалер, із суворим виразом обличчя він читав Гете «Страждання юного Вертера», я не втрималася і наліпила на рулон шпалер записку-стікер з написом: «Ми розрядили пістолет. Ти не помреш. Лола, Альберт». Не знаю, чи не відліпиться той клаптик, і що відчує чоловік, якщо це прочитає, сподіваюся, що посміється. Я вже посміялася.

 

 

- Та прикладів багато, це - життєва філософія, котра мені допомагає справлятися зі складнощами. Колись мені поставили не дуже веселий діагноз, діагнози взагалі така штука, що вони рідко бувають веселими. Треба було підтримувати себе і всіх членів родини, бо їм від цієї звістки було гірше, ніж мені. Якщо насправді вірити в те, що все буде добре, вміти переключатися і сміятися над собою та ситуацією, Бог, певно, думає: «Ох, навіщо мені тут клоуни, своїх не бракує, хай поки потопче землю». І дає тобі ще один шанс.

 

 

- Мені ніколи не хотілося кидати все, вірніше не так: коли мені чогось не вистачає, здається замало, щось видається марудним або таким, що затягнулося, або коли я елементарно втомлююся, я знаходжу собі нове зайняття. Власне, так сталося з письменництвом, мені завжди подобалося писати історії, гратися літерами, римами, але писати я стала, тому що мене змучила необхідність правової роботи, особливо - юридичне консультування політиків. Зрештою, писання - це і акторство, і режисура одночасно, ти можеш прожити життя своїх героїв, і тільки від тебе залежить, яким воно буде це життя. Якими будуть помилки, характер, здобутки, кохання, розчарування й таке інше.

 

- Мою героїню Міру (правда, я тоді не знала, що це - моя героїня) я побачила, крокуючи Андріївським узвозом, вона співала, пішов дощ, вона зщулилася наче від болю, їй тоді допомогли, правда, не Ерік. І я замислилася над тим, як це - нічого не бачити.

Я - короткозора людина, мені це навіть подобається, я сприймаю світ як імпресіоніст, і бачу людей молодшими, ніж вони є насправді, бо зморшків я недобачаю, але недобачати і не бачити - різні речі.

 

Я намагалася жити із заплющеними очима, ходити, рухатися, спостерігала, як при цьому дійсно загострюється слух та краще чуєш запахи, але достовірність, з якою, на ваш погляд, виписана Міра, це, скоріше, - випадковість, більше відчуття, ніж знання.

 

 

- У мене дуже багато улюблених письменників, не варто їх перераховувати, всі вони дуже різні, самобутні та прекрасні, а щодо наведених, то Гемінгуей мені дуже подобається, а от Гюго - не дуже, я пам'ятаю, що за його твір «Собор Паризької Богоматері» я бралася кілька разів і дуже змучувалася, читаючи, хоча все одне - дочитала.

 

 

- Я завжди стихійно беру участь у конкурсах, інколи просто прокидаєшся, щось штовхає тебе в бік, переконуєшся, що це не собака-коханий-дитина, і розумієш: це - герої. Я людина доволі чуйна, як до людей, так і до героїв, тому прокидаюся, вмикаю комп'ютер і даю їм нагоду народитися. І тоді розумієш, що це можна надіслати на конкурс, з цього можна почати роман, щодо цього - можна написати листа, а це - відкласти до інших часів.

 

- Поки що мене не били, слава Богу. Інколи впізнають, але не часто. Я веду програму «Документ» на 1+1 в нічному ефірі, тому ті, хто це дивиться, мабуть що, вдень сплять, а ночами я рідко вештаюся, тому мене не впізнають. Це, звичайно, жарт.

 

Пам'ятаю, як мене упізнала одна дівчина в крамниці, я дала їй скористатися своєю карткою, після цього вона дуже уважно на мене подивилася і сказала: «Так-так. А я вас знаю. Ви - наче не стиліст. Наче не співачка. Тоді ви - письменниця, я вас бачила по ТБ».

 

Я зізналася в тому, що я - письменниця, здається, дівчина була мною і цим фактом цілком задоволена. Загалом дуже цікавою є реакція киян, коли в книжкових магазинах відбуваються акції на кшталт «Письменник в гостях читача», вони не підходять, дуже рідко підписують книжки, натомість, ховаючись за книжковими полицями, фотографують тебе на мобілки. Досі не розумію, навіщо вони це роблять.

 

 

- Напевно, «Кавовий присмак кориці», ви знаєте, важко пояснити чому коханий або друг є людиною особливою для тебе... Є і все. Так і з книжкою. Хоча не до всіх своїх книжок я ставлюся однаково, одні подобаються більше за інших, бувають такі періоди, що не подобається нічого. Але в кожній моїй книзі є принаймні один фрагмент, яким я задоволена. Зараз мені подобається свіжа моя книжка «Сарабанда банди Сари», тому що вона весела і дотепна, як на мене.

 

- Зараз я скупила всього Рекса Стаута і насолоджуюся пригодами Арчі Гудвіна та Ніро Вулфа, просто паралельно живу в цих книжках, вигадую для себе спеціальних персонажів і вплітаю їх у сюжет. Ще зазираю в книжки Маріанни Кіяновської та Олександра Денисенка, читаю їх дозовано, тому що Арчі Гудвін постійно втягує мене в якісь американські халепи.

 

 

- Ну що ви! Я цілком законослухняна людина, я не краду книжки, я їх купую і собі, і друзям. До речі, на Новий рік ми з моїми подругами домовилися подарувати одна одній книжки, і слова дотрималися. А от у дитинстві я книжки крала, не відомо, чому я це робила, бо була записана в кілька бібліотек, у мене були гроші і батьки залюбки придбали б мені будь-яку книжку, але, тим не менше, - крала. Пам'ятаю, як поцупила книжку Всеволода Нестайка, але найдивовижнішою крадіжкою стало викрадення з книгарні тритомника поезії декабристів. Варто сказати, що поезію я не любила, певне, захопилася героїчними образами декабристів. Їхні дружини за ними подавалися на відселення, а я просто їх собі викрадала з книгарень.

 

 

- Багато хто з моїх персонажів має прототипи, я - людина доволі спостережлива, уважна до людей, мені подобається відтворювати на письмі те, що я бачила, чула, але ніхто не є виписаним таким, яким я його бачила, запам'ятала, яким він є на 100%. І навіть на 50%. Це й не можливо, тому що люди - багатомірні, неоднозначні, і всі ми сприймаємо одну й ту саму людину по-різному.

 

 

- Я народилася в СРСР у мультинаціональній родині, тому спілкувалися ми переважно російською мовою. Зараз спілкуємося як українською, так і російською.

Це завжди пафосно звучить, але я люблю свою Батьківщину, люблю Київ, Львів, Чернівці, Харків, Дніпропетровськ, Луцьк, Ужгород, і чесно не розумію, як можна народитися тут, закохуватися, працювати, народжувати дітей, жити, але не знати українську мову, не хотіти розмовляти нею, більше того - висміювати. Так роблять люди, яким, на жаль, не вистачає культури.

 

З'явився потяг, бажання писати саме українською, до «Забавок з крові і плоті» українською я нічого не писала, крім законопроектів, позовів та офіційних листів, але я рада, що сталося саме так, і переконана, що так і мало б бути. «Забавки...» - мій перший текст, в мене не видавалися книжки російською, тому я сформувалася як український письменник, що пише українською мовою.

 

Я не думала над тим, чи має російськомовна література в Україні майбутнє чи ні, буває, що я пишу російською мовою, тому що я її знаю і не хочу її забувати.