Найдорожчим для нього є серіал «Гра в «Динамо» — саме з нього у Сергія Долбілова почалася кар’єра в режисурі спортивного кіно. За цей фільм він із колегами отримав гранпрі Євразійського кінофоруму в Москві. Про свою роботу Сергій розповів «Дневі».

 

 

— Якоюсь мірою. Спочатку ми з ними знімали фільм «Шлях до перемоги», їх тоді ще ніхто добре не знав, а по телевізору Віталія та Володимира постійно плутали. Пізніше, коли вони стали відомими, ми зняли фільм про них із символічною назвою «Брати до крові», пізніше робили також фільми з конкретними скандальними боями братів — як у Америці, так і в Німеччині.

 

13-серійний проект зібрав великий матеріал, присвячений професійному періоду їхньої кар’єри. Намагалися навіть розібратися навколо скандалу, якщо ви знаєте, коли Володимир програв, а йшлося про отруєння боксера... Мабуть, ні з ким так не доводилося близько, і так багато працювати як із Кличком. Найцікавіше, що пізніше за кожний відзнятий фільм вони самі пропонували розвиток і продовження тієї чи іншої історії, яку давало саме життя.

 

 

— О, це настільки могутні фігури, про них можна розповідати нескінченно. Брати Клички дуже контактні люди, в кадрі вони — щирі, чесні, як і в житті. Володимир і Віталій — зовсім не світські леви, вони, наприклад, ніколи не говорили мені: «Прийди завтра», не напускали на себе отаку суперзначимість знаменитостей... Мені довелося спілкуватися з ними в різні періоди в житті, бувати в родині Віталія, вони ніколи не виявляли ні пихи, ні гонору, не висловлювали якогось невдоволення чим завгодно.

 

— Ніскільки. Я не можу сказати, що Віталій Кличко такий уже ідеаліст, проте його бажання хоч щось змінити в Києві в кращий бік було абсолютно щирим, хоча мені, як його другові, зовсім не хотілося б, щоб він став частиною того політикуму, який сформувався в нашій країні. Ті, кому не байдужий бокс, бачили, що брати ніколи не базікали зайвого, зважували кожне слово, вони ж мовчуни.

 

У них і манера говорити, начебто, не поспішаючи. Насправді професійний бокс — це навіть не спорт, скоріше це пекельна машина, центром якої є Америка. Адже лише через цю країну можна було реалізувати себе в цьому виді спорту і при цьому потрапити до топ-боксерів, але Клички, знаючи все це, поїхали до Німеччини. І ці два брати «впряглися» до найважчої роботи й поміняли ситуацію навколо професійного боксу, захопивши інтересом до нього всю Європу. Мені доводилося знімати бої Кличків у Гамбурзі, треба сказати, що це приголомшуюче видовище. Звичайно, вони наша національна гордість, апріорі, коли в Гамбурзі кричали «Кличко, Кличко» й майоріли українські прапори в залі, це дуже заряджало.

 

 

— У той рік, коли ми знімали фільм, Руслан був ще зовсім хлопчиком. У нього був дуже цікавий тренер, його однофамілець, також Пономарьов. Тоді багато хто думав (з невдалої подачі журналістів), що Пономарьов-старший — його батько. Але насправді — ні, це був просто тренер-однофамілець, але який! Він був просто великий педагог, адже в Руслана, окрім шахів, на той момент не було нічого. Тренерові вдалося занурити юнака в цю гру та зробити його чемпіоном світу. На жаль, Пономарьов-тренер нещодавно помер, і що тепер із цією шаховою школою буде, — не відомо, але Руслан — грає досі. А Фільм «16» отримав гран-прі на фестивалі спортивних фільмів.

 

 

— Коли я знімаю фільм про людей, незважаючи на те, що це документалістика, то герої фільму все одно для мене якоюсь мірою персонажі, причому я люблю їх незалежно від того, негативний у них імідж чи позитивний. Коли ми знімали фільм про Кличка, то найвідоміший американський промоутер у боксі був для мене абсолютно негативним персонажем. Найбільший промоутер, до речі, в житті Кличка зіграв не найкращу роль...

 

А ось образ Пономарьова-старшого — суперпозитиний. Я зміг його розкрити, показати як шахового Макаренка, мабуть. Завжди намагаюся робити документальне кіно таким чином, щоб це було цікаво не лише спортивному вболівальникові, але й людині, далекій від спорту. Для мене дуже важлива драматургія, напруження, адже спортивна перемога — це далеко не все, часто поразка в спорті буває набагато могутніша за змістом, напруженням пристрастей, за драматизмом самого життя. Мені завжди цікаво робити фільм там, де є конфлікт.

 

 

— Скоро вийде два цікавих нових проекти. Перший — фільм, який носить робочу назву «Особливості національного футболу в зимовий період». Коли розпався СРСР, багато хто ностальгував, створили навіть такий турнір, як Кубок співдружності СНД, який проходив узимку. Але він якось не вийшов, не пішов. Потім Роман Абрамович вигадав кубок Першого каналу, який розігрували в Ізраїлі.

 

Фільм буде про те, що з цього вийшло... Другий фільм — про легендарну баскетбольну команду СРСР, яка перемогла на Олімпіаді 20 років тому. З усіх радянських команд це була найсильніша — таких потім не було. Сабоніс, Волков, Марчюльоніс, Гутнайтіс — вони досі товаришують, спілкуються, збираються разом. Звичайно, їхні зустрічі відбуваються в Литві. І ось про цих людей ми майже закінчили фільм, скоро він вийде.