Людмила Лисенко: «Життя без дублів та суфлерів»
20 грудня 2008 року ветеран УТ-1, заслужена журналістка України, кавалер орденів Св. Ольги 3 та 2 ступенів, лауреат премії Лесі Українки «Одержимість» та власниця багатьох інших нагород Людмила Лисенко відзначила свой 60-річний ювілей та 40-річчя творчої діяльності.
За її плечима великий досвід творчої та адміністративної праці на ТБ України, вона - автор та ведуча десятків циклів різножанрових програм. На сьогодні вона - ініціатор багатьох телевізійних проектів. Про минуле, сьогодення та бачення майбутнього в інтерв'ю з ювіляркою.
- Вітаємо Вас, Людмило Олександрівно із таким славним ювілеєм! Це видається майже неймовірним: сорок років на телебаченні із шістдесяти – життєвих!…
- У мене враження навпаки: шістдесят на телебаченні, а за метрикою – сорок. Наш фах дає цікаву ілюзію «переживання» доль своїх героїв, вони входять у твій життєвий шлях, наповнюють його і стають реальністю, а це збільшує «епоху» твого життя і твоє індивідуальне людське щастя. Звісна річ, якщо у журналістиці ти належиш до «сіячів», а не до інформаторів, шоуменів чи рекламістів…
- Таким чином, ми випускаємо традиційне запитання про талан?
- Ваше право… А взагалі-то, це єдина та генеральна тема життя. Тільки щастя вартує життя - це лейтмотив усіх буттєвих змістів та сенсів, слава Богу, що кожний його розуміє по-своєму.
За великий час роботи на УТ-1 у мене були лише авторські просвітницькі передачі, тобто, я – «сіяч» і зараховую себе до тих зухвальців, які дещо знають про щастя як повноту життя і творчу долю. Тут, очевидно, все залежить від самооцінки своєї життєвої траси, а саме розуміння цієї самооцінки – в свою чергу - від бажання і практичної спроможності цінувати час, кожну мить, наповнюючи її враженнями, роздумами, справами. Ніколи не можна забувати, що і ти, і твоя доля, і вік, і рік життя, і його найменша миттєвість – неповторні.
- Зазвичай, не часто доводиться говорити про такі речі… А, до слова, які з цінностей для Вас найважливіші?
- О, це важке, скомпліковане запитання! Чому? Тому, що я в один спільний ряд ставлю багато різних ціннісних вимірів. (Безсумнівно: вище всього - людина як абсолютна цінність та самоцінність життя). А от далі – виходить, що різні значення-позиції стоять приблизно на одній лінії. Це, насамперед, віра, свобода, єдність із природою, духовність, творчість, гармонійність, любов, здоров’я, родина, робота, вільний час. Затим - правда, честь, гідність, порядність, інтелігентність, справедливість, відповідальність. Потім - сильна воля, соратництво, активність у житті, нестандартне мислення, постійне прагнення розвитку й прогресу, уміння чинити опір, комфорт, добробут. Бачите? – втрачена послідовна ієрархія в точності визначень. Якби цей ряд прочитав психолог чи філософ, він би зробив висновок, що я плутаюсь у знанні феномену людського життя та, точніше, у аксіології як науці про цінності...
- Я – Ваш симпатик, а не критик і з цієї позиції можу сказати, що Ви, пані Людмило, … несучасна людина.
- Це просто комплімент! Дякую. Хоча – ні, французи кажуть, що комплімент – це те, чого вам якраз не вистачає. Ну, Бог із тими французами, я насправді давно зробила вибір між «бути» і «мати» на користь першого. Хоча гармонія цих двох сторін життя була би ідеальною, та – ба! – з ідеалами у нас є певні проблеми.
Треба згадати, що ідеали завжди пов’язані із метою життя, з невідступною проблемою вибору в конкретних обставинах часопростору. Одна річ - я обираю особисто імпонуючі мені певні норми, зразок поведінки, спосіб життя, але зовсім інша, - що ці норми я мушу реалізувати не в космосі, а в суспільстві, яке теж мусить розвиватися згідно певних соціальних, суспільно-політичних, етичних чи естетичних ідеалів і тут має бути певне узгодження.
А що ж вийшло в Україні часів Незалежності, наприклад, із дуже важливими (ні – визначальними!) етичними ідеалами, бо це ті ж самі моральні цінності, про які ми говорили: патріотизм, честь, гідність, відповідальність та ін.? І взагалі – чи сформувалися у нас загальні уявлення про суспільну мету в омріяній, вільній Україні, коли все почалося з хаосу і не видно йому кінця й досі? Відповідь очевидна: «загальні уявлення» та «суспільна мета» - це не тема для нестабільного суспільства, де відбуваються постійні кризові потрясіння то в економіці, то в політиці, а тут ще й світова фінансова криза. У роз’єднаній державі люди, як правило, не керуються ідеалами, а власними інтересами збагачення та іншими скороминучими і егоїстичними бажаннями. Ви пам’ятаєте риторику початку демократизації?
- Батьки розповідали…
- (Бачите, я так відчуваю час: або Вам більше років, або мені – набагато менше)…
Так от. Державу рознесла і влада, і укоханий народ. «Найпрудкіші»- роздерибанили виробництво, прихватизували країну, знищили українське село, провели немудру конверсію, допустили небачену духовну деградацію населення, розшматували на кавалки Рух, розірвали тіло єдиної церкви - ніхто не говорив ні про які цінності нації. Говорили тільки про те, що немає грошей, ніхто навіть словом не прохопився що, мовляв, не вистачає розуму (Осип Мороз), далекоглядності, знань, елементарної порядності. Зараз цю тему нам не варто розвивати глибше, бо це величезне коло дуже складних питань і проблем, йдеться не про якісь окремі «недохопи», а про спотворений перехід усіх суспільних відносин до якісно нового стану – про соціально-психологічну революцію, якісне перетворення людей і усіх сторін їх життя.
Шкода, що про ці речі знає тільки серйозна наука, наша «Плеяда» з Іваном Михайловичем Дзюбою була, фактично, єдиною програмою, яка доносила ці знання до українського глядача. Новий призов «журналістів» телебачення – діти майже без освіти - цілих десять років щось лепетали на екрані про це побіжно, загально, - який там аналіз чи синтез, коли невдовзі з»явився король Рейтинг, беззаконна Реклама, ілюзії брехливого Іміджу та ін.
Для журналістів із компартійними квитками ефір був майже недоступний – зусиллями кількох президентів НТКУ опісля Миколи Федоровича Охмакевича була проведена тиха фахова люстрація під маркою оновлення структури каналу, оптимізації роботи та ін. Не було би образливо, якби на екран прийшли молоді та ранні (в сенсі кваліфіковані), з головами, мізками, відповідальністю, а вони тільки «з амбіціями і без амуніції», як кажуть у народі.
Зараз соціологія показує інші заміри суспільства, вони теж не менш тривожні, але за цих сімнадцять років відбулися великі трансформації та супроводжуючі їх позитивні процеси і закономірні втрати, - але чи аж так «закономірні»? Врешті, виросло цілком невідоме «демократично-некероване» покоління, бо ним (за традиційними винятками) ніхто й не керував і не займався – ні масові бідаки, що ледь-ледь виживали, ні окремі олігархи, що наживалися на біді та нерозторопності пост-тоталітарного народу. Результати «епохи» вже проглядаються, а що буде далі? Принаймні, казав поет, «добре що ми не вічні – всього не побачимо»…
- Таким чином, ми знову повертаємося до ювілейної тематики часу, бо все ж таки – дати знамениті…
- Річ не в датах, хоча час міряється певними періодами нашого перебування на землі аж до смерті (смерті, як останньої у часі справи життя). Із океану різних філософських визначень кожний обирає для себе найближче. Наприклад, не якусь там теоретичну форму існування матерії, а час як послідовність певних практичних змін, рух з минулого в майбутнє.
Тому до свого ювілею (я нагадую - 40 літ від роду і 60 років на телебаченні) я вирішила не робити якихось бучних учт, а здійснити сім своїх давніх мрій - дуже важливих «меморіальних» справ, на які раніше не вистачало ні часу, ні коштів, ні духу. Але ось пролунав звіночок: «Будь уважна, час – як під вітрилами!»… і я вся знову - мобілізована, як у хвилини небезпеки або у кращі моменти молодого життя.
Отож, перша мрія, перше завдання: зібрати у Києві своїх найближчих подруг дитинства і прожити з ними останній тиждень мого 60-го року, умовно кажучи, по-буржуазному: театри, музеї, екскурсії, виставки, Дніпро, Трипілля, Київська осінь, новий одяг, подарунки, хороша їжа, вино, фрукти, спогади, мрії…
Отож, перша мрія, перше завдання: зібрати у Києві своїх найближчих подруг дитинства і прожити з ними останній тиждень мого 60-го року, умовно кажучи, по-буржуазному: театри, музеї, екскурсії, виставки, Дніпро, Трипілля, Київська осінь, новий одяг, подарунки, хороша їжа, вино, фрукти, спогади, мрії…
Друга справа - у Національній спілці журналістів організувати «виїзне засідання» до 40-річчя нашого науково-мистецького гуртка під орудою незабутнього професора Олега Кіндратовича Бабишкіна і зустрітися із своїми щирими університетськими друзями. (Перше і друге виконано).
Третє - влаштувати велику подорож за маршрутами авторських телепередач і відвідати бодай частину своїх героїв в Україні та закордоном, бо - хто я без них?….
Четверте - провести в НТКУ телемарафон («Далеке-близьке» або «Ми просто йшли…») за участю різних груп моїх «закадрових» колег разом із найцікавішими учасниками основних циклових програм УТ-1: «Погляд», «Інтерклуб», «Комсомольська традиція», «Я + ти», «Спадщина», «Палітра», «У майстерні художника», «Голос землі», «Суботні зустрічі», «Міжнародні телемости», «Тематичні марафони», «В Українському фонді культури», «Плеяда», «Не все так погано у нашому домі». Ви уявляєте, як це буде цікаво!
Це потрясаючі люди кількох поколінь, двох епох антагоністів - радянської доби та Незалежності, проте я абсолютно впевнена, що серед них не з»явилося якесь барахло. (А якщо і трапилося, що лихий попутав, то втрати в наших лавах мінімальні… Принаймні, дуже хочу сподіватися, що це саме так. Мені розповідали в Афганістані, що в умовах військових навчань допускалися 6% втрат бойового складу (жах!), а ми ж у незалежній Україні пережили не учбовий полігон з його ігровими атаками, а проланговану в часі шокову терапію без усякої анестезії під час кількох «оксамитових» воєн: ідеологічної, економічної, соціальної, культурно-освітньої, правничої тощо. Мало того, партизани й досі шугають по периметру та боївках основних армій і закладають міни «для» і «від» ймовірного успіху майбутніх, вирішальних боїв).
Крім цього, я планую видати таке «семикнижжя» (даруйте, це не анонс якоїсь паралелі, так вихопилося). Просто - сім книг телепубліцистики, художніх творів та наукових досліджень з проблем українського народного мистецтва.
А ще хочу зробити на DVD тираж «Вибраного» із кращих відеофільмів чи пізнавальних проектів, які збереглися. Тут, як це не прикро, є величезна проблема: 60-70-і роки майже втрачені, хіба що є десь пару метрів у кінохроніці. Тоді, переважно, ми знімали на вузьку кіноплівку, яку потім здавали на переробку, зберігалися тільки фільми Студії хронікально-документальних фільмів.
Пізніше почали консервувати відеозаписи, але технічні формати часто змінювалися і лише малу дещицю архіву переводили на нові носії – ось де варварство! На початку демократизації більшість програм йшли у «прямий ефір» і не записувалися, багато відеозаписів деякі автори самі затирали з ідеологічних міркувань, коли не вистачало касет – їх розмагнічувало керівництво і «поверх» колишньої програми записували нову. Так було знищено безцінний серіал мого режисера Олександра Івановича Рилеєва «Скарби музеїв України». Напевно, щось таке «національно-небезпечне» – як зібрання нашої «Плеяди» - збереглося у КДБ-СБУ. Важко усвідомлювати, що 80% твоєї роботи пішло невідомо куди, хотілося би думати, що не у пісок, не на асфальт, а десь проросло, дало плоди…
І – завершимо тему «меморіальних» самозавдань, це сьома позиція: я хочу поставити цікавий і потрібний для нової історії України пам»ятник у місті Хмельницькому, у місті, яке колись вперше привітало мене як сількора газети «Радянське слово» і дало путівку у журналістське життя…
- Мені аж подих перехопило від таких грандіозних планів! Ви ж самі сказали, що не матеріаліст, тим більше – бюджетник небагатої НТКУ… На реалізацію цих ідей потрібні великі гроші, організаційні та творчі ресурси. І до того ж, я щось не згадую, щоби журналісти ставили пам»ятники…
- В тім-то й річ, а я поставлю. І це буде грандіозний за філософією і небанальний за формально-образним рішенням пам»ятник. («Будьмо реалістами – вимагаймо неможливого!» – сказано до нас, але з попаданням у « десятку»)?
Я брала телеучасть у будові найбільшої у світі Дев’ятої доменної печі, другої черги Дніпрогесу, Черкасхімбуду, прокатного стану «3600», Північно-Кримського каналу, шахти Нагольчанської та ін. Що? - я не побудую пам’ятник, який, задуманий п’ять років тому, і досі мені заважає жити? Бути такого не може. (Я назвала об»єкти нашої молодіжної передачі «Комсомольська традиція» і синхронно згадала анектод радянських часів про старого єврея, який казав: «Вони на простій воді побудували Братську ГЕС, а я що? – на газировці не побудую собі комунізм?»)…
Не обурюйтеся, собі особисто, евідентно, я нічого ніколи (тим більше, комунізм!) не побудую… У мене, на жаль, майже не розвинене почуття приватної власності, я гіпертрофований державник, який у всьому нашому кавардаку ще хоче до кінця життя побачити … зріле громадянське суспільство і гідний діалог України із глобальним світом, а не маєток на Багамах, я реаліст. Якщо Вас цікавить - у нас й досі немає жодної дачі, жодного авто і рахунку ні у Володимира Стельмаха (а він наш Новоушицький зять – щоби Ви знали!), ні у Швейцарії. Я про це говорю шкодуючи, але спокійно, без почуття образи чи обурення… Кожному своє.
Тепер конкретно. У тій важливій та цікавій «народній будові капіталізму» моя частина капіталу буде інтелектуальна. Це ідейно-філософські засади будівництва, сам формальний образ пам»ятника та його внутрішнє насичення (проект матиме робочий коммунікаційно-поліфункціональний простір). Робота над проектом уже почалася, у квітні-місяці 2008 року я подарувала розпрацьовану та конкретизовану в деталях і етапах роботи доктрину архітектурно-будівельного проекту міському голові Хмельницького панові Сергію Мельнику.
Він та його колеги її сприйняли з великим інтересом та ентузіазмом, ми вже кілька разів зустрічалися з відповідними спеціалістами-проектантами, різними партнерами, але затвердження графіку робіт порушили чутки про чергові дострокові вибори, а я піарення та популізму на своїй ідеї не допущу. Після Різдва ми беремося за активну роботу в реальних умовах кризи – нічого не поробиш: землевідведення, архітектурний проект, тисячі різних узгоджень і, природньо, кошти. Не дивлячись на світову і нашу перманентно-українську кризу, гроші на цю річ із задоволенням дадуть тисячі людей та сотні багачів України. Не вірите? Побачите - річ варта того…
- Природньо, у нашій розмові не можна «галопом» переповісти про всі Ваші численні телепроекти і фахові уподобання, але якби Ви їх означили тільки в назві та при цьому, звісно, не нашкодили авторові?
- Я не ризикую без потреби. Хоча, скажу по секрету: всі свої роботи застерегла за кордоном, не довіряючи службі охорони авторських прав в Україні та належному збереженні інтелектуальної власності. Може колись ситуація у нас зміниться, але поки що – нема підстав себе заколисувати надіями та сподіваннями, треба міцні гарантії.
Але – менше з тим: за три роки праці, звідколи знято з ефіру мою програму «Не все так погано у нашому домі», я виконала багато конкретних теледосліджень у різних жанрах: це і міжнародні проекти з питань соціопсихології та аксиології, і міжнародні тематичні телемости на актуальну тематику, освітні ток-шоу для дорослих, пізнавальні реаліті-шоу для молоді, розважально-просвітницькі арт-реаліті-шоу для дітей.
Є у мене розпрацьовані сім циклів цікавих документально-публіцистичних фільмів:»Казки про правду», «Наші люди», «Індекс українського щастя», «Повний розпродаж», «Прапороносці», «Міські оповідання» та «Містечкові оповідання». Вже сьогодні можна запускати в роботу великий художній пригодницький серіал-шарж на епоху українських реформ «із людським обличчям, взятий із незалежно-народного життя села Небилиця і продовжений у екстремальній подорожі навколо глобалізованого світу» - «Казка про те, як Іван правду та славу шукав» - зголошуйтеся, спонсори та меценати, а то попрошу підтримки у вигляді держамовлення і cолодка слава дістанеться не Вам….
Є десяток сценарних розробок документально-постановочних фільмів-есеїв: «Оприявлення правди», «Інтернаціоналізм чи глобалізація», »Бунт коріння», »Покоління без почерку», »Дачна любов до землі», »Політична топоніміка України: задум епох», «Найманці», «Томографія української народної ляльки», «Дрес-код нації: занурення в Україну», »Село Терпіння проти хутора Нетерпинці», «Петренко проти України», «Марія Приймаченко: життя після смерті» та ін. Сучасні режисери, агов! - для геніальних є робота на Міжнародний телевізійний конкурс TEFFI!
- Із різних видів ЗМІ екран, ефір, напевно, вимагає від тележурналістів найбільше талантів, найбільше різних якостей і дає навзаєм найбільший досвід?
- В цілому, так. Якщо виділити найголовніше, то це, безумовно, людські якості, вони – базові серед цінностей. Все інше (природне та соціальне середовище) похідне. Нам дається Творцем тільки спадковість. Я, наприклад, не сумніваюсь, що шістдесят відсотків того, що називають моїми власними перемогами, належить батькам. Вони були і є дуже потужними індивідуальностями, творцями, дуже талановитими й добротворчими людьми, уміли і хотіли все на світі пере-творити, побудувати, посадити, виплекати коректно, толерантно – хоча ніколи не вживали цих слів. Батьки створили в домі, в родині неповторну атмосферу спільноти, відчуття творчості, неповторності всього живого і сущого, де все мало своє визначення, ціну, образ, світло...
Фото: http://www.day.kiev.ua/ua.1999.123/
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Перший національний
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
1
Володимир
5797 дн. тому
Провівши з цією людиною майже пів-життя, не перестаю дивуватися тій наполегливості і працелюбству, які їй найбільш притаманні і в часи розквіту України, і в часи інші... Абсолютно впевнений в тому, що вона обов"язково завершить все, що розпочала і ще не встигла доробити, окрім того всюди на телебаченні працюють її учні, яким вона завжди допомагала, і опікувалась їхнім кадровим зростанням, становленню в професії. Таких на щастя багато... А Людмилі ще раз зичу полишатися такою ж милою, розумною, доброю і любимою, врешті-решт її зобов"язує до цього власне ім"я! Її справжність і сміливість була доведена самими здобутками не матеріального а духовного, при всій моїй повазі до інших колег нашого телевізійного цеху, я не можу назвати іншу телевізійну журналістку її масштабу, сподіваюся, що такі з"являться незабаром...
Володимир Ракоїд
Голова Спілки "Чорнобиль" Держтелерадіо України
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
