Майстер-клас для парламентських балагурів, можливо, й потрібен (дуже вже багато серед них людей недорікуватих і нездатних логічно та граматично правильно викладати свої думки, а про самі думки й говорити не будемо), але не на стільки дорогою ціною — в соціальному розумінні. Зрозуміло, самим героям мікрофона все це дуже цікаво — регулярно споглядати себе, коханого, слухати власне красномовство, чи те, що вважається таким.

 

Але як простому українцеві спостерігати і слухати цих осіб, з їхніми потоками правильних слів, які ніяким чином не втілюються в скільки-небудь правильні заходи. Холості постріли, біг на місці, нікчемне проведення часу народних обранців при повній відсутності зворотного зв’язку. Раніше хоча б у Савіка Шустера практикувався так званий вільний мікрофон, коли глядачі, які перебували в студії, могли вийти і одним реченням, максимум двома якось висловити своє ставлення до учасників ток-шоу і до того, що відбувається в країні.

 

Тепер чудово обходяться без вільного мікрофона. Навіщо? Кому цікава думка звичайного українця, окрім купки соціологів? А ось що цього разу прорече парламентський сиділець, який, судячи з усього, давно забув про свої основні обов’язки, перетворившись на «телезірку», яка кочує з каналу на канал, це, зрозуміло, є найважливішим у нашому житті.

 

Хоча, скільки пам’ятаю себе як телеглядач, чогось глибокого і мудрого вони чомусь не прорікають. Як тут не погодитися з лідером блоку власного імені Литвином, який казав на «Свободі» ICTV, що середній рівень депутатів Верховної Ради — помітно нижчий, ніж середній рівень українського народу. Так що парламентське співтовариство якщо й є дзеркалом нашого суспільства (як люблять нагадувати виборцям самі нардепи), то дзеркалом очевидно кривим.

 

На останньому «вільному» ток-шоу на ICTV значну частину вечора «на манежі» були вже згаданий пан Литвин і бютівець Писаренко. Слухаючи Володимира Михайловича Литвина, дивувався тому, як стрімко розумнішають і революціонізуються наші начальники, залишаючи начальственні посади. Академік Литвин буквально рвав на шматки і секретаріат Президента, і регіоналів, і бютівців, не шкодуючи жовчі на адресу соціальних виразок і вад, які гніздяться, головним чином, у владних структурах.

 

Зрозуміло, нічого навіть віддалено схожого на цю звинувачувальну промову не можна було почути від голови адміністрації Кучми і голови Верховної Ради Литвина. Володимир Михайлович стає все глибшим і прозорливішим критиком непорядків у нашій владі. Але, на жаль, він знову став головою ВР, так що критики стане менше... Одне лишень дивує: всі наші керівники з величезним задоволенням викривають владу, ось є в нас така похмура, хоча й абстрактна сила, яка в усьому винна і до якої не мають стосунку ні діячі Кабміну, ні депутати правлячих фракцій, ні представники президентських структур. А хто ж тоді влада, якщо не вони?

 

Потрібно розуміти, що вона перебуває десь далеко за межами України, в холодній легендарній Лапландії разом із Санта Клаусом. Пригадую, як за минулих часів на екранах час від часу з’являвся наш дорогий Леонід, який не Ілліч, а Данилович, і щиро обурювався неподобствам, які творяться в Україні... владою.

 

Було зрозуміло, що сам глава держави ні найменшого стосунку до неї не має і ніякої відповідальності не несе. Після Литвина в риториці вправлявся нардеп від Юлії Володимирівни Валерій Писаренко. Ми почули масу корисних і безперечно правильних ідей, на зразок того, що «коні їдять овес і сіно», «Волга впадає в Каспійське море», а «при поглинанні їжі її потрібно ретельно пережовувати».

 

Щоправда, пан Писаренко припустився обмовки з розряду тих, про які спеціально писав Зигмунд Фрейд. Нардеп сказав: «Позиція нашої політичної сили — це позиція нашого лідера». Помри, краще не скажеш! Ось яку позицію займе лідер, туди рушить і вся політична сила, демонструючи монолітну єдність і безмежну слухняність...

 

А канал «Інтер» доручив виступити на своїй «Свободі» в ролі ведучого Леоніду Грачу. Зрозуміло, що тяжко собі уявити, щоб у нормальній країні громадянин, відомий своїми специфічними висловлюваннями на тему суверенітету держави, її територіальної цілісності та єдності, був запрошений виступати в подібній ролі. Слід передбачати, що наступного разу на цю роль на «Інтері» запросять Наталю Вітренко з бойовим соратником Володимиром Марченком, якщо, звичайно, не вдасться виписати з Москви нев’янучого Жириновського, Затуліна чи Лимонова.

 

Товариш Грач, безперечно, не міг обійтися без російських гостей, тому організував телеміст із депутатом Держдуми Сергієм Глазьєвим. Пан Глазьєв, явно відносячи українців до департаменту у справах ірокезів і камчадалів, натхненно малював казкові картини давно померлого ЄЕП (навіть В. Януковичу не вдається його пожвавити), де Україна буде текти молоком і медом, якось обійшовши увагою наше членство в СОТ і начисто забувши про те, як його країна досі торпедує всі пропозиції про зону вільної торгівлі між Україною та Росією.

 

А провал спільного проекту літака Ан-70 Глаз’єв, очевидно, будучи вельми низької думки про розумові здібності українців, пояснив спробами України вступити до НАТО. Шкода, що ніхто в студії не нагадав Глаз’єву, що проект було провалено задовго до листа Ющенка—Тимошенко—Яценюка до Брюсселя. На цю тему на сторінках російської преси висловлювався колишній командувач ВПС Російської Федерації генерал армії Карнуков, який заявляв цілком відверто, що проект Ан-70 було провалено лобістами російського літака корпорації Іл, які, на думку командувача, виходили зі своїх приватних інтересів, а не інтересів Росії та її авіації.

 

До речі, після випадку з Грачем, підозрюю, що в керівництва каналу «Інтер» справді може дозріти ідея запросити покерувати, виступити модератором ток-шоу «Свобода на «Інтері» якогось скандального російського політика. Це ж які рейтинги будуть, від заздрощів конкуренти подавляться!

 

Ну, а такі абстракції, як національні інтереси України, гідність країни до уваги, безперечно, не братимуться.

 

Але справжньою подією телетижня був продемонстрований у неділю 7 грудня, на Першому Національному документальний фільм «Советская история», виробництва латвійської студії Labvakar.

Labvakar у перекладі з латиської — «Добрий вечір». Хоча він виявився не зовсім добрим. Фільм мовою документальних кадрів описав проблему співвідношення і зіставлення злочинів нацизму і злочинів комунізму, а також проблему різного ставлення до них у європейській свідомості, що й породжує певне нерозуміння між країнами, які мають досвід лише нацистської окупації, і країнами, які мають досвід ще й окупації комуністичної.

 

Справді, у світі досі шукають нацистського садиста від медицини лікаря Менгеле, який проводив варварські експерименти над в’язнями нацистських концтаборів, але ніхто не шукає працівників лабораторії полковника Майрановського в НКВС, де виготовлялися й випробовувалися на ув’язнених отрути, від яких люди вмирали в жахливих муках.

 

Ніхто не шукає учасників страшних експериментів над живим людським мозком ув’язнених у сибірських таборах ГУЛАГу. Людству все ж таки доведеться сказати гірку й страшну правду про комунізм, про те, що Сталін і Гітлер зовсім не були антиподами. Але це приведе до краху всієї системи ідеології і пропаганди в нинішній Росії й до руйнування багатьох досі практикованих ідеологічних конструкцій в Україні.

 

Дуже хотілося б повтору цього фільму на Першому національному в «прайм-тайм». Нехай ті, хто звинувачують інших у співпраці з нацистами, побачать кадри радянської кінохроніки, яка демонструє дружні обійми і рукостискання нацистів і комуністів, яких сам Йосип Сталін називав «братами по зброї». Що дуже важливо, серед авторів фільму — декілька депутатів Європарламенту.

 

Ну а нашим трьом «Свободам» хотілося б побажати змінити формат. Чому б не посадити депутатів і урядовців на глядацькі трибуни в студії, а мікрофон передати випадковим (а не підібраним соціологічними фірмами, які забезпечують масовку Савіку Шустеру) людям із вулиці, щоб вони сказали нашій верхівці все, що про неї думають. Таке «биття немовлят» в особі нардепів і держслужбовців високого рангу було б дуже корисним, оскільки повернуло б багатьох забронзовілих суб’єктів, які без усяких на те підстав вважають себе сіллю і пупом землі, на реальний грунт.

 

Та і з чисто видовищного погляду це було б набагато цікавішим. Дарую проектові назву:

«Vox populi — Vox Dei» — «Глас народу — глас Божий!»