Моє життя, напевно, так само, як і життя багатьох українців, пройшло під тягарем Голокосту. Не зніму цей тягар, та й не намагаюсь. Моя родина постраждала незрівнянно більше від сталінського режиму, але саме Голокост і причетність величезної кількості людей до апарату смерті, до навмисного вбивства дітей за етнічною ознакою залишаються за гранню прірви, усвідомленням зла, до чого ми, люди, здатні. Усвідомленням обов'язку знати та пам'ятати, й відповідальності за те, щоб це ніколи не повторилося.

 

Водночас я переконана, що наражаємось на небезпечні наслідки, коли чітко не розрізняємо вимогу розуміти минуле й виклик сьогоднішнього життя.  Не сумніваюсь теж, що є люди, які цілеспрямовано заплутують різні питання й проштовхують окремі міфи та стереотипи.  Дивне небажання звертати увагу на інформацію, надану найавторитетнішими фахівцями у цій сфері, демонструє, як міцно вкоренились у свідомості деякі стереотипи. 

 

Повернімось до цікавих результатів моніторингу та шкідливого впливу подібних стереотипів, але спочатку слід визначити, в чому саме нас усіх фактично звинувачують.

Набір звичних звинувачень містить як вроджений антисемітизм і колаборацію, так і нібито значну роль у Голокості. Я народилась після Шоа, моя родина жодним чином не брала в ній участі, навпаки. Вважаю, що будь-яка людина, причетна до винищення євреїв (чи інших ні в чому не винних людей) у Другій світовій війні, скоїла гріх і злочин проти нас усіх. Це ані збільшується, ані виправдовується національністю, чи будь-якими нібито ширшими мотивами.

 

Вибачення на державному рівні може свідчити про зрілість, про готовність розкрити та осмислити білі плями в історії нації... У своїй статті «Мовчання не по-європейськи» Ярослав Грицак пише, що «кожна з європейських націй склала цей іспит совісті, хоча ніде це не давалося легко».

 

Безумовно, слід привітати зізнання 1995 року Президента Ширака про роль Франції у депортації більш ніж 75 тисяч французьких євреїв, але в суспільстві малюють скоріше образ Франції під окупацією, з жертвами, мужніми бійцями Опору та купою зрадників. Добре пам'ятаю розгубленість багатьох поляків, зокрема близької людини, коли з'явилась книга Гросса про участь поляків у винищенні євреїв у Єдвабному (Jedwabne). Вони ж були жертвами, не злочинцями! Що Президент Кваснєвський, інтелігенція та Церква спромоглися зрозуміти потрібність у визнанні вини, справді заслуговує на пошану.

 

Втім, сумніви залишаються. В західних країнах досить поширеним є стереотип француза - мужнього супротивника нацизму, в той час як поляків і українців звинувачують у колаборації та антисемітизмі. Є історичні причини, є й досить цинічне маніпулювання свідомістю людей. Забувається, що французька влада, а не тільки окремі французи, була причетна до Голокосту, у західних країнах не враховується той факт, що за допомогу євреям поляк чи українець ризикував не тільки своїм життям, але й життям своїх близьких.

 

На тлі розмитих і вкрай несправедливих звинувачень на адресу цілого народу, або значної його частини, боюсь, не надто реалістично очікувати визнання якоїсь колективної причетності до Голокосту. За окремий злочин поляки змогли вибачитися, але не за колективну вину, коли поляки самі так жахливо страждали.

 

Я не бачила переконливих доказів причетності Шухевича та керівництва УПА до Голокосту. Повторюю, що подібна причетність заслуговує на однозначний осуд, й якщо таки зможуть довести якісь злочини, вважаю, що прихильникам УПА, напевно, й українській владі слід було б засудити подібні дії. Але коли дотепер немає консенсусу в суспільстві щодо ролі УПА, щодо кількості окупантів у воєнні роки, мабуть, не дивно, що заклики до вибачень викликають у багатьох людей роздратування.

 

Як на мене, найціннішим уроком європейського досвіду є прагматизм, готовність відмовитися від спірних питань заради боротьби з антисемітизмом та ксенофобією в наші дні. Чи люди, що сиділи за столами переговорів, визнавали свою вину за те, що відбулось?

 

Чомусь сумніваюсь. Але розбіжних поглядів було безліч, і йдеться не тільки про роль у війні, але й про відповідальність за проблеми, породжені розпадом колоніальних імперій. Можна  з'ясовувати до кінця світу - чи, найімовірніше, до початку нової війни - хто винуватий, але питання, що робити, вимагало вирішення не після з'ясування стосунків, а тепер. Треба жити разом, й жодні претензії щодо минулого не виправдають неадекватної реакції, яка породжує нові проблеми, оновлені спалахи ненависті

 

Хотілось би, щоб Україна навчилася такого прагматизму. Маємо, щоправда, додаткову проблему в нещадному напливі пропаганди та брехні з боку російськомовних ЗМІ, та, нерідко, Міністерства закордонних справ Російської Федерації. Прикра ефективність у деяких колах подібних атак зумовлена ще однією проблемою. Нові подробиці щодо війни постійно викопуються європейськими дослідниками, але вони, в основному, лише домальовують більш-менш чітку та загальновизнану картину. Ясності щодо окремих періодів української історії немає, й дуже багато інформації про війну можна як завгодно назвати, тільки не об'єктивною.

 

Стереотипи мають кілька привабливих рис: легко запам'ятовуються, не вимагають болісних розумових процесів і, зазвичай, заощаджують час. Адже часто йдеться про режим копіпейста, нерідко з року в рік. Проблеми виникають, принаймні для тих, хто нічого проти правди не має, коли дійсність змінюється, а слова, що нібито описують ту саму реальність, - анітрохи. Минулого, досить типового, тижня, я отримала одне тривожне повідомлення про ріст антисемітизму в Україні, та прочитала ще два повідомлення в Інтернеті, недатовані, але, судячи з комп'ютерних даних, одне останній раз змінили в квітні 2008 року.

 

Перш ніж пояснити, чому крик про ріст антисемітизму, м'яко кажучи, втратив свою актуальність, варто привернути увагу до першого коментарю під текстом «Антисемитизм. Подозревается Украина». Обурений читач під ніком Олександр, видно охоплений враженнями від прочитаного, пише: «Позор! И это в наши дни!!!! Незалежная украина как была, так и осталась грязной антисемитской страной».

 

При такому «аналізі» ситуації коментарі зайві, але одне запитання все ж напрошується. Чи це дійсно в наші дні?  Звернемось до спеціаліста. В'ячеслав Лихачов протягом кількох років здійснює моніторинг проявів антисемітизму в Україні. В недавній статті «Динаміка проявів антисемітизму в Україні на початку XXI ст.: реальність і стереотипи» він аналізує стереотипи на предмет відповідності емпіричним даним.

 

Замість росту антисемітських злочинів, про які роздзвонюють із усіх сторін, виявляється, що за останні два роки знизилася кількість нападів на євреїв. В цьому році загалом по Україні зафіксовано три вуличних напади. Якщо додамо дві особи у Львові, що в липні зазнали легких травм, коли до них увірвались агресивні та, мабуть, антисемітські сусіди - подружжя пенсійного віку (які ще більше постраждали від інциденту), то йдеться про 5 жертв. Минулого року зафіксовано 5 нападів (або 6, включаючи один, який не отримав точного підтвердження), із 8 (або 9) жертвами. Жоден напад не мав серйозних наслідків. Лихачов теж вказує на значний спад кількості фактів вандалізму (осквернення могил та меморіальних знаків) у 2008 році.

 

Не можна не погодитися з автором, що жодних підстав не маємо ані радіти, ані розслабитися. Протягом останніх двох років спостерігається ріст нападів на ґрунті ненависті на вихідців із Африки, Азії та Близького Сходу. Лихачов теж зазначає, що зниження випадків вандалізму, можливо, зумовлено кількома суворими вироками за такі порушення.

 

Тобто шукаємо нападників, так би мовити, «під ліхтарем», де видніше, та й знаємо, що вони там є, бо вони завжди там колись нас підстерігали. Ясна річ, що не скажемо, що їх стало менше. Хитрі вони, не дамо себе обдурити! Або не скажемо з інших мотивів.  Результат один: нападників ніхто не помічає, що викликає роздратування у законослухняних громадян, й ставить під загрозу інших жертв насильства. Крім того, не робимо належних висновків щодо ефективних способів протидії проблемі.

 

Що стосується антисемітизму в політичному житті та його електоральної динаміки, то на особливу увагу заслуговує коментар спеціаліста з ультранаціоналістичних рухів Андреаса Умланда. Він виділяє Україну як єдину країну в Східній Європі, де жодним ультраправим політичним силам не вдалось пройти до парламенту.  На виборах 2007 року єдина політична сила, яка має в програмі ксенофобський принцип етнічно-пропорційного представництва - Всеукраїнське об'єднання «Свобода» - отримала 0,76% голосів виборців. Автор згадує теж, що обсяг антисемітської літератури під час виборчої кампанії був на порядок нижчим, ніж на попередніх виборах у 2006 році.

 

Основним джерелом антисемітської пропаганди протягом 2002-2006 років була,  звичайно, сумнозвісна Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП). За оцінками В.Лихачова, МАУП випускала до 90% від загальної кількості антисемітських матеріалів у друкованих ЗМІ.

 

«Восени 2007 р. з низки причин Академія згорнула антисемітську кампанію так само різко, як і розпочала її. З вересня 2007 р. фіксується стрімкий спад кількості антисемітських публікацій, що продовжується і в 2008 р. За результатами перших дев'яти місяців 2008 р., ми можемо констатувати десятикратне (!) зменшення кількості антисемітських публікацій в українських періодичних виданнях у порівнянні з аналогічним періодом 2007 року». Це повідомлялось у регулярних моніторингових звітах В'ячеслава Лихачова, які є найважливішим джерелом достовірної інформації про ситуацію в країні.

 

Тому викликає принаймні подив повідомлення разом із рекомендаціями учасників круглого столу нібито присвяченого 70-річчю трагедії «Кришталевої ночі», й проведеного Єврейським народним університетом ім. Маймоніда, деякими єврейськими організаціями, спільно з організацією під назвою «Антифашистський комітет України». 

 

Для мене є незрозумілим, як люди, які нібито прагнуть протидіяти антисемітизму, могли присвятити левову частину круглого столу та відповідний звіт обуренню щодо випадків, інформація про які була завідомо застарілою. Навіть без підказки: невже не викликає якийсь розумовий дискомфорт, що цитують матеріали з 2002 та 2004 років напередодні 2009 року? Ефективно протидіяти антисемітизму допоможе свіжа інформація, якщо вона є і якщо завданням круглого столу дійсно є протидія антисемітизму, а в ту жахливу річницю було би надто прикро підозрювати іншу мету.

 

В'ячеслав Лихачов пише теж про антисемітизм у суспільній свідомості. Хоча він має обґрунтовані застереження щодо шкали Богардуса, вона не перший рік вимірює індекс соціальної дистанції й тому варто відзначити, що в 2008 році соціальна дистанція українців щодо євреїв знизилась із 4.6 у 2007 році до 4.1 у 2008 році.

 

Якщо постоїмо твердо у 2008 році, хоча немає жодних підстав втрачати пильність (підстав ніколи та ніде у світі не буває), ситуація, як виявляється, не така катастрофічна, як малюють. Ті, хто воліє не розлучатися зі стереотипами або відверто їх продукує, наприклад, люди, які спробували зробити з неприємного інциденту із двома вкрай упередженими львівськими пенсіонерами з черпаком страшний «погром», роблять нам усім, незалежно від етнічної групи, злу послугу. Вони породжують страх, підозри та взаємну ворожість. Крім того, вони відволікають людей від боротьби з примітивною потребою у ворогах та цапах відбувайлах.

 

У вересні цього року напали на головного рабина Винниці та його трирічного сина. Без сумніву, на них напали як на євреїв, але скінхеди, що скоїли цей злочин, нападають на багатьох людей, які відрізняються від надзвичайно обмеженої та примітивної схеми «правильних» українців. Враховувати треба загальний характер і всю безпеку таких маргінальних і агресивних угруповань.

 

Деякі уроки ми все ж таки засвоїли з війни. Ми знаємо, що сприяло росту ненависті та агресії й дозволило носіям примітивного маразму безперешкодно поширити заразу. Ми знаємо й наслідки. В період гострої кризи ми не маємо права нехтувати знаннями, просяклими кров'ю та стражданням.

 

Напевно, залишаються невирішеними  питання щодо ролі деяких українців під час Другої світової війни та Голокосту - людей, що уникли справедливої кари. Наскільки ми всі несемо відповідальність за це - залишається під питанням. Але за те, що ми ставимо людей, які вирізняються, під загрозу, за те, що нічого не робимо, щоб протидіяти поширенню ненависті та насильства, ми несемо безпосередню відповідальність тут і тепер.

 

Автор - член Харківської правозахисної групи.