Окремо існувало «Дзеркало тижня» – газета, в якій на перших трьох шпальтах політики подавали одне одному сигнали і яку читали громадяни, зацікавлені в розшифруванні цих сигналів. Але для масових ЗМІ такої демократії не передбачалося.

 

Головною прикметою «свободи слова» часів другого президентства Леоніда Кучми було те, що опозиції просто не давали цього самого слова. «Дві основні характеристики цензури цих часів – відсутність у сюжетах позиції іншої сторони й примус до конкретних синхронів (прямої мови – Тиждень), – каже Федір Сидорук, який у 2004 році працював журналістом ТСН на каналі «1+1». – Приходило начальство, читало твій текст, а потім виносило вирок: «Ми цього не можемо дати». «Ми не можемо…» – стандартне пояснення для всіх порушень. От, скажімо, у тексті для начитки сюжету було 20 речень. П’ять речень із усіма синхронами опозиції й незалежних експертів вирізають, а замість цього вставляють, що з цього приводу думає політолог Погребинський чи ще хтось».

 

Якщо журналіст відмовлявся переробляти сюжет, за нього це робило начальство. Потрібний текст начитував хтось інший (на «плюсах» це робив хлопчина на ім’я Ярослав), потрібне відео забезпечувала компанія з показовою назвою «Альтернатива». Зазвичай начальство навіть особисто контролювало роботу режисера монтажу.

 

«Інтер» у ті часи досяг ще більшої віртуозності – в них була програма із назвою «Народна платформа», яку знімали на Майдані й де кожен міг сказати слово на підтримку певного кандидата. Але в ефір, зрештою, йшли інші люди – за СДПУ(о) агітували акуратно вдягнені солідні тьоті й дяді, а за «Нашу Україну» – вусань із «діяспорним» акцентом або мужик, який додавав «хоч у нього й дружина американка».

 

Те саме і в газетах. Замість позиції іншої сторони друкували розмірковування цілком сторонніх осіб. Часто бувало, що текст одного коментаря від певного «експерта» розміщували в кількох газетах.

 

 

Цей стан речей забезпечували так звані темники – від слова «тема». Це документи, схожі на аналітичні рекомендації, які щодня готують нинішні партійні піар-служби: «Тоді-то відбудеться такий захід, варто його супроводжувати такими й такими месиджами». Але ці рекомендації стосувалися не партійних спікерів, а безпосередньо газет і телебачення. Темник на день мав приблизно такий вигляд: ішов анонс події, потім примітка «подія важлива й актуальна» або «ігнорувати», потім підбірка коментаторів, до яких треба звертатися, й тез, які слід озвучити в сюжеті чи статті.

 

Вважають, що темники в Україну привезли найняті об’єднаними соціалдемократами (була в ті часи в країні така політична сила з дещо демонізованим юристом Віктором Медведчуком на чолі) російські політтехнологи – чи то Гельман, чи то Павловський.

 

Що можна сказати точно, так це те, що головний піар від виконання темників діставала СДПУ(о). Скажімо, в березні 2002 року, коли в Україну мав приїхати Владімір Путін, темник рекомендував: «Не показувати Путіна з Литвином (тодішнім обличчям провладного блоку «За єдину Україну!» – Тиждень), це важливо!»

 

У грудні 2001 року «Киевские ведомости» під заголовком «В стане лидеров – без изменений» друкували результати «народних виборів на Майдані», які проводила така собі організація «Молодь – надія України» (МнУ). СДПУ(о) там значно випереджали «За ЄдУ!».

 

Перед цим МнУ спливло на першій шпальті «Фактов» у березні 2001-го під заголовком «Молодые украинцы называют суммы, выплаченные им за участие в антипрезидентских акциях» – лідер цього «молодіжного об’єднання» Вадим Гладчук розповідав про виділені опозицією чи то $5, чи то $70 млн на вуличні акції протесту, аби отримати «фінанси з Заходу».

 

Підвищена увага до маргінальних, штучно створених структур і гравців – ще одна особливість ЗМІ тих часів. На вибори йшли десятки технічних кандидатів, кожен із яких озвучував той чи інший месидж (пригадуєте шедевр «Ваша дружина – американка»?), а підконтрольні ЗМІ змушені були ставитися до цих кандидатів як до серйозних людей і надавати їм слово.

 

Для прикладу варто згадати «Рух за єдність» – цю нікому не відому політичну силу напередодні парламентських виборів-2002 регулярно піарили ті ж таки «Киевские ведомости». Інформаційні послання лідерів цього Руху(є) зводилися переважно до фрази: «Виборці! Не дамо «Нашій Україні» розчинити Рух у «Нашій Україні», всі голосуємо за нас!» Пізніше в політику запросили старшого сина засновника Руху – Андрія Чорновола, – й він аж до виборів таврував антинародну політику Ющенка.

 

Ще один приклад – УНА, засноване колишнім водієм лідера УНА-УНСО Андрія Шкіля Едуардом Коваленком. Офіс «УНА Едіка» був у шикарній квартирі на Шовковичній, «бойовикам» пошили красиву мілітарну форму й прапори зі свастикоподібними хрестами й трьома рунічними літерами S. Із цим добром вони ходили смолоскиповими маршами Києвом, заявляючи про свою «повну підтримку кандидата Ющенка». Засоби масової інформації всіляко наголошували, що «опозицію підтримують фашисти», а думка з цього приводу самої опозиції, звісно ж, так і не прозвучала.

 

«У ті часи була повноцінно реалізована модель тоталітарної преси, – заявив Тижню професор Інституту журналістики Національного університету імені Шевченка Валерій Іванов. – Темники існували тому, що їх виконували. Таким чином преса фактично безкоштовно обслуговувала владу, виконуючи замість інформативної пропагандистську функцію».

 

 

Що ж змушувало людей виконувати темники?

 

«Один із методів тиску – пряник, – пояснює Федір Сидорук. – У більшості тележурналістів на той час були взяті кредити, саме тоді почався бум. А кожному ж доплачували в конвертах. Я конкретно отримував $200, а дехто й $1000 – великі гроші на ті часи. Ну, начальство й натякало – або звільняйся, або відмовляйся від кредитів».

 

Журналісти намагалися чинити опір. Хтось обурювався в курилці, хтось підписував петиції, хтось намагався правити після редакторських втручань. Саме в цей час почали створювати Незалежну медіапрофспілку України, яка існує й досі. Одна з фішок цих часів – прочитати/написати текст із іронією, мовляв, споживач новин здогадається, що автора змушували.

 

Іноді було не зрозуміло, де закінчується іронія, а де починається пропаганда. Яскравий приклад – перша шпальта «Киевских ведомостей» за 20 грудня 2000 року. На ній зображено величезну демонстрацію «України без Кучми». Гасла заретушовані, зате чітко видно прапори. Під заголовком «Парламент встречал демонстрантов» іде анонс «Вчера многотысячная демонстрация защитников украинской державы и ее Основного закона прошла по центру Киева и достигла парламента…»

 

А 2/3 тексту присвячено «альтернативній» акції, яка складалася з тисячі силоміць мобілізованих бюджетників. Про саму ж «Україну без Кучми» – зо два абзаци: «прорыв заграждения… вышел спикер Плющ…» і геніальний фінал: «Зазвучали призывы идти к администрации Президента (тоді це слово писали винятково з великої, на відміну від, скажімо, «парламент» – Тиждень). Но это были реплики «генералов». В пылу словесных баталий они забыли о «войске» – народ потихоньку разошелся. Морозит, однако…»

 

Анонімні автори не сказали, що народ «разошелся» по наметах на Майдані, й цей день став початком резонансних акцій протесту, які тривали до березня 2001-го. Що відбулося тоді, нагадує нам передовиця «Фактів» від 12 березня: «Кто вложил в руки боевиков оппозиции бутылки с зажигательной смесью?»

 

 

Ще одна «іронія» кучмівської епохи – регулярна присутність на новинних шпальтах різноманітних астрологів на кшталт «Контактера с Космосом Петра и его космического кота Дана». Особливо яскраво це можна було побачити у «Фактах» (6 жовтня 2004): ліворуч у рубриці «Дело государственной важности»: «Президент потребовал от министра обороны обеспечить социальную защиту уволенным в ходе реформирования армии», а праворуч у рубриці «Что-то будет…»: «Астролог Павел Глоба: На выборы Президента Украины негативно повлияют солнечное и лунное затмения».

 

Були й риси, які б мали сподобатися патріотично налаштованим прихильникам стабільності. Приміром, сумніватися в територіальній цілісності України, роздмухувати тему «двуязичія» аж до осені 2004 року не наважувались. Особливо майстерно працювала газета «2000» – її матеріали були витримані в радянському стилі, на дискусії читачів відводили цілі шпальти, де порушувалися «проблеми на місцях»… Але, зрештою, й статечний тон цього товстого і дешевого видання зірвався на істеричний крик. У 1999 році редакція «2000» пафосно стверджувала, що «три кита Ющенко – профессионализм, порядочность и независимость», а в червні 2004-го виявилося, що «Преемник Степана Бандеры объединяет националистов».

 

2004 рік – це рік остаточної загибелі редакторської совісті. На шпальтах з’являються теми національної ворожнечі й навіть відверта фофудья на кшталт публікації в «Сегодня» колонки «актера Николая Бурляева» під заголовком «Визг бесенка и выплеск желчи», де лист українських літераторів називається «воплем сатаны, вернее сатаненка, который очень хочет нового мирового порядка… Но украинцы не нужны Западу».

 

 

Честь професії спробували врятувати журналісти, які не хотіли прогинатися, як прогиналися їхні редактори й топ-менеджери. Один із прикладів: 28 жовтня 2004 року з «1+1» звільнилися семеро журналістів, серед яких був і Федір Сидорук. «Загострене почуття справедливості призвело до того, що треба було робити вибір між пасивним гвинтиком у пропагандистській машині й активними діями», – згадує він ті часи. Спротив наростав, і в листопаді 2004-го до «журналістської революції» приєдналися останні – УТ-1. Всі вони хотіли робити повноцінні новини – без темників, з позицією іншої сторони. Вони дістали це право, але суспільство вже було розколоте – прихильники Януковича тоді вважали, що журналісти продалися і їхні повноцінні новини є результатом «помаранчевого державного перевороту».

 

Чи є зараз свобода слова – питання дискусійне. «Диктат темників змінився диктатом грошей, – каже професор Іванов. – Хоча, звичайно, журналісти вже відвикли від численних позовів, забули про безкінечні візити податківців і пожежників». «Я працював у галузі з 2000-го до 2008-го, – згадує Федір Сидорук, який залишив професію і тепер займається кінодублюванням. – Так, наш бунт у 2004 році – прикольні були часи, романтичні. Але я пішов із полегшенням і задоволенням. Тому що на цьому етапі журналістика – це, безперечно, найогидніша професія у світі. Більшість тих, хто звільнився тоді з «плюсів» разом зі мною, в журналістику теж не повернулися».

 

Коментар, Ольга Кашпор, служба новин «Інтера» (у 2004 році – УТ–1)

 

У 2004 році темники для УТ-1 приходили на електронну пошту редакторам. Анонс подій і рекомендація на кшталт «Аналітики вважають, що журналістів цікавитимуть такі питання…» - і потім на прес-конференції дуже незручно було чекати, хто ж ці питання таки поставить. Часто рекомендація звучала як «Коментарі відсутні з усієї теми» - це означало, що ми взагалі нічого не знімаємо, і тому в архіві УТ-1 досі немає ключових моментів тієї епохи. На якомусь етапі темники почали приходити з повністю розписаними сюжетами – журналістам залишалося озвучити їх.

Я тоді працювала у відділі культури, і темники мене не стосувалися. Але одного разу була на події, де взяла класний і абсолютно аполітичний синхрон у поета Івана Драча. А директор новин Віктор Харламов каже: «Ми його не дамо, бо Іван Драч – депутат-опозиціонер». Це дістало. Ми з Танею Анкудіновою в курилці вирішили приєднатися до протесту інших телеканалів, а до нас раптом приєдналися ще 12 журналістів, серед них Макс Драбок із президентського пулу. І наступного дня на прес-конференції Кучми хтось запитав, чи знає він про звернення журналістів. Кучма каже: «А цей хоч не підписав», і киває головою на Драбка. І Максим із наступного дня вже не працював у пулі.

…Пізніше 300 робітників УТ-1 прийшли до керівництва, навіть «Вечірня казка» приєдналася. І Савенко (голова НТКУ – Тиждень) сказав: «Добре, робіть, що хочете». Можна було все! Ми вибрали нових випускових із-поміж журналістів, і 25 листопада зробили цілий випуск новин без цензури, і нам дзвонили з «плюсів», із «Інтера» і казали: «У нас теж виходить НОРМАЛЬНИЙ випуск».

Думаю, що повернення до тих часів не можливе. Відбулося щеплення, бо так соромно було, що ти вже просто не міг. У журналістів був свій Майдан, внутрішній – і може, ми єдині, хто чогось досягнув унаслідок тих подій.