- Ці діти навчили мене бачити зворотній бік місяця, – казав Покальчук. – От ми з вами живемо і бачимо усе, що навколо нас. Але ж є ще й інший світ.

У ніч на 10 вересня Юрій пішов із життя. Письменник і поет останні роки він тяжко хворів і часто лягав у лікарню.

У Юрія Покальчука був рак – про це знали лише найближчі. Він ніколи не хотів «піаритись» на своїй хворобі. Хоча, видно, знав, що смерть близько. «Час так швидко летить», - часто повторював він.

Юрієві Покальчуку було 67 років. Кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників з 1976 року, голова іноземного відділення НСПУ, президент Асоціації українських письменників, перекладач творів Е. Гемінгвея, Х. Борхеса, Х. Кортасара, Ж. Амаду, Маріо Варгаса Льоси, Р. Кіплінга, А. Рембо. Вільно володів польською, англійською, іспанською та французькою мовами. Читав лекції в Англії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії. І це ще не весь послужний список пана Юрія.

Він дійсно був одним із найбільших, наймогутніших авторитетів. Покальчук виступав не лише як письменник – він мав власний гурт «Вогні Великого Міста», співав свої вірші. Мені запам’яталося, як пан Юрій у жовтні минулого року на річниці Sumno.com співав разом із «Мертвим Півнем», для нього це було справжнє задоволення, під час виступу він загубив свої легендарні окуляри і наплічник. Пан Юрій танцював і співав, як 20-річний хлопака. Тоді він вже знав про свою хворобу.

Востаннє Покальчук вийшов на сцену під час «Коронації слова» у червні цього року - він виконував романс під музику, а тоді йому стоячи аплодували і кричали «Браво!».

Він був і незвичайним, чи то пак Надзвичайним, письменником – його любили усі, він ніколи не наговорював, не додумував і не розпускав плітки про своїх колег з письменницької кухні – цим і відрізнявся від решти. Пан Юрій дуже любив допомагати молодим поетам і письменникам, виступав разом з ними, вичитував їхні книжки, добре товаришував.

Покальчуком замолоду опікувався сам Василь Стус. Він — той, хто вижив за СРСР, не підіграючи владі, а пишучи те, що йшло від душі.

Коли не стало пана Юрія, мені згадалися посиденьки на кухні з Покальчуком і наші з ним розмови. Якось пан Юрій згадував: «Під час «перестройки» я поїхав до Латинської Америки. Але все одно після кожної подорожі треба було писати звіт, що ти «дєлал на вражеской тєріторії». Це було важко, бо треба було написати правду і нікого не здати, в тому числі себе самого. Я пригадую ричання свого вчителя – нині академіка Дмитра Затонського. Я був гарячим хлопчиком, а він взяв мене за руку і водив дві години по Хрещатику. А потім сказав: «Юра, ви хочете, щоб вас за те, що ви пишете, любили? Нічого не буде. Пишіть про соцреалізм, і тоді вас буде любити начальство. Ставайте в ряд до кормушки – ви матимете усі чини і гроші». А на святкуванні 85-річчя Затонського я витягнув «Кама Сутру» і подарував йому. Кажу: «Бачиш, от результат. Мене начальство не любить, зате книжки продаються на ура!».

«КамаСутра» – це найбільша збірка еротичної прози Покальчука.

Життя коротке, - казав Покальчук. - Я нікому не заздрю, я не винен нікому грошей і допомагаю тим, кому погано. Мені пофіґ, де мене матюкають, пишуть якусь хєрню. Я дуже люблю Окуджаву, з яким я зустрічався кілька разів у житті. І його «Давайте говорить друг другу комплименты»...

Пан Юрій теж дуже часто робив компліменти – якось він їхав у ліфті з жінкою, у якої було дуже красиве плаття. «Воно вам дуже пасує», - щиро відреагував Покальчук. Жіночка, звісно ж, перелякалась: «Что? Почему? Никто ж так не говорит! Ну, спасибо!».

Покальчук ніколи не жалівся, завжди усміхався, був суворим і веселим, а наприкінці свого життя – надзвичайно радісним і живим, здавалося, що він житиме ще довго. І багатьом близьким йому людям досі надважко повірити, що його вже з нами немає.