Юрій Володимирович народився 24 січня 1941 року в Кременці (нині Тернопільська область). Дитинство і юність провів в Луцьку, де закінчив педагогічний інститут. Вчився у Ленінградському університеті. З 1976 року – член Союзу письменників України, в 1997-2000 – президент Асоціації українських письменників. Велику частину життя Юрія Покальчука пов’язав з телебаченням. Він працював на телеканалі «1+1», був членом Національного радого з питань телебачення і радіомовлення, а останнім часом – головою Суспільної ради при Національній раді.

Він знав тринадцять мов: окрім української і російської, польську, англійську, іспанську, французьку, німецьку, італійську, хінді, індонезійську, чеську, урду. І саме він запропонував читачеві українську версію Хемінгуея, Селінджера, Борхеса, Амаду, Кіплінга, Рембо та ін.

Хто ти? (оповідання) 1976

І зараз, і завжди (роман) 1980, 1981

Кава з Матагальпи (повісті й оповідання) 1985

Кольорові мелодії (повісті) 1984

Великий і малий (оповідання) 1986

Шабля і стріла (роман) 1990

Химера (поезії) 1992

Те, що на споді (повісті й оповідання) 1998

Двері в… (ліричні есе) 1999

Озерний вітер (роман і повісті) 2000

Інший бік місяця (поезії в прозі) 2000

Інше небо, (поезії) 2001

Одіссей, батько Ікара (повісті й оповідання) 2001

Вони кажуть (поезії) 2002

Час прекрасний (повісті й оповідання) 2002

...Тож ніколи ж не потрібно забувати, що письменник назавжди залишається живим у своїх книгах та інтерв’ю. Отже, Юрій Покальчук...

...про власні книги («Новий день»)

Популярним я став із-за книг, присвячених еротиці. Не можна сказати, що популярність принесла якась конкретна книга або розповідь. Вся річ у тому, що я всього лише зумів артикулювати два слизькі поняття, які споконвіків не піддавалися опису в нашій літературі, – «Баня» і «Секс». Добре це або погано, вирішувати читачеві. Принаймні, тепер ми знаємо, що секс у нас все-таки є. Хоч би в літературі.

... про сучасну літературу («Газета по-київські»)

Українська література переживає дуже цікавий період свого розвитку. Після багаторічної стагнації з’явились спершу «восьмидесятники», але й вони зараз вже стають класиками. Потім з’явились «девяностики», а зараз – «двохтисячники». Насправді, я переконаний, що такий поділ - просто «гра в класи». Письменник може мати 20 років, як-от Любко Дереш, або 80 - як-от Загребельний. Вони живуть в один час, і це вже письменники XXI століття. Я намагаюсь читати усіх найцікавіших своїх колег по перу. Список був би дуже довгий, але кілька імен назву – Дереш, Жадан, Карпа, Прохасько, Андрухович, Іздрик і багато інших.

...про політику («Новая»)

Те, що відбувається зараз у політикумі, нагадує мені дитячий сад, метушню у пісочниці: «Ах, вона забрала мою іграшку! Я з нею більше не товаришую. Тепер товаришую з ним». Виникає одне питання: проти кого ми товаришуємо? Мені насправді соромно, тому що я патріот, люблю цю країну. Я стояв на Майдані, під час Помаранчевої революції у мене ночувало в квартирі по десять чоловік. Я робив все, що міг. Вірив. І зараз вірю. Я не песиміст, не звикся кричати, як у нас все погано. Просто образливо. Образливо, за дрібні, абсолютно нетямущі сварки, які спливають на поверхню. Люди втомилися від цієї безрозсудності... Зараз заговорили про дострокові парламентські вибори. У Достоєвського у «Братах Карамазових» є така фраза: «Якщо Бога немає, то все можливо». Якщо немає віри, то все може бути. І дострокові вибори. Але якщо вони таки будуть, я на них не піду! Категорично. І більше половини населення не піде. Тому що це свинство по відношенню до нас.

...про зміни в Україні («УП»)

Ми не вміємо цінувати людей – ні при житті, ні взагалі. Проґавили Явлінського – а він і українською прекрасно говорить, і у Львові виріс. В нас є якийсь абсолютно дурний центризм – «а от у Москві». А я питаю, ну чому в Парижі ніколи не скажуть – «а от у Лондоні»?! Нам треба цінувати себе і вчасно помічати людей, які в нас починають працювати. А то вони часто йдуть невизнані.

...про жінку («ForUm»)

Може, я виглядаю як мачо, але насправді внутрішній світ жінки є для мене набагато важливішим, ніж її форми та розміри. Вона передусім повинна бути моїм другом. Сексом і песики займаються, не маючи при цьому жодних зобов’язань. Людина перш за все повинна бути цікавою особистістю, тоді й інтимне життя з нею буде небуденним. Любов - це не “дай”, а “на”. Якщо ти любиш когось, то віддай йому все. Якщо ж не можеш цього зробити, то з цього почуття нічого не вийде.

...про розлучення («Обозреватель»)

На жаль, ця тема мені знайома. В мене були вже розлучення. Я думаю, що якщо хтось не хоче з кимось жити, то на то нема ради. Принаймні, одного разу жінка написала мені по Інтернету, що нам треба розлучитись. Я це пережив, але сказав «добре», і ніколи не питав, чому вона так вирішила. Бо це не має значення. Можливо, вона знайшла собі когось іншого або їй набридла той чи інший мій негативний бік. Вона не хоче і все. Насильно коханим не будеш. Проблема тільки діти, але ліпше жити окремо, аніж виховувати дітей у фальшивій несправжній поганій родині.

...про ув’язнення (з блогу в Інтернеті)

Сьогодні отримав листа від свого «тюремного хрещеника» Максима. Але в листі знову прохання – і кросовки треба, і светр, і мило, і шкарпетки і щось їсти. І головне – приїдьте до мене «на свіданку», я так за вами скучив, я сумую і так далі. Я розумію – я єдина людина з волі, яка його підтримує зараз. Мама не пише вже півроку, батька нема. Нікому він не потрібний. І скільки таких дітей. І всім же не допоможу. А шкода. І не знаю, який Максим буде, коли вийде. Але зараз я його жалію і люблю такого, який він є. Ще рік йому сидіти. Допомагатиму. Хочу вірити – хоч часами трохи сумніваюсь. Всяке вже бачив. Але якби вдалося його витягти остаточно з бруду - я був би просто щасливий.

В колишньому СРСР не було родини, в якій би хтось не «сидів». В Західній Україні це 100%. Мій тато сидів коло трьох років у Лукянівській тюрмі, бо був аспірантом Миколи Зерова та ще й головою студентського Гуртка Культури Українського Слова (ГУКУС), рік в одиночці. Мій дядько і його син після німецького полону, повернувшись, відбули по 5років у Воркуті в таборах. В тюрмах і колоніях, як і на вулицях мимохідці – хтось добрий, а хтось сволота. Пацани, що тікають з дому, діляться на дві групи. Одні тікають(таких значно більше) від п’янки, розпусти, наркоманії і побоїв від батьків щоденно і ні за що. А є такі, що шукають пригод (особливо по теплу, бо в холодну пору самі зголошуються у притулок), на волі. Нема опіки батьків, нема школи, є лиш пошук задоволень, та ще й тих, про які говорять лиш у дорослому світі. І тут – сам собі господар. Бездумність, брак виховання і державної опіки над дітьми творить це. Нагодувати бездомного пацана, дати якусь одежину – Божа справа. А гроші давати – НІ! Бо невідомо, як він їх використає! Це інший світ, інший вимір буття, але цей світ існує поряд з нами і коли ми намагаємось вдавати, що його нема, або заперечувати його існування, він може часом жорстоко нагадувати про себе.

...про смерть («Газета по-київськи», «Сегодня»)

Я не боюся нічого. За своє життя я не один раз ризикував життям і був дуже близький до небуття. Це було і під час війн, і за різних інших обставин. Коли ти це пережив, і бачив смерть поруч, то замислюєшся, чи ти все встиг і встигнеш зробити, що ти замислив за своє життя. Тоді намагаєшся бути зібранішим, і конкретнішим у тому, що робиш. Це, загалом, минає. Але знання того, що ти – кінечний не приводить до трагічного сприйняття світу, а, навпаки, змушує жити на повні груди. Трагічний оптимізм – це формула Альбера Камю. Вона мені дуже підходить.

Вперше я помер, коли мені було 28 років. Тоді відпочивав в Абхазії по путівці, раптом прихопили нирки, і мене забрала швидка допомога. У цю ж ніч до мене в палату привезли діда по прізвищу Покалюк, і він під ранок віддав Богові душу. Приходять мої друзі, а доктор у них і запитує: «Ви до кого?», вони: «До Покальчуку». – «Так він помер вночі». – «Як так? Молодий, здоровий – і помер». «А-а-а-а. молодий по палаті ходить, а помер старий», – незворушно парирував медик. А другий раз ховали мене років 10 тому. Друзі почули про мою смерть по радіо, що, мовляв, на машині в Карпатах розбився письменник Покальчук. Загалом, знову хтось з схожим прізвищем помер, і стався плутанина. Всі прикмети вказують на те, що я довго житиму...

Редакція видання «Главред» висловлює щире співчуття родині письменника.