Автор чудово розуміє, що читачам вже набрид нескінченний потік статей про місцеві вибори в українській столиці. Набридли і політики, й аналітики, котрі намагаються чи то виправдати себе, чи то звинуватити когось – хай навіть вони і говорять щось розумне, та все одно набридли.

Але, все це розуміючи, насмілимося запропонувати ще одну статтю на тему київських виборів та їхнього, так би мовити, післясмаку, - того, що залишається і супроводжує нас, грішних, якими б справами ми не займалися і які би проблеми сьогодні не намагалися розв'язати.

Ідеться про неототалітарні методи, якими стверджувала свою владу команда Черновецького та так само неототалітарний міф, який починає рости навколо його діяльності, її, використовуючи відоме парадоксальне, але точне визначення, «зяючих вершин».

Рятуй Боже – порівнювати Л.М. з одним зі знаних тиранів ХХ століття, ясна річ, не дуже випадає.

Надто дрібна це постать, щоб рівнятися з підпільником-пропагандистом, бойовиком і політзасланцем Йосифом Дж. чи кавалером двох Залізних хрестів, труєним газом фронтовиком і лідером збройного повстання Адольфом Г. Та й інтелектуального багажу Л.М. вочевидь не вистачить, щоб самому свідомо наслідувати когось із великих – бодай і великих зі знаком мінус.

А от команда чинного київського мера, дуже вміло використовує тоталітарні методи для досягнення своїх цілей.

Ясна річ, діяти сьогодні за допомогою загонів штурмовиків – це моветон; та і не надто надійні ці хлопці у брунатних сорочках, як показує історичний досвід.

(Хоча від «точкових» ударів з використанням голомозих хлопців і сьогодні мало хто із політ бізнесменів відмовляється).

Куди ефективніше використати дві з-поміж чільних складових могуття тоталітарних режимів – всеохопну пропаганду та цільове надання мінімальних соціальних гарантій.

Що «Київський медіа-холдинг» вів, веде і буде вести пропаганду за кращими тоталітарними взірцями – про це написано вже чимало.

Нагадаємо тільки один день з часів виборчої кампанії – 9 квітня Не тому, що там було найбільше якихось яскравих пропагандистських взірців, а тому, що це був один із «сірих», цілком стандартних днів на початку виборчої кампанії.

Ось один із заголовків газети «Вечірній Київ» того дня: «Інфляція, запущена урядом Юлії Тимошенко, позбавляє пенсіонерів можливості купувати собі медикаменти», хоча насправді високі темпи інфляції з'явилися в останні півроку роботи уряду Віктора Януковича.

Цьому ж був присвячений сюжет у новинах ТРК «Київ»: про те, яка страхітлива інфляція буяє в Україні з вини уряду Тимошенко і скільки вона (інфляція) забрала у людей їхніх доходів. Представлена була тільки одна точка зору, відсутня позиція чинного уряду. І, ясна річ, київський мер постає як герой-рятівник: «Звичайний житель столиці більше захищений від інфляції, ніж у будь-якому регіоні України».

Інший прийом – привласнення собі напрацьованого іншими, як більшовики свого часу зробили, скажімо, з «Декретом про землю». У «Вечірньому Києві» можна було прочитати: «На місці колишнього будмайданчика команда Леоніда Черновецького висадила дерева», хоча це місце, вступаючи у зіткнення із забудовниками, насправді захистили громадські організації киян, які висловили ставлення до мера великим плакатом із не надто пристойним малюнком, про що газета, звісно, промовчала.

ТРК «Київ» синхронно продемонстрував сюжет про те, як Леонід Черновецький висаджує дерева А навколо майорять прапори блоку його імені.... Далі ж ішла розповідь про те, що землевідвід на цьому місці проводився попереднім мером Олександром Омельченком нібито для потреб Міністерства закордонних справ, після чого ця ділянка була «викуплена наближеними до БЮТ структурами, і сьогодні всі права на будівництво тут має компанія, до якої причетний пан Гунський».

І ще один пропагандистський перл із цих новин ТРК «Київ»: «Понад 100 кандидатів зазіхають на крісло мера Києва», - авторитетно промовляв ведучий. Не претендують, а саме «зазіхають». Свого часу єврейський капітал зазіхав на непорочність арійської раси, а буржуї всіх країн – на непорушність кордонів СРСР. Тепер от якась мерзота, вороги киян, зазіхає на крісло мера, що законно належить особисто дорогому Л.М.

Звернімо увагу: йдеться не про приватні ЗМІ, а про муніципальні мас-медіа, які покликані відбивати думку всіх киян, більшість із яких як до виборів, так і після них аж ніяк не належала і не належить до електорату Леоніда Черновецького та блоку його імені. А якби й належала – має бути вислухана і меншість, бо ж нехтування правами й інтересами меншості – це питома ознака тоталітаризму.

Ми ж маємо випадок унікальний – нехтування правами більшості, причому нехтування демонстративне і за гроші тієї ж більшості, тобто за гроші киян-платників податків.

Додамо до цього постійне використання класичної тоталітарної ідеологеми «світлого майбутнього» – «Київська міська держадміністрація гарантує такі-от блага в такому-от році». 9 квітня такі гасла ще тільки-но починали використовуватися. Додамо не менш класичну ідеологему «обложеної фортеці» - наразі це був не СРСР і не Третій Рейх, а всього лише «прекрасний Київ», який хотіли знищити лихі забудовники з БЮТ та Блоку Кличка, та інші подібні штрихи – й отримаємо красномовну картину пропагандистської діяльності, за допомогою якої команда чинного мера досягнула успіху.

Та, звичайно, пропагандою ситий не будеш; її замало для досягнення «непорушної єдності партії та народу». Неототалітарний київський проект якраз і поєднує ідеологічний пресинг із продуманою соціальною політикою.

Можна, звичайно, замість соціальної політики використати масовий терор, але це в масштабах одного міста неможливо – та й не надто ефективна ця штука, масовий терор; цільова роздача мудрою владою соціальних благ – це значно ефективніше, як випливає із досвіду деспотій ХХ століття.

І тому дуже слушно Сергій Васильченко у статті «Усвідомлений вибір» наголошує на створенні за останні два роки ряду ефективних соціально значущих механізмів, які в очах виборців піднесли рейтинг чинного мера і значною мірою забезпечили виграш виборів командою Черновецького.

Справді, спрацювали не лише соціальні виплати (фактично – підвищення зарплати без нормативних актів, з особистої ласки «великого вождя»), а і бодай мінімальна увага до проблем пересічних киян, полишених владою на самоті з їхніми проблемами.

«У країнах, як тепер кажуть, розвиненої демократії над вирішенням проблем та лобіюванням інтересів громадян працюють громадські організації, – пише Сергій Васильченко. – У нас, через відсутність громадських організацій прямої дії, у цій сфері сформувався вакуум. Тому поява та робота сall-центру стала вагомим аргументом для киян з різними політичними вподобаннями голосували за діючого мера – Черновецький реально вирішує проблеми та наводить порядок».

Фактично те ж саме свого часу робилися у Третьому Рейху – там теж були створені ерзаци громадських організацій, які досить ефективно вирішували ряд проблем простих людей, і так само люди дякували особисто фюрерові за цю турботу, адже за часів справді демократичної Ваймарської республіки вони цієї турботи не мали, а прогресивні політичні партії були надто зайняті взаємопоборюванням, щоб думати про побутові проблеми рядових виборців.

А от фюрер, якого багато хто вважав клоуном, нездатним утримати одержану на початку 1933 року владу, дуже швидко знайшов – разом із своєю командою – шляхи розв'язання бодай деяких ключових проблем пересічних громадян тодішньої Німеччини, а відтак всерйоз і надовго закріпився при владі, просто-таки розчавивши різних демократів та аристократів.

Хоча, звичайно, фюрер – на відміну від вітчизняних неототалітаристів –усерйоз переймався соціальними проблемами «істинних арійців». Рівень життя німецьких робітників у середині 1930-х років був найвищим у Європі, а безробіття зведене майже до нуля, на початку правління Гітлера, між іншим, для 40% німецьких сімей основним джерелом доходів була допомога з безробіття.

Нахабні нувориші були приборкані, хизуватися своїми статками дозволялося хіба що «другу Герману» - на відміну від наших грошовитих піжонів, це був льотчик-ас, герой Першої світової війни, тому народ прощав йому певну пихатість, повсюдно будувалися спортивні майданчики, клуби, театри, школи тощо. Знов-таки – лише для «арійців»...

Одне слово, є куди рости Л.М. та його команді, підвищуючи ефективність своєї соціальної політики. Хоча, звісно, тоталітарні ідеологи тих часів вірили у свої ідеї, жили згідно з ними і клали свої й чужі життя за них, а уявити Казбека Бектурсунова, який до останнього захищає руїни будинку Київради від БЮТу, не зможе, видається, жоден науковий і ненауковий фантаст...

Проте міфологія навколо діяльності команди Черновецького вже створюється («добрий і скромний дідусь Ленін» – кому за 40, згадуєте?).

От, скажімо, у поважному журналі «Український тиждень» професор Євген Головаха стверджує: «Яким би не був Черновецький, як би його не ображали, що би про нього не казали, яким би він дивним не був у своїх інтерв'ю, але за два роки його головування послідовне й неминуче знищення Києва як міста зі своєю неповторною красою, як міста, що має бути зручним для громадян, все-таки припинилося... Я переконаний, що більшість корінних киян проголосували саме за Черновецького... Я впевнений, що з-поміж прихильників Юлії Володимирівни більшість є вихідцями не з Києва, і їм певною мірою Київ байдужий», – і так далі.

Пікантність ситуації в тому, що це говорить не історик КПРС, перекваліфікований у «політолога», а фаховий соціолог. Хоча насправді незаконні новобудови спиняв не Черновецький, а самі громадяни, і чимало успіхів було досягнуто не два, а три роки тому, після Помаранчевої революції, і, нарешті, зараз триває чимало хамських і незаконних забудов – попри протести киян.

Ба більше: Віталій Кулик з Центру дослідження громадянського суспільства наголошує – за даними їхнього соціологічного опитування, крім пенсіонерів, половина з яких справді підтримує Черновецького, електорат чинного мера – це люди в районі 40-50 років, які колись приїхали до Києва.

Одним словом, як назвав цю групу Кулик, колишня «ліміта». А от проти мера – люди з вищою освітою, з культурними амбіціями, для яких Київ щось таки важить...

Як бачимо, картина зовсім не така, як її малює знаний соціолог. Але це не має значення – неототалітарний міф, в якому здобутки людей приписані «великому вождеві», вже продукується і репродукується за допомогою ЗМІ.

Що ж усього цього випливає?

По-перше, за кілька каденцій можна справді «приручити» київського виборця, точніше, цільовий електорат, достатній для перемоги на виборах, домігшись тими чи іншими способами збайдужіння основної маси киян, їхньої неучасті у голосуванні, що дасть можливість за потреби фальсифікувати результати голосувань, як це було на «референдумі» 2000 року.

По-друге, методи роботи у столиці можуть бути перенесені на всю державу, і тоді обмовка Л.М., котрий якось назвав себе «мером усієї України», перестане бути обмовкою.

По-третє, такий от «м'який», чимось навіть «європейський» неототалітаризм може бути схвально, чи бодай нейтрально сприйнятий більшістю українців, які втомилися від міжпартійної боротьби і готові обміняти свободу на певний добробут. Як німці у 1933-му...

Сергій Грабовський,кандидат філософських наук,член Асоціації українських письменників, для УП