Відповідно до Закону України «Про пресу» журналісти мають перевагу в одержанні будь-якої відкритої інформації, для засобів масової інформації встановлюється процедура акредитації. Метою надання журналістам переваг в отриманні інформації є створення суспільству можливостей для якомога ширшого розповсюдження та обговорення суспільно важливої інформації. Це досягається саме за допомогою ЗМІ. Тому для початку необхідно з’ясувати, що собою являє суспільно важлива інформація.

Європейський суд з прав людини встановив, що засоби масової інформації відіграють важливу роль в демократичному суспільстві: хоча ЗМІ не повинні переходити певні визначені межі, проте «їх обов’язком є передавати інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять суспільний інтерес, у сумісний з їхніми обов’язками та відповідальністю спосіб… Не тільки преса повинна передавати таку інформацію та ідеї, у громадськості теж є право на їх отримання. В іншому разі преса не могла б відігравати свою особливо важливу роль “суспільного сторожового пса”» (пункт 45 рішення Суду в справі «Тома проти Люксембургу» від 29 березня 2001 р.).

Закон України «Про інформацію» також оперує терміном «суспільно значима інформація». Не зважаючи на різницю в термінах (суспільно значима, суспільно важлива інформація, інформація, що становить суспільний інтерес), позначають вони загалом одне поняття. Чіткого законодавчого визначення цього поняття в Україні немає, що може і на краще (визначення може виявитися надто вузьким або надто широким, також з часом позначуване поняття може розвинутись настільки, що визначення йому не відповідатиме). Проте спробуємо все-так розкрити сутність суспільно важливої інформації.

Суспільно важлива інформація – це будь-яка інформація, що стосується індивідуальних проявів питань, котрі прямо чи опосередковано впливають на життєдіяльність суспільства в цілому. Суспільна важливість питання спричиняє вимушену необхідність (а не просто бажання) суспільства реагувати на них. Тому чітким індикатором суспільної важливості питання (а, відповідно, й інформації, пов’язаної з ним) є те, що держава або суспільство намагаються його певним чином регулювати: правовим шляхом, через норми моралі тощо. Наприклад, розподіл сімейних обов’язків між членами певного подружжя може бути комусь цікавим (особливо, якщо це «зіркове» подружжя), але саме по собі це питання не є суспільно важливим і жорстко не регулюється суспільством. А от факти застосування насильства одним з подружжя до іншого є суспільно важливою інформацією, вони тягнуть за собою певну реакцію з боку держави і суспільства.

Те, що до певної інформації проявляється підвищена цікавість, ще не означає, що дана інформація стосується суспільно важливого питання. Інформація повинна стосуватися питань, які дійсно впливають на суспільство й спричиняють потребу реагування з його боку. Наприклад:

життя знаменитостей викликає підвищену цікавість, але факти з їхнього життя (окрім політиків) не є суспільно важливою інформацією, поширення такої інформації може бути й протиправним (рішення Євросуду по справі «Принцеса Ганноверська проти Німеччини» від 24 червня 2004 р.);

повідомлення про те, що функціонування мікрохвильової печі може завдавати шкоди здоров’ю людини, можливо, приверне менше уваги, аніж світські хроніки, але така інформація торкається питання здоров’я громадян, а тому є суспільно важливою. Як визначив Євросуд, більшість може не погодитися з точкою зору про шкідливість мікрохвильових печей і вважатиме її необґрунтованою, проте це не може бути підставою забороняти дані висловлювання, фактично обмежуючи свободу вираження лише загальноприйнятими ідеями (рішення в справі «Хертель проти Швейцарії», 1998).

В обох наведених випадках повідомлення в пресі могли б спричинити певну суспільну дискусію, але лише в другому випадку дискусія могла стосуватися не просто обговорення самого факту, а й шляхів реагування на проблему – зміни норм безпеки мікрохвильових пічок, посилення вимог щодо надання покупцям інформації про печі в місцях їх продажу і т.п.

Очевидно, що при зборі інформації не можна зациклюватися тільки на суспільно значимих питаннях, але відсоток «жарених» фактів, «джинси» і безглуздих матеріалів у наших ЗМІ вказує на те, що їм як правило поки не вдається знайти баланс між своїми функціями «сторожового пса демократії» та засобу для розваги й реклами.

Роман Головенко, Інститут масової інформації