28 січня цього року вітчизняні засоби масової інформації оприлюднили відкритий лист актриси Галини Стефанової, адресований Комітету з Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка та голові Комітету Романові Лубківському. Актриса вимагає вилучити її прізвище зі списку номінантів на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка 2008 року, який був представлений 20 січня. У цьому списку Стефанова значиться під №51 (прізвища претендентів подані в алфавітному порядку).

На цей крок актриса пішла через те, що Центральне правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка та науково-методична рада Національного музею літератури України запропонували на здобуття Національної премії України ім.Т.Г. Шевченка три її моно вистави: «Стіна» за п’єсою Ю.Щербака, «Польові дослідження з українського сексу» за однойменним романом Оксани Забужко та «Палімпсест» за текстами Василя Стуса. Але в списку номінованих залишилися тільки дві – вистава, в назві якої є слово «секс», вилучена.

Причина не пояснюється. Та можна зрозуміти, чому. Уявіть собі: якщо пані Стефанову нагородять, це слово неодмінно прозвучить зі сцени Палацу «Україна», з вуст державних мужів у присутності Президента України, багатодітного батька. Ані за секс, ані за слово «секс» в Україні держава ще нікому найвищих нагород не давала.

Вже 1 лютого відкритий лист отримав відкриту відповідь. Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка на своєму позачерговому засіданні розглянув конфліктну ситуацію, та повідомив: це було вчинено всупереч рішенню, прийнятому на засіданні 21 грудня 2007 року (рішення про включення до списку претендентів – А.К.). Відтак Комітет заявляє про відновлення в списку вистави «Польові дослідження з українського сексу» та просить вибачення у актриси Галини Стефанової.

Проте станом на ранок 3 лютого назву третьої вистави, яка є складовою частиною авторського проекту акторки, в списку, який є на офіційному сайті Комітету, не було. Так само невідомо, чи погодилася пані Стефанова «повернутися в сім’ю» і знову претендувати на найвищу державну нагороду.

Зате точно відомо: саме після публікації її відкритого листа більшість журналістів «від культури», які з року в рік риторично запитують самих себе: «Хто ці люди, яким дають Шевченківку?», принаймні дізналися про існування актриси Галини Стефанової та її моновистав. Хоча вона виконує їх протягом останніх п’яти років. Та єдині ЗМІ, з яких напевне можна про це дізнатися, – абсолютно не популярні серед осудних читацьких мас газети «Літературна Україна» та «Слово Просвіти». Тобто, вітчизняні ЗМІ здебільшого перебувають поза контекстом культурно-митецького життя саме України, громадянами якої вони є.

Відразу почалися порівняння вчинку Стефанової зі вчинком письменника Юрія Андруховича. Років десять тому він теж відкрито заявив, що відмовляється від Шевченківки, бо премія себе дискредитувала за всі роки існування і взагалі – це хабар митцеві від держави, аби був слухняним.

Тоді заява одного з культових українських письменників сучасності була сприйнята в культурному середовищі на «ура». Натомість у Шевченківському Комітеті вам охоче пояснять: Андруховичу премії ніхто не давав. Більше того – він був лише серед номінованих. Ось якби йому давали, а він кинув ці гривні комусь під ноги з гнівним криком: «Не візьму!», то була б інша справа. Андруховичу, скажуть у Комітеті, потрібен був передусім дешевий піар.

Так це чи не так – тепер ніхто не доведе. Бо насправді подібні міні-скандали та публічний вияви принциповості не є буднями роботи Комітету з Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Суть головного та постійно діючого скандалу, що регулярно ініціюється журналістами довкола Шевченківської премії, складається з двох основних пунктів.

Перший: найвищу державну нагороду з року в рік дають невідомо кому (номінантів навіть охрестили якось «невідомими солдатами»). Цих людей та, відповідно, їхніх видатних заслуг ніхто не знає.

Другий: раз так, тоді Шевченківська премія давно себе вичерпала, тож її треба скасувати. Це твердження, як ви розумієте, витікає з попереднього. Раз дають, невідомо кому, тоді для чого її давати взагалі.

Обидва «звинувачення» теоретично справедливі. Проте кожне з них потрібно лише трошки підкоригувати. Після чого вони автоматично знімуться. Принаймні, повинні знятися.

В першу чергу ті, хто називає себе журналістами «від культури», обурюються кількістю цьогорічних претендентів. У списку – 64 позиції, а самих прізвищ значно більше. Так, у вокальній формації «Пікардійська терція» (№6) шестеро артистів, за виставу «Берестечко» (№17) хочуть отримати премію двоє митців, за виставу «Про мишей і людей» (№18) – четверо. В переліку номінантів, серед інших – музикант Олег Скрипка, актори Богдан Бенюк та Наталія Сумська, театральний режисер Віталій Малахов, один із кращих ілюстраторів дитячих книжок Кость Лавро, журналістка Юлія Мостова, та ж сама «Пікардійська терція», яку досить часто показують по телевізору на центральних каналах у зручний час. В списку присутній навіть діючий Міністр культури і туризму режисер Василь Вовкун.

Це про них кричать: «Їх ніхто не знає». Ну, і хто з них вам невідомий, колеги?

На мою думку, слід просто поміняти ставлення навіть не до факту існування Шевченківської премії, а до того, що її все одно мусять комусь дати. Через те саме редакторам відділів культури друкованих ЗМІ, телевізійних програм і цілих каналів пора вирішити, що їм простіше та зручніше - далі ігнорувати навіть більш-менш помітні постаті та події сучасного культурного життя України, аби потім дружно називати українських митців «невідомими солдатами»? Чи почати уважніше стежити за їх творчою діяльністю, говорити про них, писати, знімати сюжети для новин, створювати тематичні програми, запрошувати на ток-шоу чи в студію. Кликати на радіо на прямий ефір…

Тобто, створити довкола кожного, хто в перспективі може претендувати на здобуття Шевченківської премії, належне інформаційне поле.

Насамперед це треба практикувати в регіонах. Актора з Чернігова, поета з Хмельниччини чи художника з Донбасу столичним журналістам не дозволяє знати київський снобізм. Зате подібні творчі особистості повинні бути знаковими для регіональних ЗМІ. А якщо про когось багато говорять в місцевій пресі, столична неодмінно зробить мисливську стійку.

Таким чином, я закликаю журналістів лише розширити коло своїх прямих професійних обов’язків – інформувати цільову аудиторію і просто зацікавлених про досягнення чи антидосягнення наших сучасників. А не дружно давати замітки, репортажі, телесюжети та аналітичні статті про чергові гастролі в Україні Бориса Моісеєва, ймовірну вагітність Брітні Спірс та кількість дітей, запланованих для всиновлення Бредом Піттом та Анжеліною Джолі.

Таким чином, питання «Хто вони, наші номінанти?» буде знято, натомість виникне інше та більш логічне в подібному випадку: «А чи варті премії саме ці відомі нам люди?»

Проблему кількості претендентів зняти ще простіше. Хоча від журналістів вона не залежить, тут мусить втрутитися глава держави. Минулого року фінансовий еквівалент Шевченківської премії становив 130 тисяч гривень ($ 26 000 US) на одну особу. Скільки дадуть цього року і чи проіндексують премію з урахуванням інфляції, поки що невідомо. З цього приводу Комітет ще не збирався. Але, за офіційною інформацією, менше, ніж у тому році, не дадуть. Таким чином, кожен претендент повинен вирішити, що йому важливіше: 26 тисяч баксів від держави чи визнання тією-таки державою.

Рахувати чужі, до того ж не отримані ще ніким гроші – справа негарна. Та все ж таки квартири за них не купиш, нової машини – теж. Хіба з’їздиш разок із родиною за кордон на море, зробиш косметичний ремонт, купиш модний телевізор-плазму. Поважного статусу лауреату ця сума не додасть. Заздритимуть не статусу, якого нема, а грошам, які «впали не на ту голову». До того ж лауреати не завжди відразу отримують ці гроші. Декому доводиться чекати кілька місяців.

Думаю, для таких людей, як Олег Скрипка чи Ольга Сумська, питання одноразової грошової винагороди від держави приємне, але – не надто актуальне. Ці артисти здатні заробити (і заробляють!) набагато більше. Чи стануть фанати Скрипки, постійні відвідувачі номінованого фестивалю «Країна мрій», любити свого кумира більше чи менше, в разі отримання ним Шевченківської премії? Зовсім ні. Адже його постать та його ідеї для них важать набагато більше, ніж його звання. До речі, свого часу Скрипка публічно відмовився іменуватися Заслуженим артистом України, лишившись по суті не лише заслуженим, а навіть народним.

Тому логічним буде позбавити Національну премію ім. Т. Шевченка матеріального еквіваленту. Не давати грошей. Почесну грамоту, посвідчення, пам’ятну медаль, поцілунок Президента. Досить плутати вищу державну відзнаку з одноразовою матеріальною допомогою.

Натомість голова держави, його Секретаріат, Кабмін, Верховна Рада та місцеві Ради мусять робити все, аби престиж держави і, відповідно, престиж та статус державної премії, зростав у наших з вами очах. Поки цього нема. Тому і лауреатам премії ми з року в рік стабільно і за фрондерською завичкою не довіряємо. Аплодуючи тим, хто, ще не отримавши премії, публічно відмовляється від неї.

Андрій Кокотюха, proUA