26 листопада в український прокат виходить «Земля блакитна, ніби апельсин» – документальна драма про родину в прифронтовій Красногорівці, що в кількох кілометрах від Донецька. Під вибухи снарядів і в оточенні військових жінка разом зі своєю мамою виховує чотирьох дітей, намагаючись відволікти їх від війни.

За цей дебютний повнометражний фільм українська режисерка і письменниця Ірина Цілик отримала приз за режисуру на найпрестижнішому фестивалі документального кіно в світі – американському Sundance.

Як мирні жителі Донбасу справляються з війною, яка їх оточує? Чому Донбас так «зачепив» світові кінофестивалі? І чим досвід мирних жителів Донбасу може допомогти іншим українцям, які зіткнулися зі надзвичайними обставинами – епідемією COVID-19?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили з українською кінорежисеркою та письменницею Іриною Цілик.

– Зйомки фільму відбувалися достатньо довго: я так розумію, вони тривали кілька років?

Ірина Цілик: Ми знімали впродовж року, але приїжджали знову і знову: жили у наших героїв, зрослися з ними, теж стали їхньою родиною. Тому це такий цілий великий етап їхнього і нашого життя.

– Ви відмовилися від звання заслуженого діяча мистецтв України, сказали, що не заслужили цього і не хочете отримувати нагороди за часів невпевненості, невизначеності, коли багато колег були ображені несправедливими діями нинішньої влади. Чому ви відмовилися від звання насправді? Адже воно дається не тільки за режисуру: ви – письменниця, маєте багато збірок, ви достатньо відома в Україні – заслужили на нього.

Ірина Цілик: Я не впевнена, що хочу детально розшифровувати своє рішення. Можливо, воно було імпульсивним, але серце мені підказало, що так буде правильно: я ніяк не змогла приміряти на себе це звання. Для мене це звучить, як оксюморон: заслужена діячка мистецтв – я себе вважаю початківцем, лише почала по-справжньому робити щось в кіно принаймні.

Загалом дуже скептично ставлюся до цього радянського атавізму, до всіх цих звань – народних, заслужених. Зовсім не бачу себе в цій ролі, тому мені здалося, що так буде правильно.

– Прем’єра вашого фільму вже відбулася в Україні, але в онлайн-форматі. Ви казали, що під час фестивалю Docudays його подивилося досить багато людей – близько 4 тисяч за добу. Які відгуки отримували від українських глядачів? Навіщо людям йти в кінотеатри, щоб подивитися цей фільм?

Ірина Цілик: Кіно треба дивитися в кінотеатрах, тому що в режисурі є таке поняття «видовищна ситуація» – це сукупність факторів, які впливають на сприйняття. Цей фільм створювався саме для показу в кінотеатрах, для великих екранів з хорошим звуком.

Коли ми мали нагоду показати наш фільм на Docudays, я насправді дуже переживала: уявляла собі глядачів з лептопами на животі, з пивом – хвилювалася, як саме буде сприйнято. Але ми отримали безкінечний потік відгуків впродовж доби: я всю цю добу тільки й займалася тим, що відповідала на листи, пости, меседжі у фейсбуці. Вразив цей потік емоцій, реакцій.

Зазвичай документальне кіно в Україні існує в своїй бульбашці, і люди переважно мало що знають про існування цих стрічок. Зараз ситуація трошки змінилася, я відчула просто глядацьку хвилю відгуків. Мені це було важливо, бо я не знала, як фільм буде сприйнято тут, вдома. Іноді у світі тебе приймають з відкритим серцем, а вдома або очікування завищені, або ще якісь фактори – по-різному трапляється.

Зараз так само попереду часи непевності: у нас новий досвід, це український прокат, він запланований в більше, ніж 60 містах українських. Як це все буде, я до кінця не розумію: «карантин вихідного дня», звісно, перекреслює нам багато можливостей. Думаю, що цей фільм міг би зібрати хороші зали, якби не всі ці правила гри. Але все ж таки сподіваюся, що люди прийдуть. Адже подивитися з ноутбуку – це щось одне, а подивитися у залі – зовсім інше.

– Коли ви знімали фільм, думали про його фестивальну долю? Це була історія для західної аудиторії, аби розповісти, що відбувається зараз у війні на Донбасі, або ж орієнтувалися на українську аудиторію – щоб глядачі дізналися, в яких умовах там живуть люди?

Ірина Цілик: Коли ми почали знімати, мало думали про фестивалі: я і близько не уявляла собі, що у нас попереду така фестивальна доля. Прем’єра на Sundance – це дуже престижно, мабуть, вперше Україна пробила там лід з такого боку.

А тоді не було якихось очікувань. Власне не для фестивалів ми робили цей фільм: важливо було висловитися. Хоча я не буду кривити душею: авжеж, кожен режисер хоче якнайкращої долі для своєї «дитини».

Коли ми почали створювати фільм, їздили з продюсерами на різні воркшопи, міжнародні майданчики. Було дуже корисно представляти проєкт у ще не завершеному вигляді й бачити реакції різних глядачів з усього світу. Наприклад, деякі рішення зрештою були продиктовані цими досвідами.

У нас на початку є сцена, коли міна потрапляє в будинок сусідів наших героїв. Це єдина сцена, яку зняли наші колеги – інші українські кінематографісти. Вони були в гостях у цієї сім’ї за рік до нас, якраз потрапили у ніч обстрілів, коли реально «прилетіло» в сусідній дім. Оскільки це були не наші матеріали, вони відрізнялися стилістично. Я спершу взагалі не планувала їх використовувати. Але міжнародні колеги сказали, що їм не вистачає контексту війни, не до кінця зрозуміло, що війна досі триває в Україні – ми зрозуміли, що потрібно додати цей епізод.

Нам тут здається, що у світі всі знають, що відбувається в Україні, але це не так. Потрібно іноді на пальцях просто розповідати, хто з ким, що і як.

– Що б ви хотіли, аби українські глядачі винесли з цього фільму?

Ірина Цілик: Ми своїм фільмом нічого нового про те, що війна відбується в Україні, не сказали. Існує багато фільмів про російсько-українську війну, всі вони були на фестивалях. Я вам навіть скажу, що глядачі у світі від них уже сильно втомилися.

Думаю, успіх нашого фільму частково пов’язаний з тим, що ми підійшли до цього з дещо новою оптикою: він розповідає про простих людей, які продовжують не просто жити, а радіти життю під час війни. Думаю, він вийшов життєствердним.

Насправді, це важливо розповідати не тільки людям з інших країн, з інших паралельних світів, а й нам вдома: я досі переконана, що ми, українці, погано знаємо один одного. Існує чимало стереотипів про різні регіони. Якщо люди з центральної чи західної України мало були на східній Україні, особливо в останні роки, то потрібно пробивати цей лід і бачити цих людей зблизька, з іншою оптикою.

Ця сім’я (герої фільму – ред.) – вона дуже просто і водночас непроста. Це мама, четверо дітей, які знімають фільми, грають музику, радіють маленьким дрібницям, незважаючи на те, що чують обстріли щоранку і щовечора. Я думаю, потрібно ділитися історіями українців, які не втрачають оптимізму. Нам самим потрібно пам’ятати, що є світло вкінці цього тунелю.

Справді виходить так, що історія цього фільму якимось чином римується з тим, що відбувається зараз. Ми бачимо групу людей, які замкнені в певному просторі. Довгий час вони спали у підвалі власного дому – в перший рік війни, коли було дуже небезпечно. Вони багато розповідали, як грали в ігри, говорили про все на світі. Зрештою, коли уже можна було нарешті вилізти з підвалу, але все одно досить небезпечно було існувати в різних районах міста, вони захопилися кіно. Тому що навіть кіно можна знімати своїми силами: хай це аматорські історії, але це також певний спосіб розповідати про себе собі самим та іншим людям.

Наші герої – не просто жертви цієї війни: вони, як можуть, як уміють, беруть в руки своє життя.

Як би пафосно це не звучало, але я вірю, що мистецтво може рятувати у складні часи. Думаю, тому, напевно, фільм і відгукнувся різним людям: можливо, в цьому є певна універсальна історія, що в часи випробувань можна на щось спертися – це сім’я, друзі, мистецтво.

– У вас були певні стереотипи перед поїздкою на Донбас?

Ірина Цілик: Маю цілу колекцію спостережень за різними містами, людьми, які живуть на Донбасі. Насправді я багато чого полюбила в цьому регіоні. Звісно, мала певні стереотипи. Скажімо, стосовно мови. Мені здавалося до якогось моменту, що Донбас – цілком російськомовний, поки одного разу я не потрапила в село біля Світлодарська, де ми сиділи більше тижня з нашою групою, чекаючи на певні події, які відбувалися з нашою героїнею. Місцеві мешканці приходили до нас знайомитися, і всі вони говорили доброю українською, не суржиком, як це буває в селах – мене це вразило. До цього моменту мені чомусь здавалося, що Донбас – тотально російськомовний.

В містах і містечках є різні люди, різні погляди. Потрібно приглядатися ближче, дивитися на все це крупним планом, а не здалеку, щоб розуміти специфіку регіону, знайомитися і робити висновки на власних спостереженнях.

Я сама стільки всього там побачила, стільки знайшла друзів і мала досвідів, які мене розчаровували. Але нема нічого чорно-білого, є дуже багато відтінків. Насправді я так всім серцем прив’язалася до Донбасу, що сама буду безкінечно воювати за те, що не можна цими чорно-білими висновками ставити на цьому регіоні штампи тощо.

Коли ти приїжджаєш у прифронтову зону зі свіжим поглядом, спочатку тебе багато що вражає – всі ці поєднання непоєднуваного. Побачила поле з червоними маками, думаєш зняти тут гарний кадр. Потім виявляється, що це заміноване поле, що там снайпер і потрібно точно знати правила гри – ти не можеш підставляти ні себе, ні свою групу. Але місцеві, наприклад, сміються над цією обережністю.

Спершу мене вражало, як, розповідаючи про різні травматичні досвіди, які з ними відбувалися, люди, з якими я спілкувалася, завжди сміялися. Я довго не розуміла цієї реакції, доки не усвідомила, що це також захисна реакція: просміювати свої страхи, болі – це також спосіб якимось чином від них закриватися, можливо, якось їх заперечувати.

Якщо говорити про наших героїв, був момент, коли вони знімали свій фільм і вирішили брати інтерв’ю один в одного – гралися в журналістів, сідали перед камерою. У мене тоді було враження, що вони вперше настільки щиро поговорили одне з одним про дуже важкі речі. Я спостерігала за обличчям мами, яка зрештою стала моєю подругою: коли діти розповідали, як насправді вони переживали ці обстріли, що вони відчували, я дивилась на її лице і розуміла, що вона, можливо, вперше все це так глибоко усвідомлює, проживає, пропускає через себе – і це був момент великої правди і для них, і для нас.

– Яка доля героїні стрічки Анни і її дітей зараз? У фільмі достатньо світла кінцівка. Нині у їхньому житті так само безхмарно?

Ірина Цілик: Анна народила ще одну дитину, їх уже п’ятеро. Це прекрасна, світла дівчинка Яся. Регулярно отримую порції фотографій і радію тому, як вона росте і розвивається. Мирослава вчиться на операторку в Києві, я сподіваюся, що попереду в неї свій професійний шлях. Настя пройшла супер-програму для навчання у США. На жаль, через карантин не змогла поки туди поїхати, але я все одно дуже нею пишаюся і сподіваюся, що вийде, можливо, наступного року.

Підпишіться на нашу п’ятничну розсилку «Тиждень на Донбасі». Все важливе про регіон коротко – лише в одному листі на тиждень!

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите).