"Украинский журнал", Чехия
12:46
Вівторок, 6 Червня 2017

Червоні прапорці «потьомкінської» війни

1 249
Так звана анти-контрабанда війна, оголошена активістами цієї зими cпочатку критикована владою, врешті решт була підхоплена президентом. Петро Порошенко забув, або зробив вигляд, що забув, що саме він, а не партія “Самопоміч”, був ініціатором першої хвилі цієї торгової блокади навесні 2015 року.
Червоні прапорці «потьомкінської» війни

Але вся історія блокування торгівлі з ЛДНР протягом кількох років була схожа на показову, я би сказав, «потьомкінську» операцію, яка мала на меті зовсім інше – поставити під контроль силових структур товаропотоки, що не обкладалися жодними податками і не підлягали контролю, підживлюючи тіньовий бюджет такого масштабу, якого наша країна ще не знала. І все це з допомогою «червоних прапорців»...

Статистичні показники торгівлі з окупованим Донбасом ніхто досі офіційно ніхто не рахував. Існують лише уривчасті дані, спорадичні спостереження, які дозволяють узагальнити уявлення про товаропотоки – адже під прикриттям торгівлі вугіллям між неконтрольованою територією і землями під українським прапором курсувало все: золото і срібло, контрафактні сигарети і кока-кола, харчі, наркотики, товари подвійного призначення, деінде - зброя. Іноді ціна вантажу, що провозився у вугільному потягу, у рази перевищувала вартість офіційного товару.

За дуже приблизними оцінками, які ми робили ще восени 2015 року з економістом Павлом Кухтою, лише перші три квартали того року у цифровому вимірі означали торгівлю на загальну суму 35-50 млрд гривень.

Блокада, яку запровадили опозиціонери взимку 2017-го, здавалося, зірвала маски і витягнула на поверхню потаємні оборудки. Але це не так.

В останні тижні між військовим покурором Матіосом і активістами блокади депутатами Єгором Соболєвим і Володимиром Парасюком розгорнулася війна компроматів. Можна припустити, що Матіос у цій ситуації виконує політичне замовлення – адже під прицілом прокуратури саме ті депутати, які підняли прапор блокади окупованих територій.
Але на мою думку ця історія переховує ще більше скелетів у шафі, ніж здається на перший погляд – адже найнебезпечніші питання до обох політичних дуелянтів так і не прозвучали. Головну зброю проти нездатності держави виконувати свої зобов’язання жоден з учасників цієї політичної дуелі так і не підняв з землі.

Ця зброя – з одного боку повна нездатність військової прокуратури до розслідування злочинів у зоні АТО, а з іншого - сприяння партією «Самопоміч» підозрюваним у злочинах по справах контрабанди і вбивств, на яких мала би полювати військова прокуратура.

Риторика останніх тижнів і паперові списи, на які нанизують одне одного учасники вербальних баталій, здаються мені лише продовженням тактики, яку я особисто назвав би «тактикою червоних прапорців». Саме тактикою, адже стратегії в усій цій контрабандній і анти-контрабандній війні немає як такої.

“Загонщики”

З самого початку влада не планувала блокади, хоча саме вона, а не опозиціонери, була першим, хто оголосив про її запровадження у 2015 році. Вже тоді масштаби торгівлі з так званим ОРДЛО стали очевидними невеличкому гурту інсайдерів, до яких входили, зокрема, сам президент, голова СБУ Василь Грицак, нині покійний Андрій Таранов, який був фактичним негласним куратором спецслужб у зоні АТО і людиною, яка безпосередньо відповідала за матеріальне забезпечення цієї першої, замовчуваної тепер блокади.

Тоді, навесні 2015 року, наприклад, свідок по справі вбивств та контрабанди у міліцейському батальйоні Київ-2 Дмитро Цвєтков уже переховувався за кордоном, а Андрій Галущенко, який загине через кілька місяців на шляху до одного з каналів нелегальної торгівлі, ще і гадки не мав, якою короткою і трагічною буде його подальша кар’єра.

Тим часом державні діячі у сфері логістики і товаропотоків обговорювали у Києві свої перші проекти у сфері демонстративної блокади Л/ДНР.

Саме цей період історії запровадження обмежень щодо торгових операцій у зоні АТО мене, як журналіста, цікавить найбільше. На якому рівні тоді співпрацювали «сірий кардинал» Таранов і голова СБУ Грицак? Яку роль у створенні цієї системи відігравав сам президент? Це цікаві подробиці які, нажаль, поки що залишаються за кадром.
Втім, офіційна частина цих перемовин і рішень, які стали їх наслідком, загальновідома.

Влітку 2015 проект створення «зведених мобільних груп у боротьбі з контрабандою» був офіційно проанонсований громадськості. Почалось полювання на контрабандистів, широко підтримане патріотичними блогерами і, почасти, пресою.

На початку схема реалізації проекту виглядала досить ефективною.

Так звані мобільні групи складалися з представників усіх без виключення силових структур, котрі працювали в зоні АТО – військових (десантні підрозділи у якості вогневої підтримки), офіцерів податкової поліції (нинішня ДФС), СБУшників, військових прокурорів, працівників МВС, прикордонників а також співробітників служби військового порядку (ВСП).

Цікава деталь – працівників військової прокуратури вивели зі складу мобільних груп за кілька тижнів до найгучнішого вбивства у цій великій контрабандній справі – вбивства волонтера Андрія Галущенка. Броньовані ж джипи, які мали захищати групи від атак і чужих і своїх, відкликав Андрій Таранов лише за чотири доби до фатальної атаки на групу Андрія. Сам Таранов загине за обставин, що досі, через рік після його смерті, викликають питання. Що ж до працівників МВС, то з початком офіційного реформування цієї структури представники тепер уже, поліції, були виведені зі складу т.з. мобільних груп і більше не повернулися туди.

На той момент про це ще не говорили вголос, але факти вбивств силовиками одне одного через перерозподіл торгових потоків траплялись і раніше. Тож створення таких консолідованих підрозділів, які складались із представників різних силових відомств, виглядало логічно.
Вважалося, що свої не будуть вбивати, принаймні, своїх. Адже це – поза всілякою корпоративною і клановою мораллю.
Це був перший червоний прапорець, який не спрацював.

Найгучніше вбивство до того моменту, (одне з багатьох нерозслідуваних вбивств у цій історії) – вбивство розвідника Сергія Костакова, імовірно, знищеного за співучасті колишніх міліціонерів. А це як раз і є прецедент міжкастової ворожнечі.

Не виключено, що саме така логіка стала визначальною при формуванні перших антиконтрабандних підрозділів у тому вигляді, якими вони були в середині і в кінці 2015 – на початку 2016 років.

Розмірковуючи над цим нині, вся тактика анти-контрабандної кампанії дуже нагадує тактику полювання – повсюди на шляху і здобичі, і загонщиків, були певні перешкоди, створені навмисно назвемо їх «червоні прапорці».

«Мы – загонщики. Вот мы кто. Мы – просто загонщики» -- говорив хтось із хлопців там, у «сірій зоні».
Єдиний спосіб мотивувати «загонщика» -- дати йому відчути азарт полювання. В Україні безліч порядних оперів, я особисто знаю десятки.

В ті дні їм давали команду «фас», вказавши напрямок діяльності, (іншими словами – розставляючи «червоні прапорці») – відстежувати і зупиняти все, окрім того, що рухається залізницею. Все, окрім залізниці – от у чому була суть тодішнього, першого, наказу.

Залізничні ж перевезення мали моніторити зовсім інші групи, серед яких не було ані волонтерів, ані публічних спікерів. До роботи цих груп не допускались і журналісти.

За якийсь час стане зрозуміло – саме залізничний транспорт стане основним каналом торговлі з Л/ДНР, куди під прикриттям поставок вугілля, будуть завозитись усі види товарів – оптоволокно, сировина для металургії чи фармації, кока-кола. Деінде, з території Л/ДНР (як вдалося задокументувати групі Андрія Галущенка за місяць до його смерті) в Україну завозились срібні і золоті вироби, ціна на які в рази перевищувала вартість вугілля.

Дозвіл на проїзд потягу згідно наказу АТЦ відбувався за телефонним дзвінком зі станції, де, за паперами, відбувався контроль. В тож же час контроль, у більшості випадків, був виключно формальним.

Тим часом відкрите полювання розпочалось на торговців, що не вписувались у вибудовану систему. Знищення «частників» завжди вигідне оптовим поставщикам. Торгівля переводилась на системні рейки без жодних, при цьому, прозорих процедур, тендерів, без згадки про державний бюджет.

Полювання на дрібних торговців як раз і було місією мобільних груп. Втім, для мотивації працівників, яким було довірено цю місію, більшого і не треба. Будь-який, найменш досвіччений, чи навпаки фаховий і затятий оперативний працівник, впадає в екстаз від слова «реалізація».

Якщо ви коли небудь чули, як опер вимовляє фразу «поїхали на реалізацію» ви зрозумієте, про що я – це солодке, хвилююче передчуття полювання. Реалізація – це і є робота, фінальний її етап. Насолода від завершення гону.

У зоні військових дій, які захлинулися на місяці і навіть роки в окопній війні і торгівлі, українським оперативним уповноваженим дали команду «фас» і відпустили повіддя.

Блукаючий танк

Перший «блукаючий танк» з’явився у зоні військових дій наприкінці липня 2015 року. Так називали міфічний танк, котрий, буцім-то, з’являвся нізвідки і знову зникав у невідомому напрямку.

Цей танк, який опинявся у потрібному місці і в найзручніший для оперів час, як раз і ставав уособленням найвищого правосуддя, останньою інстанцією судової системи, остаточним рішенням, яке не підлягало оскарженню. Танк виконував неформальний наказ, (радше, доручення чи заклик), координаторів мобільних груп у Києві.

Власне танком, яким його предствляли для ЗМІ губернатор луганщини Георгій Тука та інші співорганізатори першого анти-контрабандного проекту, була звичайна каністра з бензином.

На місцях спалення вантажівок із товаром цей танк ще часто називали «метеорологічним явищем» чи «кульовою блискавкою».

«Сьогодні дуже сприятливі метеорогічні умови для появи блискавки» - жартували волонентери і десантники, зупинивши вночі на грунтовій дорозі машину з мобільними телефонами у посилених, непромокаючих чохлах, і оптоволокном для інтернету – ідеальний приклад дрібної поставки терористам товарів «подвійного призначення».

Старші офіцери у складі мобільних груп були менш оптимістичні – вони усвідомлювали правові наслідки появи «танку».

Адже жодних законних підстав для знищення товару, що прямував у напрямку захопленої росіянами територію, у них не було. Ані Кабмін, ані Верховна Рада, ані сам президент не запровадили жодних прозорих і чітких правил торгівлі чи, навпаки, блокування торгівлі у «сірій зоні».
Кожен з офіцерів у так званих «мобільних групах» розумів, що застосування «блукаючого танку» в присутності свідків означатиме, що з ними може статися теж саме, що сталося за кілька місяців із сумнозвісним батальйоном «Торнадо».
Вибіркове українське правосуддя було ще більш вибірковим у «сірій зоні», де і контрабандисти і їхні куратори, так само як і антиконтрабандисти, діють і діяли за відсутності будь-яких законних підстав для цих дій, починаючи з самого початку всієї цієї війни, що досі офіційно зветься «анти-терористичною операцією».

Тож, власне, танком, було ніщо інше, як канистра бензину, якою хтось із шибайголів обливав машину з товаром, що «заблукав» на лініі розмежування. Тим часом журналісти продовжували кататися по «сірій зоні», щиро розраховуючи побачити цей славнозвісний «блукаючий танк», що мав на меті, згідно офіційної риторики ініціаторів проекту, раз і назавжди зупинити торгівлю з російсько-терористичними анклавами.

Для багатьох цей романтичний образ так і залишився в пам’яті символом цієї першої хвилі блокади. Випадків із цим «танком» було декілька, але вони скоро припинились.
Акція залякування контрабандистів добігала кінця, про що більшість із загонщиків ще не здогадувались.

Поїзди і вбивства

Мобільні групи (всього їх було створено сім) мали величезні обмеження на свої операції у так званій «сірій зоні».
«Червоні прапорці» були виставлені уздовж всієї лінії розмежування.

На кінець літа-початок осені 2015 року великих фур на дорогах донеччини і луганщини вже фактично не лишилось.

Так звані мобільні групи продовжували контролювати товаропотік, що рухався маленькими стежками у п’ятитонних вантажівках.

Група ж Андрія Галущенка йшла далі... За наводкою прикордонників вони перевіряли поїзди, Андрій особисто перевіряв факти крадіжки бюджетних коштів, спрямованих на ремонт адмінбудівель на лінії вогню, втручався в оборудки військових...

Перша кров, про яку повідомили у ЗМІ, пролилась 2 вересня 2015.

Жодних брифінгів чи прес-конференцій на тему вбивства Андрія Галущенко ані прокуратура, ані СБУ не скликали. Голова Верховної Ради Андрій Парубій обіцяв моїй групі публічну підтримку у висвітленні цієї теми, - і зник з радарів ще влітку минулого року, звинувативши, (втім, у неофіційній манері) головного військового прокурора Матіоса у «блокуванні» розслідування цієї справи. Державна верхівка, а в унісон з нею і так звана «анти-контрабандна оппозиція», мовчали і продовжують мовчати про кримінальні злочини, найімовірніше, пов’язані із торгівлею в зоні АТО – вбивства Галущенка, Жарука, Костакова, Шабрацького та ін.

На відміну від сумнозвісної справи «Торнадо», де батальйон, хоч і явно не ангельського гатунку, стикнувся із іншими силами, які займалися нелегальним бізнесом у “сірій зоні” – людьми генерала міліції Анатолія Науменка -- жодна інша справа про нелегальний бізнес на Донбасі не набула широкого розголосу і не закінчилась у суді.

Що ж до Науменка, то він перебував під особистою протекцією генерального прокурора Юрія Луценка і колишнього губернатора луганщини Геннадія Москаля.
Ще за кілька днів до смерті волонтера Галущенка ми говорили з його командою і з ним самим про прямі погрози знищення. Такі погрози надходили і від командування військового підрозділу 92 омбр, і від місцевих прикордонників, і від міліцейських чинів.

Ці погрози ретельно задокументовані, але офіційне слідство за півтора роки не зрушилося з місця: жоден з організаторів вбивства не названий державними слідчими, хоча потенційних замовників щонайменше п’ятеро, лише за даними нашого журналістського розслідування.

На момент знищення Андрія основним засобом доставки контрабанди з/на окуповану територію вже була залізниця.
Біля теплоелектростанціі у місті Щастя фіксувалися цілі вагони з усіляким крамом, який перетинав лінію розмежування під виглядом потягів з вугіллям. Під час одного такого епізоду були присутні і журналісти, які пізніше відмовились надати групі #galuschenkogate відео з місця подій – адже воно дискредитувало присутню там військову бригаду, яка була дислокована у секторі і контролювала як м. Щастя, так і луганську ТЕС.

Самоцензура

«Червоні прапорці» самоцензури – їх теж купа у цій історії. Люди, чия робота повідомляти інформацію приховують її заради того, щоб не зашкодити іміджу так званих «бойових товаришів».

Ілюзія близькості, плекання корпоративного духу, замість фіксації документального факту. Все це теж – червоні прапорці. Журналісти почали носити шеврони. Військові навчилися брехати, бо знають, що їхні слова не перевірятимуть, адже ті, хто приходять до них з камерою уже, зазвичай, носять той самий шеврон.

На одну подібну брехню від колишніх колег по редакції, я теж, колись, наразився. Ішлося про випадок, у якому через, начебто, постріл сепаратистів із ПТУРу по машині українських військових на мосту через Сіверський Донець, загинуло четверо бійців.

Лише через кілька років, від свідка тих подій, я дізнався, що передана у ЗМІ новина була сфальсифікована, і четверо військових загинули через необачність, наїхавши на власну ж міну...

Фальсифікація небойових втрат, маскування їх під бойові, стала одним з «червоних прапорців» самоцензури, псевдо-допомогою ЗМІ нашим захисникам у протидії російській агресії.

Саме тому майже нікого з людей, які виступали на боці 92 бригади під час публічних звинувачень останньої у співучасті у вбивстві Андрія Галущенка, не здивували новини про приховування доказів на місці загибелі іншого бійця, який планував розслідувати смерть Андрія Галущенка по гарячих слідах – Володимира «Тайфуна» Кияна з 80-ї окремої десантної бригади.

Новини про замітання слідів після смерті від військової травми давно не дивують нікого з інсайдерів цієї війни – адже випадки маскування втрат траплялись і раніше.
Тож майже ніхто не звернув увагу на цю смерть, і на знищену у телефоні загиблого Кияна переписку, яка свідчила про його підозри.

Червоні прапорці на стежках, якими пересувалися «загонщики» і «здобич», нардепи і комбріги, прокурори і генерали штабів у цій контрабандній історії з’являлись у найнесподіваніших місцях.

Наприклад, призначений Порошенком головнокомандувач сухопутними військами генерал Попко, який навесні 2016 року о восьмій ранку прибув на місце одного з конфліктів, який мало не переріс у фатальне протистояння однієї з мобільних груп із військовою бригадою на Донеччині.

Антиконтрабандисти там теж перейшли за «червоні прапорці» – вийшли в ніч перевіряти інформацію про заплановану, за даними їхніх джерел, поставку на територію, контрольовану бойовиками із підрозділу нині покійного Гіві, машини з м’ясом, яка належала ВСУ. Ця скандальна чутка не підтвердилася. Натомість, підтвердилася інша – того дня у «сірій зоні» на Донеччині їхав караван із забороненими препаратами (по-суті – наркотою) на півтора мільйона гривень. І це вже було не припущення, а документальний факт, зафіксований нашою знімальною групою.

«Червоні прапорці» для нинішніх анти-контрабандистів із партії «Самопоміч» – це, власне, смерті через контрабанду, вбивства як цивільних, так і військових. Адже акцентуючи увагу на торгівлі вугіллям, що шкодило безпосередньо бізнесу Рината Ахмєтова, активісти і депутати «Самопомочі» жодним словом не згадали про набагато драматичніші події, пов’язані з торгівлею з окупантами – смерть, наприклад, «айдарівця» Дмитра Шабрацького. Той, у свою чергу, згадував перед загибеллю погрози на свою адресу від командира, який, за кілька місяців, був випущений на свободу під протекцією одного з депутатів тієї ж політичної партії, що за кілька місяців стане на чолі редутів блокувальників торгівлі з Л/ДНР.

І в той же час військова прокуратура повернула до міліції міста Лисичанськ справу Шабрацького, який загинув на території військової частини від розриву гранати в руках і двох куль з АКМ у голові. Місцева ж міліція класифікувала цю смерть як «самогубство за відсутності підозрюваних».

Тому тією чи іншою мірою до приховування інформації і зупинку слідства причетний як війьковий прокурор Матіос, так і партія “Самопоміч”, які нещодавно стали опонентами у публічній сфері не торкаючись, водночас, найболючіших тем цієї анти-контрабандної кампанії.

І все це теж – “червоні прапорці”.
Червоний прапор у фізичному розумінні цього слова, я бачив на Донбасі майже у тому самому місці, де було вбито Андрія Галущенко -- на іншому березі річки Сіверський Донець, де через човнову переправу вдень пересуваються люди, (зазвичай без паспортів чи посвідчень), а у вечірній і нічний час – партії найрізноманітніших товарів.

Червоний прапор – з боку терористичних угруповань, український – по цей бік ріки. Саме на луганщині, як ніде інше, лінія фронту не рушила з місця роками, активність ворога перебільшувалась, а тема торгівлі з окупантами стала тайбільшим табу.

І саме тут перший з антиконтрабандних активістів, хто глибше за інших пірнув у зону за «червоними прапорцями», віддав життя за інформацію, про яку вся Україна почала говорити лише півтора роки пізніше.

А про найголовніше і досі говорити не почала.

Олексій Бобровников, "Український журнал" (№1-2, 2017 рік), Чехія

"Украинский журнал", Чехия
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1249
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду