Спілка кінематографістів України, вона ж НСКУ, назвала кращі вітчизняні фільми 2015 року. Крім безпосередньо переможців, у цій події примітний сам факт появи в Україні професійної премії, існування якої стверджує в думці, що у нас дійсно зароджується кінопроцес – щось безперервне, живе – не від випадку до випадку і від тріумфу до поразки, а постійно.

Зйомки, дистрибуція, фестивальне життя, створення кіноархіву, діюча кінокритика, нагорода, яку вручають один одному колеги по цеху – все  це повітря, необхідне для будь-якої національної кінематографії для того, щоб розвиватися і дихати на повні груди.

 Премія НСКУ – молода нагорода: три роки тому ідея вручати її прийшла в голову українському режисеру Роману Ширману.

Ось що розповів Cultprostir кінокритик Сергій Васильєв: «Власне, відзначати найкращі українські фільми року прагнули і раніше, але лише в останні роки з відродженням кіновиробництва кількість створених стрічок сягнула такого рівня, що з-поміж них дійсно стало можливим обирати найкращі».

Традиційно нагороджуються найкращі ігрові, анімаційні та неігрові картини. Цього року число призових категорій розширилося: з'явилася номінація «Найкращий короткометражний фільм» і спеціальна премія імені Олександра Довженка за внесок у світове та українське мистецтво.

Подані на здобуття премії фільми – в цьому році їх виявилося 34 – таємним голосуванням оцінювали 15 членів журі: Сергій Тримбач, Ірина Зубавіна, Олесь Янчук, Сергій Борденюк, Василь Вітер, Олександр Фролов, Віталій Філіппов, Володимир Хмельницький, Давид Черкаський, Наталія Чернишова, Юрій Терещенко, Станіслав Чернілевський, Георгій Давиденко, Світлана Степаненко, Людмила Новікова.

Сергій Васильєв розповів про систему подачі фільмів на розгляд журі: «На Премію НСКУ стрічки висували їх автори – і саме від них залежало, подавати фільм, або ні. Як наслідок, деякі з помітні вітчизняні фільми минулого року з різних причин представлені не були. Наприклад, «Незламна» Сергія Мокрицького і «Брати» Вікторії Трофіменко у номінації «Найкращий ігровий фільм», або «Чоловіча робота» Марини Степанської та «Віддалік» Катерини Горностай серед коротких метрів. Попри це, у кожній із номінацій було чимало сильних (і навіть дуже) стрічок, які, на мою думку, яскраво відображають сучасний стан і напрямок розвитку українського кіно».

 Далі Сергій Васильєв розповів Cultprostir про переможців у всіх номінаціях:

 Кращий фільм року

Переможцем журі назвало «Пісню пісень» Єви Нейман – мистецьку екранізацію Шолом-Алейхема, одночасно елегійну і холодну, чітку за режисерським малюнком і сповнену тонкого життєвого гумору, сміху крізь сльози. Це чи не найбільш суперечливий фільм минулого року, якщо згадати реакцію на дві нагороди, вручені «Пісні пісень» на Одеському МКФ. І в той же час – найбільш мистецьки довершена робота.

Поруч із нею у номінації були представлені фільми, що, скоріше, орієнтувалися на широкі кола глядачів: «Гетьман» Валерія Ямбурського і «Загублене місто» Віталія Потруха, які певною мірою страждали на драматургічну та постановочну бідність, та «Captum (лат. Полон)» Анатолія Матешка – перша спроба в художньому кіно сказати про російсько-українську війну, на жаль, сповнена експлуатації та недомовок, коли власне війну не називають війною, а події на Сході України приховують не завжди доречними філософськими узагальненнями.

Але важливо, що усі номіновані ігрові стрічки були в українському кінопрокаті. Нехай, успішним їх контакт із аудиторією і не назвеш.

Кращий неігровий фільм

В цій категорії перемогла стрічка Валерія Балаяна «Хуізмістерпутін?»,  створена мінімальною творчою командою і за власні кошти автора. У фільмі, на основі журналістських розслідувань, відкривають зв’язки Володимира Путіна із кримінальним світом.

Зазначу, «Хуізмістерпутін?», напевно, найбільш успішний український документальний фільм минулого року, створений не для ТБ. Його офіційно було оприлюднено на Youtube-каналі «Радіо Свобода» наприкінці 2015 року і нині він має вже понад два мільйони переглядів.

Документальну стрічку «Добровольці Божої чоти» режисерів Леоніда Кантера й Івана Яснія було відзначено Дипломом Секретаріату Правління НСКУ «За громадянську та мистецьку мужність у фіксуванні та осмисленні подій російсько-української війни».

Мені здається, це дуже точне визначення чеснот цієї стрічки, присвяченої оборонцям Донецького аеропорту.

Я дуже втішений тим, що обидва фільми отримали відзнаки, адже вони уособлюють той напрямок громадянської документалістики, який активно розвивається в Україні (що засвідчили і українські фільми цьогорічного Docudays UA). Вкорінені в болісну актуальність, ці фільми створено значною мірою завдяки жертовності авторів, які нерідко ризикували власним життям, аби зафіксувати реальність – і це, зрештою, перекриває суто мистецькі недоліки робіт.

Минулого року, до речі, Премією НСКУ було відзначено два таких документальних фільми – «Сильніше ніж зброя» творчого об’єднання «Вавилон’13» і «Чорний зошит Майдану», альманах студентів другого режисерського курсу КНУТКіТ імені І.К. Карпенка-Карого під орудою Юрія Терещенка, який отримав нагороду за найкращий фільм-дебют.

Кращий анімаційний фільм

Журі нагородило анімаційний серіал «Професіонали» – це масштабна багатосерійна робота, чергове свідчення таланту видатного українського режисера, майстра пластилінової анімації Степана Коваля. Кожна серія знайомить із певною професією. Фільм надзвичайно тактовний, і відповідає віковим параметрам аудиторії, на яку спрямований, – стрічка для дітей.

Також у номінації були представлені два музичні анімаційні фільми «Закоханий їжачок» Олександра Спаринського і «Гупало Василь» Олександра Даниленка. Усі номіновані стрічки – дуже різні за технікою виконання та мистецькими чеснотами – об’єднує те, що їх було представлено на Міжнародному фестивалі анімаційних фільмів «КРОК-2015: У рідній гавані».

І ще прикметна деталь – з усіх фільмів-переможців цьогорічної Премії НСКУ лише «Професіоналів» було створено за державної підтримки.

У 2015 році Держкіно підтримало половину лауреатів: «Плем’я» Мирослава Слабошпицького і анімаційну стрічку Манука Депояна «Халабудка». Документальні стрічки «Сильніше ніж зброя» і «Чорний зошит Майдану», натомість, були створені приватним коштом.

А у 2014-му три з чотирьох відзначених фільми були створені на державне замовлення, їх взагалі на 100% профінансувало Держкіно (це документальний фільм «Лариса Кадочникова. Автопортрет» Лариси Кадочникової та Дмитра Томашпольського, анімаційний фільм «Крамниця співочих пташок» Анатолія Лавренішина та короткометражний дебют Максима Ксьонди «Дорога»). Лише «Хайтарму» Ахтема Сеїтаблаєва відзняли приватним коштом.

Тепер все навпаки. До такого результату призвело з одного боку провалене фінансування кінематографу з державного бюджету у 2014-му, а з іншого – свідомий розрахунок кінематографістів на власні сили.

Кращий короткометражний фільм і кращий дебют

Найяскравіше відсутність очікувань державної підтримки було продемонстровано саме в цих номінаціях. З поданих тут 19 фільмів жоден не було створено за участі Держкіно. Окрім самофінансування об’єднувало стрічки і те, що їхні автори – це переважно молоді люди, які роблять перші кроки в професії.

Найкращим короткометражним фільмом журі визнало документальну стрічку Rocketman Дениса Кушнарьова і Дмитра Муленка.

Найкращим фільмом-дебютом став «Жилець» Анастасії Матешко. Коли їй вручали нагороду, вона відзначила, що це був не лише її режисерський дебют, а й дебют у кінематографі для знімальної групи, яка до того працювала переважно на телебаченні.

Три з чотирьох номінованих фільми - «Лінгвістка» Олега Філіпенка, «Electroman» Микити Скоромохова та відзнята одним кадром стрічка «Одкровення» Павла Остріковка - це комедії. І вони смішні. Прикметно, що молоді кінематографісти, часто без профільної освіти, роблять крок у жанр, нетиповий для українського кінематографу, заглибленого в драматичні думки. А от у номінації "Найкращий фільм-дебют" перемогла якраз драма.

 Спеціальна премія імені Олександра Довженка

Почесну нагороду за видатний внесок в українське та світове кіномистецтво вручили Сергію Лисецькому – 90-літньому кінооператору, кінорежисеру, педагогу, що підготував декілька поколінь українських кінооператорів і продовжує викладати їм, передаючи фантастичний досвід.

***

У квітні 2016 року в кінотеатрі українського фільму «Ліра» відбувся творчий вечір Сергія Лисецького, присвячений дев'яносторіччю майстра. З дитинства це був улюблений кінотеатр Сергія Опанасовича, він завжди сідав в задньому ряду, ближче до будки кіномеханіка - про «Ліру», про довоєнне, мирне і військове життя Києва, рідну для нього Львівську площу і вулицю Артема (тепер вулиця Січових стрільців), про перші кроки в професії – про все це захоплено, з пристрастю закоханої в свою справу людини розповідав Сергій Лисецький глядачам.

А потім публіці показали його режисерську роботу – художній фільм «Прелюдія долі», що розповідає історію про те, як зовсім юний Анатолій Солов'яненко зустрів в Донецьку свого першого вчителя з вокалу, Олександра Миколайовича Коробейченка, і як талановитий педагог ввів майбутню зірку оперної сцени в професію і розкрив його неординарне співоче обдарування.

«Прелюдію долі» слід було б регулярно показувати по вітчизняному телебаченню: в фільмі створено ліричний образ Донбасу, співаючого, культурного, україномовного, талановитого. Він разюче відрізняється від того, найчастіше досить однобокого образу, який тиражують українські засоби масової інформації сьогодні. І для глядачів знайомство з цією стороною життя Донбасу могло б бути по-справжньому цілющим і вкрай важливим саме в часи війни та нетерпимості.

Короткометражний фільм Rocketman – документальний портрет колишнього українського, радянського військового, який служив на Байконурі. Поки весь світ мріяв про космос, він грав в футбол з Юрієм Гагаріним, який тільки готувався до свого знаменитого польоту.

У десятихвилинній стрічці повністю розкривається характер стійкої, цілеспрямованої та розважливої людини, однаково впевненої і в правильності свого вибору, і в згубності власних помилок. Напевно, немає нічого більш надихаючого, ніж життя, прожите зі спокійним достоїнством людини, яка вміє мріяти – автором в повній мірі вдалося подарувати глядачам це відчуття.

Документальний фільм «Хуізмістерпутін?» Валерія Балаяна дозволяє простежити, як радянська система, немов метастатична ракова пухлина, поступово захопила весь організм сучасної Росії і створила симулякр демократичного суспільства, де всі гроші кримінального світу давно відмиті, злочинці реабілітовані, і треба просто в черговий раз грамотно перерозподілити капітал. Премія НСКУ фільму – в тому числі, і данина поваги його авторам, які говорять, коли інші вважають за краще перечікувати і відмовчуватися.