Когось, можливо, порадувала майже одностайна негативна реакція провідних столичних мас-медіа - і друкованих, і електронних - та журналістських організацій на створення в Україні Міністерства з інформаційної політики. Мовляв, нічого намагатися загнуздати журналістику цензурою, нічого робити замах на свободу слова!

Мене ж така реакція, де Міністерству з інформаційної політики апріорі була відведена роль «темної тоталітарної сили» та страшилки для студентів молодших курсів факультетів журналістики, просто-таки перелякала. Без обговорення, без звернення до історичного досвіду (зараз у всіх журналістів є Інтернет і майже всі володіють англійською), без тверезої й раціональної оцінки нинішньої політичної ситуації був винесений і поширений на рівні загальнонаціональних ЗМІ однозначний вердикт.

А між іншим усе далеко не так просто.

Скажімо, в нинішньому Ізраїлі, який впродовж десятиліть залишається «прифронтовою державою», існує Міністерство інформації та діаспори. То ж чи не варто було спершу спробувати дізнатися про ті функції, яку у єдиній демократичній державі Близького Сходу виконує ця державна структура, а потім уже кидатися гучними словами? Можна понишпорити Інтернетом, можна звернутися в посольство Держави Ізраїль, можна зв'язатися з кимось із тамтешніх журналістів чи політичних аналітиків... Але ні!

З іншого боку, міністерство інформації існувало в часи обох світових воєн в одній із найдемократичніших держав Європи - Великобританії. Чому б не скористатися англомовними джерелами і не спробувати побільше дізнатися, що собою являв цей державний орган? І чому йому таке значення надавав послідовний ідейний противник усіх різновидів тоталітаризму Вінстон Черчилль? Чому, ставши прем'єром, Черчилль невдовзі зробив керівника цього міністерства членом британського «воєнного кабінету» - свого роду Ставки верховного головнокомандування? І чому радіопередачі Бі-Бі-Сі (а ця корпорація під час війни курувалася міністром інформації Бренданом) мали такий успіх у масової аудиторії, якого не мала жодна радіостанція ані до, ані після того - ці радіопередачі слухали по всій окупованій Європі, хоча це каралося смертю? Ба, їх слухав навіть Геббельс...

♦ Отож варто спробувати - хоча із запізненням - розібратися в цих речах. І почати доцільно з класичного зразка - міністерства інформації Великобританії. Під час Першої світової війни воно проіснувало недовго - менше року, наприкінці воєнного часу, але впадає в око, що створили його після приходу більшовиків до влади в Росії та початку їхньої шаленої пропаганди, спрямованої не в останню чергу на зовнішній світ, й очолювалося воно лордом Бівербруком, знаним британським газетним магнатом, що доводить значення, яке надавав тодішній прем'єр Ллойд-Джордж цій структурі.

А от із того, як розгортало міністерство інформації свою діяльність у Другій світовій війні, можна винести чимало уроків для України.

♦ По-перше, відновлення цього органу влади з огляду на ситуацію в Європі й у світі розпочалося за чотири роки до початку самої війни - спершу на рівні планування, що велося таємно під егідою Комітету імперської оборони. За наших обставин таке планування слід було розгорнути за півроку до самого створення, одразу після обрання Петра Порошенка Президентом. У Британії група планувальників, до якої входили урядові чиновники та незалежні експерти, виходила з того, що майбутня війна виявиться тотальною, що в неї буде втягнуте й цивільне населення, відтак урядова пропаганда стане вкрай необхідною для підтримання морального духу нації. У нас уже в червні були зрозумілі «гібридний» характер російської агресії та необхідність всебічної інформаційно-пропагандистської відсічі їй. Але дуже сумніваюся, що бодай попереднє планування щодо створення нового органу влади велося не те що за півроку, а бодай за місяць до його публічного ініціювання. Ну, а 15 червня 1939 року тодішній прем'єр Британії Чемберлен у парламентській промові публічно оголосив про створення до кінця року мінінформації та про добір кадрів для нього. Інакше кажучи, робота перейшла у публічну сферу, от тільки у зв'язку з війною нове міністерство почато діяльність раніше, ніж було заплановано.

♦ По-друге, варто звернути увагу на низку невдач цього міністерства у перший період. Своєрідна «розвідка боєм» тут була зроблена 26 вересня - 3 жовтня 1938 року, коли постала загроза широкомасштабної агресії нацистів проти Чехословаччини і коли готувалася Мюнхенська угода. Тоді зібрали 71 посадовця, які повинні були контролювати всі повідомлення у ЗМІ щодо підготовки зазначеної угоди. Це внесло плутанину у діяльність урядових структур та породило напруженість між ними. Тож Комітет імперської оборони почав схилятися до ідеї відмовитися від планів створення міністерства інформації, але після окупації нацистами Праги про потребу створення такого міністерства знову заговорили на найвищому рівні.

♦ Офіційно міністерство інформації відновили того ж дня, як Британія вступила у війну з нацистами. Вільнолюбна британська преса негативно відреагувала на його появу та діяльність. Розгорнулася газетна кампанія проти цензури, тим більше, що неминуча на початку плутанина у розмежуванні функцій нового міністерства та інформаційних служб інших урядових структур утруднила доступ до офіційних новин. Невдалими виявилися і перші плакати, випущені міністерством. Отож мінінформації стало об'єктом карикатур, а його штат невдовзі після створення скоротили на третину. Невдалими управлінцями виявилися і перші два міністри: лорд Макміллан протримався на посаді чотири місяці, поступившись місцем серу Джону Райсу. Той намагався поліпшити роботу відомства, але теж пробув у цьому кріслі чотири місяці: Вінстон Черчилль, ставши 10 травня 1940 року прем'єром, замінив його на Альфреда Даффа Купера. Далі мінінформації очолювали особи без титулів, але з гарними менеджерськими здібностями.

♦ Офіційною функцією міністерства було «сприяти національній справі у публічній сфері в країні та за кордоном під час війни» шляхом створення «національної пропаганди» та контролю за новинами й інформацією. Йшлося про відповідальність за неминучу на війні цензуру, оприлюднення офіційних новин, забезпечення гласності вдома і за кордоном, поширення сприятливої інформації в союзних і нейтральних державах. Міністерство займалося також моніторингом громадської думки через мережу регіональних інформаційних бюро. Відповідальність за поінформування населення на ворожій території була покладена на спеціальний департамент. Мінінформації на початку було розділене на чотири групи. Перша - зі зв'язків із пресою - займалася новинами і цензурою. Друга- з питань публічності і гласності - відповідала за пропаганду британської політики і на закордон, і всередині країни. Третя - з питань публічної продукції - відповідала за розробку та виробництво інформаційного та пропагандистського матеріалу. Контролювала інших група, яку образно звали «Координація й інтелект», вона відповідала за стратегію й управління всіма інформаційно-пропагандистськими процесами.

♦ Купер зосередився на підготовці населення Британії до протидії німецьким шпигунам і диверсантам та до відсічі вторгненню нацистських військ (у серпні-вересні 1940 року це видавалося цілком реальним). Влітку-восени тоді розгорнулися масовані бомбардування Люфтваффе військових об'єктів та міст країни, що розглядалося у Берліні як прелюдія до самого вторгнення. Тому міністерство інформації зайнялося, крім іншого, просвітою цивільного населення - як протидіяти поширенню чуток, як виявляти ймовірних агентів противника, як поводитися під час повітряних нальотів, як допомагати війську, як діяти у разі висадки парашутистів-диверсантів і як вести себе у разі початку нацистського вторгнення. Водночас пропагувався героїзм (і це було правдою) британських льотчиків, які зламали під час повітряної «Битви за Британію» хребет найкращим формуванням Люфтваффе й - разом із моряками, які вели тяжку війну проти німецьких підводних човнів - в кінцевому підсумку порятували країну від вторгнення. Звісно, траплялися й не надто вдалі або невірно сприйняті пресою акції. Щойно пряма небезпека нацистського вторгнення пройшла, преса почала критику цензурних обмежень та антишпигунської кампанії. Крім того, дослідження громадської думки були оцінені як «тактика гестапо», покликана стежити за настроями британського суспільства. З позиції сьогодення видно, що в таких закидах були істотні перебільшення, адже без досліджень громадської думки уряд втрачає зворотній зв'язок із соціумом і стає змушеним діяти навмання.

Проте Черчилль - і це буде по-третє - дослухався до громадської думки, і влітку 1941 року замінив «кризового менеджера» Купера на більш гнучкого та толерантного Брендана Брекена, який залишався на цій посаді до кінця воєнних дій у Європі. Цей міністр переформатував діяльність своєї установи: вона вже не стільки «підтримувала британський дух» і «займалася лекціями для громадськості», скільки обробляла, синтезувала і постачала необхідну інформацію конкретним - урядовим, громадським і мас-медійним - структурам. Замість нав'язування свого бачення ситуації іншим установам, мінінформації перейшло до тактики координації дій з ними. Брекен постійно наголошував, що аж ніяк не посягає на свободу слова, але редактори ЗМІ та журналісти мусять бути відповідальними громадянами воюючої держави. А у травні 1945 року він негайно - як й обіцяв при вступі на посаду - подав у відставку, бо вважав місію міністерства завершеною.

♦ Головні інформаційно-пропагандистські кампанії, проведені під час війни міністерством, присвячувалися таким тематичним блокам: «Фронт - удома» (The Home Front), «Порятунок виробництва», «Єдність союзників», «Сили, що борються» (The Fighting Forces) та «Особистості». Крім цих кампаній, в яких брали участь журналісти, кінематографісти, художники і навіть психологи, мінінформації постійно тримало зв'язок із іншими державними та місцевими структурами, і в разі виникнення потреб, скажімо, у додатковій робочій силі певних фахів чи у певних регіонах, оперативно відгукувалося на це пропагандистськими акціями. А ще для підтримання морального духу суспільства впродовж війни влаштовувалися фото- і художні виставки, випускалися кінофільми та радіоспектаклі тощо.

Іншими словами, у Британії Міністерству пропаганди Геббельса під час війни протистояло Міністерство інформації Купера й Брендана - і перемогло. На жаль, про Геббельса знають усі, і про методи його роботи - також (деякі начебто демократичні політики активно їх використовують), а от про його ідейних антагоністів і їхні методи діяльності практично ніхто не знає...

♦ Загалом же ідея створення Міністерства інформаційної політики за умов неоголошеної війни, яку веде Росія проти України, видається правильною. На війні - як на війні. Інша річ, що за конкретних українських умов навіть вірна ідея може при втіленні перетворитися на свою протилежність. Але це вже інше питання. Апріорне ж відкидання самої ідеї Мінінформації, як на мене, засвідчує слабку обізнаність значного числа столичного журналістського корпусу (бо ж одразу став дибки саме він) та нерозуміння ним реалій часу.