Кого моніторили: «Свобода слова» (ICTV), «Політклуб Віталія Портникова» («Еспресо»). Решта політичних ток-шоу вже на канікулах.

Коли моніторили: 16–22 липня 2018 року.

«Свобода слова» (ICTV), 16 липня. Не Путіним єдиним

Фінальний акорд «Свободи слова» вийшов гучним — на ток-шоу запросили поговорити про здобутки і візії не кого-небудь, а Петра Порошенка власною персоною. Згідно з  його тезами, Україна повільно, але впевнено рухається від #зради до #перемоги.

Хто обговорював: Петро Порошенко, Президент України; Степан Полторак, міністр оборони; Іванна Климпуш-Цинцадзе, віце-прем'єр-міністр із питань євроінтеграції; Марія Іонова, народна депутатка, фракція «Блок Петра Порошенка»; Костянтин Єлісєєв, заступник глави Адміністрації Президента; експерти — Андрій Єрмолаєв, інститут стратегічних досліджень «Нова Україна»; Яніна Соколовська, політична експертка; Ігор Бураковський, Інститут економічних досліджень і політичних консультацій; Сергій Таран, політолог.

Минулого разу в ефірі виступала Юлія Тимошенко, цього ж разу запросили Президента. Лише нещодавно, 13 липня, він мав чергову нагоду поспілкуватися з журналістами «Інтера», СТБ та «112 України». Порядок денний таких розмов формує команда Президента; він озвучує те, що в його інтересах. Натомість у ток-шоу, які передбачають взаємодію з іншими учасниками, а надто полеміку з опонентами, Президент бере участь неохоче.

Діалогу в «Свободі слова» не вийшло — Петро Порошенко отримав те, по що прийшов. А ток-шоу за рахунок важливого гостя отримало додаткові відсотки рейтингу і перегляди на youtube (станом на 26 липня програму з Порошенком подивилося вдвічі більше глядачів, аніж програму, в якій брала участь Юлія Тимошенко).

«Свобода слова» 16 липня була присвячена питанням міжнародних відносин. Вадим Карп’як назвав ситуацію у світі «геополітичним штормом», в епіцентрі якого опинилась Україна. Головний рефрен, який повторював протягом програми Порошенко — Україна має здобутки у сфері міжнародних відносин. Він похвалив свою команду, яка працювала на самітах Україна — ЄС та Україна — НАТО. Не забув і про свою роль — не один раз звучали характеристики «мій», «моя», «моє». «У складі моєї делегації була Іванка Климпуш-Цинцадзе, блискуче були проведені переговори. В складі делегації по НАТО був міністр оборони України, генерал армії України Степан Полторак, дуже дякую вам, пане міністре. В складі моєї делегації на саміті України — ЄС була народний депутат, яка представляла український парламент, Маша Іонова. Машо, велика подяка за дуже напружену роботу. І в складі делегації був мій зовнішньополітичний радник, заступник глави Адміністрації Президента Костянтин Єлісєєв. Спільною об’єднаною командою ми захистили інтереси України», — гордо мовив Порошенко. За дивним збігом саме ці люди опинились у студії.

Коли ж заходила мова про політику Росії й безпосередньо Путіна, Порошенко помітно напружувався. Значну частину програми дух російського президента ширяв над студією, бо вдалі ходи України подавалися як щось таке, чого вороги не чекали, а ми здобули. Програму розпочали з теми зустрічі Путіна з Трампом — за словами Порошенка, дії Трампа свідчать про те, що Україна є в пріоритетах НАТО і США, а те, що про нашу державу говорить і Путін, означає, що вона йому свербить. Здобутками саміту Україна — ЄС Президент назвав той факт, що вперше на офіційному рівні Росію було названо агресором, що прозвучало в заявах ЄС та генсека НАТО. Проти Росії були продовжені санкції, як «єдиний ефективний інструмент тиску на Росію, для того щоб вона звільнила українську землю, звільнила українських заручників і дозволила повернути український суверенітет над окупованими територіями Донбасу і Криму». Вперше позицією всіх країн — членів ЄС та НАТО стала вимога звільнення заручників, що перебувають у Росії. Вкотре звучить інформація, що в НАТО готові прискорити вступ України (принаймні, висловлюються про те, що таке прискорення потрібне), бо Україна розцінюється як східний фланг НАТО і перепон на цьому шляху, виявляється, немає — головне захотіти. Звучить це як #перемога, але фактично жодних офіційних документів, що підкріплюють таку позицію, немає.

Порошенко критикує позаблоковий курс, який керівництво держави проголосило на початку 2000-х. Мовляв, Росія на нас напала, коли ми були у статусі позаблокової держави, і де тепер політики, які агітували за такий статус, чому вони не відповідають за своє рішення? Ба більше, «ми мали блискучий результат на саміті ЄС, ми мали блискучий результат на саміті НАТО, ми підтвердили політику відкритих дверей. І на сьогоднішній день не просто сказали, що двері відкриті. А сказали — ніхто не зупинить. Ні в кого не є червоної картки. НАТО не збирається слухати і чути, і віддавати право Російській Федерації чи президенту Путіну зупиняти український рух. Це право суверенної незалежної держави Україна і українського народу. І я думаю, що це є блискучий результат нашого саміту». Не більше й не менше — блискучий результат.

Президент назвав і інші здобутки України: відродження армії, якій довіряють, відродження української мови, говорити якою стало популярно, можливість отримати єдину помісну православну українську церкву, «надзвичайно схвальна» оцінка реформ, що проводяться в Україні, звільнення заручників унаслідок добре організованого тиску на Росію. І блискучий саміт. За ще одним дивним збігом саме ці три пункти — армія, мова і церква — містяться на передчасних агітаційних плакатах Петра Порошенка.

Протягом ефіру Президент перебував у доволі комфортному середовищі — і члени президентської команди, і переважна більшість експертів були з ним на одній хвилі. Опонувати йому наважився хіба що Андрій Єрмолаєв, який нагадав, що після війни також буде життя, тож потрібно шукати шляхи для того, щоб налагоджувати стосунки як із людьми на окупованій території, так і з Росією. Петра Порошенка таке зауваження зачепило, у відповіді він навів приклад власної готовності йти на поступки й нівелювання таких спроб іншою стороною, недотримання слова безпосередньо Путіним — ситуацію з недопуском омбудсмана Людмили Денисової до Олега Сенцова. «Якщо складається враження, що в нас відсутній діалог — діалог є, немає результату. Чому немає результату? Тому що для цього потрібні позиції Росії», — в цій ситуації це не знімання з себе відповідальності за відсутність діалогу, але логічне пояснення того, що Україна не горить бажанням віддавати на діалог усі сили. Зате сили докладаються до співпраці з НАТО, і в цьому, зі слів Порошенка, поки що український пріоритет.

Схоже, «Свобода слова» прислужилася і Порошенку, який отримав черговий майданчик для озвучення здобутків, і каналу, який привернув до себе увагу. Чи вона була корисною глядачам — питання риторичне. Але з упевненістю можна заявити, що з наближенням виборів Президент використовуватиме всі можливі нагоди, аби довести, що не дарма їсть свій хліб.

«Політклуб Віталія Портникова» («Еспресо»), 19 липня. По кому дзвонить антикорупційний дзвін?

Не дарма їсть свій хліб і ведучий «Політклубу» Віталій Портников — йому вдається тримати нитку розмови і скеровувати її в потрібному руслі. Але от проблема: і тема ніби гостра, і гості підковані, і з ведучим проблем немає, а щось іде не так. Другий тиждень поспіль «Політклуб» наганяє відчуття приреченості. Так, ніби ми застрягли в болоті і всі борсання та поривання лише погіршують наше становище. Хоча заради справедливості треба сказати, що розмова була активною, хоч і безрезультатною.

Хто обговорював: Ігор Лапін («Народний фронт»), Андрій Іллєнко (ВО «Свобода»), Ігор Попов (Радикальна партія), Тетяна Козаченко (членкиня ради громадського контролю Національного антикорупційного бюро України), Галина Янченко (членкиня ради громадського контролю НАБУ), Микола Паламарчук (Блок Петра Порошенка).

Вступна промова Віталія Портникова означила тональність програми. Конфлікт між антикорупційними органами є, за ним стоять політичні сили й конфлікт буде загострюватися. «Це все було б смішно, якщо б не було так сумно. Тому що, як політичний аналітик, я, звичайно, можу із величезним захопленням намагатися аналізувати стосунки між цими всіми людьми, дивитися на це, як на шахівницю», — зауважив ведучий.

Він також наголосив: ми платимо податки не для того, щоб антикорупціонери жили власним життям і ставали фігурантами кримінальних справ, а для того, щоби вони боролися з корупцією. Втім, із деякими тезами ведучого можна посперечатися. Наприклад, заклик «не виносити сміття зі своєї антикорупційної хати» плавно перетікає в заклик «не займатися політикою», а якщо є бажання політиканствувати — йти у відставку. Як ці тези співвідносяться — одному Портникову відомо. «Ми не цікавимося політичними поглядами людей, які приходять до нашого будинку полагодити воду чи газ. У них можуть бути різні політичні погляди: від комуністичних до ультраправих націоналістичних. Нам від них потрібно, щоби вода була. Те ж саме стосується працівників Національного антикорупційного бюро. Нам потрібно від них, щоб корупції не було. Які у них зв'язки, погляди і міркування — це виключно для власного обговорення в неробочий час. В робочий час треба працювати», — каже він. Золоті слова, але як щодо сміття, яке не можна виносити? Адже саме винесення сміття, розголошення проблем може призвести до розхитування, а в подальшому руйнування системи.

Віталій Портников знайшов причини існування корупції — існування схем і олігархів, через яких навіть антикорупціонери є маріонетками. У принципі, вже після цих слів на 10-й хвилині програми можна було би її завершувати. Але ні, ще більше години ведучий і його гості обговорювали ситуацію, яку вирішити, як виявилося, просто неможливо. Бо гості говорять про рецепти, потребу невідворотності покарання, громадський тиск і контроль, але якось без упевненості. Хоча, слід зазначити, склад гостей не був провальним — думки висловлювалися переважно чітко й по ділу.

Окремо варто відзначити Тетяну Козаченко — впевнену, чітку, гостру, красномовну й дещо упереджену щодо політиків. Її суперечка з Ігором Поповим про вибори членів Державного бюро розслідувань була промовистою. На тези про порушення у процедурах, невідповідність кандидатів вимогам і взагалі критику парламенту, що лобіює інтереси політичних груп, представник Радикальної партії по суті не мав що відповісти. «Ви імплементовані, як метастази в державу, яка хворіє від вас», — емоційно зауважила Козаченко. Щоправда, Ігор Лапін прийняв ці тези на свій рахунок і намагався оборонятись. Із ведучим гостя сперечалася про тезу, що електронне декларування вбиває громадську активність — Віталій Портников висловив переконання, що чесному громадському активістові немає чого приховувати. До теми підключився Андрій Іллєнко, який вважає ці декларації нонсенсом.

Посперечалися Віталій Портников і Тетяна Козаченко і навколо гасла «краще 5 років помилок, аніж 50 років саботажу», яке ведучий назвав популізмом: «Судочинство, яке робить помилки, перетворює державу на авторитарний паханат».

Ігор Лапін, говорячи про антикорупційні органи, поміж іншим зауважив: «Колосальне вкидання коштів — а на вихлопі нуль». От і з розмовами на антикорупційну тематику так — зусиль витрачають багато, а на вихлопі нуль. «Якщо говорити в контексті САП, НАБУ і їх конфлікту, вони зайнялись самопоїданням. Тільки в одних є прес-служба з 17 чоловік, якщо я не помиляюсь, я говорю про НАБУ, а в інших менша прес-служба — два чоловіка, якщо я не помиляюсь, про САП. А зараз вони змагаються на телеекранах, хто з них крутіший, чи хто з них більше зашкварився», — каже «фронтовик». Хоча Віталій Портников вважає, що виборсування з ілюзій — це вже початок усвідомлення реальності.

Підготовка цього моніторингового звіту стала можливою завдяки підтримці американського народу, наданій через проект USAID «У-Медіа», що виконується міжнародною організацією «Інтерньюз». Зміст матеріалів є виключно відповідальністю громадської організації «Детектор медіа» та не обов’язково відбиває позицію USAID, уряду США та «Інтерньюз».