Засланці. Огляд тижневиків ICTV, «України», «1+1», «Інтера» та 5-го каналу за 26 лютого 2017 року

Засланці. Огляд тижневиків ICTV, «України», «1+1», «Інтера» та 5-го каналу за 26 лютого 2017 року

5 Березня 2017
3997
5 Березня 2017
13:34

Засланці. Огляд тижневиків ICTV, «України», «1+1», «Інтера» та 5-го каналу за 26 лютого 2017 року

3997
«Інтер» замів під килим Артеменка й Фірташа, 5 канал шукав ворогів народу. Огляд підсумкових тижневиків телеканалів ICTV, «Україна», «1+1», «Інтер» та 5 каналу за 26 лютого 2017 року.
Засланці. Огляд тижневиків ICTV, «України», «1+1», «Інтера» та 5-го каналу за 26 лютого 2017 року
Засланці. Огляд тижневиків ICTV, «України», «1+1», «Інтера» та 5-го каналу за 26 лютого 2017 року

26 лютого була Прощена неділя, але творці телетижневиків нікого не простили. Хіба що згадали про Великий піст і дали кілька порад щодо того, що б такого пісного з’їсти. ICTV «проїхався» по померлому представникові Росії в Організації Об’єднаних Нації (ми не будемо зупинятися на цьому сюжеті, Бог усім їм суддя), «1+1» дошкульно виклав «сухі факти» про поїздку Надії Савченко на окуповану територію (інші канали вже навчились ігнорувати льотчицю), «Інтер» познущався з премії, яку хочуть дати керівникові «Укравтодору»… Але 5 канал поза конкуренцією. Утім, про це пізніше. 

Полювання на Артеменка…

Одним із героїв тижня, що передував 26 лютого, став Андрій Артеменко, член парламентської фракції Радикальної партії Ляшка. Він, за інформацією The New York Times, передав адміністрації американського президента певний план, за яким, зокрема, Крим має бути зданий Росії в оренду на кількадесят або й сто років. Напевно, більшості виборців ім’я Артеменка доти відомим не було – але не уважним читачам нашого моніторингу. Вони знають, що 22 січня маловідомий тоді нардеп включався в ефір «Подробностей недели» на «Інтері», аби похвалитися, як близько до Трампа та інших американських можновладців йому вдалося підійти. Він також давав поради українським дипломатам, зокрема, замінити посла в США. Жодних об’єктивних причин для появи саме цього нардепа в ефірі «Інтера» не було, тож виглядало це підозріло – але вже не так дивно, якщо розглянути гіпотезу Сергія Лещенка про те, що план Артеменка насправді є планом Артеменка-Льовочкіна.

Останній стосунку до ініціативи Артеменка не визнав. Так іще цікавіше – як «Інтер», співласником якого є Льовочкін,  висвітлить головну зраду тижня? Ледве дочекались ефіру «Подробностей недели», й ось як це було:

(Передує повідомленню стандартний сюжет про те, що Верховна Рада неефективна, депутати не ходять на роботу, словом, «и вот вам пожалуйста».) Олексій Ліхман у студії каже:

«…если Верховная Рада всё меньше служит местом для принятия решений, то вполне логично её превращение во всеукраинский центр курьёзов и обвинений. Каждый день что-то новенькое. Вот хотя бы на этой неделе: сначала нардепы перессорились из-за  так называемого плана Артеменко, который якобы предусматривает примирение с Россией и якобы был передан официальным лицам в Вашингтоне. Для самого Артеменко скандал закончился исключением из фракции Радикальной партии, по списку которой он и прошёл в парламент, и даже угрозой потерять депутатскую неприкосновенность. В пятницу Артеменко уже побывал на допросе в Генпрокуратуре, и продолжит – в понедельник. На этот день запланирован ещё один его допрос. Ну, вся эта история с Артеменко немного померкла после того, как пришла новость о похищении замглавы фракции БПП Алексея Гончаренко…»

22 січня Ліхман добре знав, хто такий Андрій Артеменко, і представляв його як важливу та поважну людину, здатну давати поради Міністерству закордонних справ. Тепер цей неважливий «Артеменко» (без імені) згадуєься як курйоз, вартий кількох побіжних фраз без подробиць. І без найцікавішого – суті плану, який, якщо вірити американській газеті, передбачає фактичну відмову від Криму. Жоден притомний теленовинар не відмовився б від повідомлення цього факту, а вже якщо повідомили, то й Артеменка запитати, що він мав на увазі своїм «якобы» планом, було би логічно. Та замість цього – поверхові натяки. В цю мить ми замислились: а може, це лише відчайдушна спроба обійти цензуру? Є в переліку 35 способів боротьби з нею й не такі хитрощі.

Натомість «Факти тижня» на ICTV, який належить Віктору Пінчуку, з Артеменка почалися. «…Народний депутат від фракції радикалів Андрій Артеменко ситуацію хотів стабілізувати і запропонував свій мирний план не кому-небудь, а президенту США Дональду Трампу. Якщо коротко, то суть така: Донбас в обмін на Крим. Україна проводить референдум і здає Росії в оренду Крим на п’ятдесят або сто років. Кремль взамін іде з Донбасу, а США можуть спокійно знімати санкції. Це можна було би спокійно сприймати з іронією, якби документ таки не потрапив до Білого Дому. Витік інформації стався завдяки виданню TheNewYorkTimes і коштував нардепу порушення кримінальної справи про державну зраду», – каже Оксана Соколова в підводці до сюжету Володимира Соколова, який поєднав дві теми: «план Артеменка» та шпигунський скандал із помічниками нардепів. Таким чином, у принципі, не залишаючи Артеменкові шансів сприйматись інакше, ніж як агент Москви.

У сюжеті є все: і короткий виклад горезвісного плану (зокрема й прямою мовою Артеменка, хоч і не дуже повний), і звинувачення Лещенка в тому, що за планом стоять «люди з Опозиційного блоку», і заперечення «Опозиційного блоку» (прізвище Льовочкіна не згадано), й думка політкоментаторів: Вадима Карасьова про те, що Росія тут ні до чого, і Володимира Фесенка про те, що мирні плани входять у моду. Цікавим ходом є коментар Рефата Чубарова, обуреного намірами Артеменка віддати комусь кримськотатарську землю. На завершення Сергій Лещенко констатує, що позаяк документів немає, то й довести, що план був, неможливо. Другу частину сюжету Володимир Соколов присвячує історії з помічниками, а закінчує абстрактним узагальненням: «Стає очевидним – скандалів буде чимало». Однозначної відповіді на закономірне питання глядача «що це взагалі було з Артеменком?» сюжет не дає, але, принаймні, дає поживу для роздумів. Про відомий «план Віктора Пінчука»,  який був оприлюднений власником каналу в січні,  і теж в американському виданні, на ICTV промовчали.

Приблизно в тому ж ключі, але ще більш нищівним щодо Артеменка вийшов і сюжет Сергія Швеця на «1+1». Алла Мазур у підводці називає Артеменка «маловідомим українським депутатом» та додає, що «іще один варіант висунув Костянтин Килимник, не менш таємничий персонаж, якого досі не зафіксувала жодна українська телекамера». (Далі в сюжеті про Килимника не йтиметься.) Тон, у якому автор сюжету каже про Артеменка, доволі зневажливий: він каже, що депутат «бігає на допити», називає його зарозумілим, а його ініціативу абсурдною. Все це оцінки в авторському тексті. На відміну від колег із ICTV, що вбачають в історії з Артеменком курйоз, Сергієві Швецю не до сміху.

«… Усі обставини вказують на зацікавленість саме Москви в розхитуванні позиції Києва щодо суверенітету України. Оскільки з тимчасовим політичним ослабленням ЄС головним союзником України залишаються Сполучені Штати, робота російських засланців зосереджена великою мірою на адміністрації Трампа. Поява більшості таких мирних планів – ніщо інше, як спроба промацати наміри США і схилити їх на вигідну Путіну сторону», – каже він. Яка ж саме кількість мирних планів є «більшістю», враховуючи, що згадано було лише два, а це число ділиться тільки на рівні частини? Хоча, можливо, засланців було більше, просто деякі з них не заслужили на згадку. В усякому разі, насамкінець Сергій Швець дає українській владі та суспільству настанову: «Навіть при розумінні, що Мінські угоди нагадують кульгаву качку, краще така в руках, ніж журавель у небі. Санкції, прив’язані до Мінська й анексії Криму, надто цінна зброя, що знесилює агресора. Замінити її поки що нічим. Іншого союзника на фронті в нашої армії немає». Свої міркування журналіст пересипає синхронами політкоментатора Тараса Березовця, що висловлюється в тому ж дусі.

…і полювання на відьом

Це все ще про Артеменка, але цього разу депутат-провокатор став приводом для розмови на серйозну й вельми слизьку тему. Програма «Час. Підсумки тижня» 5-го каналу вже нещодавно послизнулася на ній, коли йшлося про відповідальність за мешканців окупованих територій та комунікацію з ними. Цього разу Віталію Гайдукевичу заманулося шукати ворогів народу – «побутових сепаратистів».

«Одного разу ми визнаємо, що ця проблема є поруч із нами. Визнаємо і будемо думати, що з нею робити. Проблема – це люди, які думають так, як ворог. Вони не помічають російської агресії, вважають, що українська армія обстрілює дітей Донбасу. Вони не хочуть допомагати війську і агресивно ставляться до тих, хто це робить. До військових також агресивно ставляться. Вони кажуть: Я их туда не посылал”. Вони зараз десь поруч з усіма нами є. Вони, якщо, боже збав, російські танки опиняться десь усередині Києва, будуть тими першими, хто принесе окупантам квіти. Потенційні колаборанти. Як на них реагувати? З аналогічною проблемою свого часу зіткнулися країни Балтії. Років двадцять тому, ну, скажімо, Латвія запровадила статус негромадянина. Не визнаєш факту, що СРСР – це окупація, не знаєш мови країни, в якій живеш, не знаєш історії країни, в якій живеш – не громадянин і не маєш права голосувати на виборах. У суспільстві, а подекуди навіть в українському парламенті, зрідка лунають зараз схожі ідеї, але конкретики досі нема. А проблема є».

Сам публіцистичний прийом «ці люди поруч з нами, ходять з нами одними вулицями» відгонить Дмитром Кисельовим,  а термін «побутові сепаратисти» навіює нав’язливу асоціацію з оцим:

Термін-ярлик нелогічний, до речі, адже люди проросійських поглядів зовсім не обов’язково сепаратисти, тобто прибічники відокремлення частини України: вони можуть прагнути здати її Кремлю цілком. Але ще небезпечнішим за ярлик є перелік ознак, за якими «людей, які думають як ворог» можна впізнати. Не зрозуміло, чи наявність усіх, чи бодай однієї ознаки з переліку – наприклад, те, що людина не допомагає війську – є підставою для визнання громадянина побутовим сепаратистом? Наприклад, «я их туда не посылал», цитата нарочито російською мовою – ознака того, що потенційні колаборанти говорять російською? Цікаво.

Конституція України – не вперше вже доводиться нагадувати це колегам – не забороняє мати своїх думок і висловлювати їх, якщо вони не містять закликів до порушення закону. Ба, більше, вона забороняє дискримінувати людей за ознакою їхніх переконань. Між тим закликаючи «робити щось із проблемою», Віталій Гайдукевич, схоже, натякає саме на це. Та ще й маніпулює, наводячи приклад країн Балтії, зокрема Латвії. Перш за все, громадянство Латвії надавали колишнім громадянам СРСР. Тоді як «побутові сепаратисти» вже є громадянами України, а в коротенькому переліку причин, із яких людина може бути позбавлена українського громадянства, думкозлочин не зазначений.

Далі. Для отримання громадянства Латвії потрібно пройти перевірку володіння латиською мовою (достатньо базового рівня), знання основних положень конституції, тексту державного гімну та історії Латвії, а також підписати присягу на вірність цій державі. Очевидно, що це випробування можуть здати люди з будь-якими переконаннями – достатньо знати правильні відповіді на запитання.  Конституція Латвії, як і наша, гарантує свободу переконань.

Але головна маніпуляція полягає не в тому, що начебто треба щось визнавати, а в тому, що інститут негромадянина вирішив проблему з тими людьми, яких Віталій Гайдукевич називає «потенційними колаборантами». Вони залишаються в Латвії та Естонії, маргіналізуються, стають ще затятішими прибічниками Путіна й виховують у реваншистському дусі своїх дітей. Історія з «бронзовим солдатом» десятирічної давнини в Таллінні, нещодавній штраф для ризького мера-росіянина за дописи російською в соцмережах і багато інших прикладів засвідчують, що негромадяни та російськомовні мешканці, які отримали громадянство, не перестають бути джерелом конфліктів. І розкол суспільства на титульну та «загарбницьку» частини в цих країнах за 25 років поглибився.

І, до речі, озлобленню й поглибленню розколу дуже сприяє те, що люди вмикають телевізор і чують, що вони – це проблема.

Якщо ведучий тижневика 5 каналу маніпулює відверто, своїми звичними замашними публіцистичними конструкціями, то в матеріалі Дарії Феденко маніпуляція полягає у співставленні прикладів. Перша його частина – про Артеменка: ніяких оцінок, тільки сухі факти. Потім авторка робить раптовий перехід:

«Де закінчується межа політичної думки та починається порушення закону? Саме з цього приводу виникла суперечлива ситуація у цій столичній школі три дні тому. Деякі батьки засумнівалися, що на сході України військовослужбовці є захисниками». Від нардепа, що начебто подав «мирний план» адміністрації Трампа, до мамочок з батьківської групи у вайбері – оце так пірует! Дарія Феденко зустрілася зі Світланою – жінкою, яка, власне, назвала військових убивцями. «Живе у мирному Києві, виховує трьох дітей і переймається ситуацією на сході. З авторкою тези про військових убивць зустрічаємося не наодинці. Після розголосу Світлану підтримали російські пропагандисти. На зустріч вона приходить з оператором», – розповідає журналістка. Яких саме «пропагандистів» представляє оператор, вона не уточнює. Світлана, до речі, говорить українською, тож під опис колаборанта, складений Гайдукевичем, підходить не цілком.

На камеру «побутова сепаратистка» нічого сенсаційного не каже, тож авторці доводиться досипати перцю власноруч: «Менш стриманою у своїх висловлюваннях Світлана була в інтерв’ю на початку конфлікту. Тоді називала учасників Революції гідності майдаунами». Чи вчинила вона щось незаконне, ми так і не розуміємо – коментарів юристів, які б сюди так пасували, немає.

Після розмови зі Світланою – синхрон радника голови СБУ Ярослава Антоняка, який говорить, що прибічники Кремля в українському суспільстві добре шифруються. «Непрямі заклики до порушення територіальної цілісності, завуальовані відповіді та гасла. Прихильники сепаратистів навчилися маскувати свої дії під антивоєнну риторику», – чи то переказує слова спецслужбіста, чи то говорить від себе далі журналістка; в цей час на екрані демонструють зовсім не приховану, а абсолютно відкриту демонстрацію з російськими прапорами в Сімферополі. В кінці сюжету журналістка доходить і до формулювання «побутовий сепаратизм»:

«2015-го в Україні з’явилось поняття побутового сепаратизму. Це коли паплюжать державні символи, вихваляють «русский мир». Навесні того ж року у 27 містах з’явилися попередження про кримінальну відповідальність за розкол країни». Тепер нарешті зрозуміло: йдеться про кампанію на білбордах, що закликала доносити в СБУ на «побутових сепаратистів» (білборди, до речі, теж російською мовою – тією самою, якою, за версією Гайдукевича, говорять потенційні колаборанти). Кампанія, до речі, пропонувала ще докладніший перелік ознак представника п’ятої колони: цей перелік демонструють на екрані. Один із пунктів – твердження про загрозу російській мові на території України; за цією ознакою «побутовим сепаратистом» слід визнати, наприклад, Сергія Жадана.

Співавторка кампанії Іветта Делікатна коментує: «Мы показали, что существует не только криминальный организовано-централизованный сепаратизм, но и проявление этого поведения на самом простом бытовом уровне, в ежедневной среди обычных людей». Отже, сама визнає, що «ця поведінка» кримінальною не є (навіщо тоді телефонувати в СБУ?). Далі Дарія Феденко коротко згадує про іншу історію –  в Харкові, де освітяни зібрались і вирішили звільняти викладачів за підтримку терористів. І завершує: «…в суді довести, що той чи інший посадовець є сепаратистом, непросто. Бракує законодавчої бази. За даними Генеральної прокуратури, з-понад 600 відкритих кримінальних проваджень лише у 89 винні були засуджені».

Законодавчої, може, й бракує, але зі лексикографічною мало би бути все гаразд. В «Академічному тлумачному словнику української мови» означення слова «сепаратизм» –  «прагнення до відокремлення, відособлення». Про те, що далеко не всі, кого ми називаємо сепаратистами, ними є, ще три роки тому писав Ігор Куляс. У чому полягає сепаратизм героїні сюжету Світлани – вона що, хоче проголосити Київську народну республіку? А тим часом щоразу, коли йдеться про сепаратизм, глядачам демонструють загрозливі кадри заворушень на Донбасі та в Криму навесні 2014 року.

І головне – до чого тут Артеменко? Він запропонував віддати Росії Крим в оренду, а цього пункту ні у списку Гайдукевича, ні у списку Іветти Делікатної немає.

А якщо серйозно, то навіть 5 канал, який зі своєю часткою 0,6% навряд чи спровокує Варфоломіївську ніч, мав би діяти відповідальніше. Нацьковувати громадян України одне на одного – погана ідея.

Блокада скочила в УКРОП

Повернімося до наших редутів (так блокувальники торгівлі з окупованими територіями називають свої намети). Прихильність до блокади, яку почав виявляти минулої неділі «ТСН.Тиждень», стала ще  очевиднішою. З’явилось нове ключове слово, яке все пояснює: «УКРОП». У програмі вийшло коротке, але промовисте повідомлення:

«Припинити торгівлю з окупованими територіями прийшли вимагати до стін Верховної Ради цього тижня вже кілька тисяч людей. Під прапорами України, червоно-чорними і політичної партії УКРОП мітингувальники вимагали законом закріпити за землею, захопленою агресором, статус окупованої. Це дало б можливість Україні в судах вимагати в Росії повернення своїх територій і відшкодування збитків». Далі – виступ з парламентської трибуни укропівця Тараса Батенка, який фігурував у цій темі і минулої неділі. І ще цікавіше:

«Депутати, які вийшли до народу, запевняли: законопроект уже готовий. І навіть сподівалися винести його в четвер на засідання Верховної Ради, щоб на окуповані території пропускати тільки їжу, товари першої потреби і гуманітарну допомогу. Але не за схемами олігархів із владою, а під контролем міжнародних організацій – так пояснювали автори. Утім, профільний комітет відмовився навіть вносити закон на розгляд парламенту». То хто ж ті автори? У законопроекту, поданого у ВР, автор один: Юрій Левченко. Чи мається на увазі інший? І що за депутати вийшли? На відео в цю мить нардеп Віктор Чумак – ми знаємо, що він виступав на мітингу.

«Припинити блокаду поставок вугілля з непідконтрольних територій Донбасу наразі закликають депутати, близькі до президента, – веде далі Алла Мазур. – Бо кажуть: без антрациту можуть зупинитися теплові електростанції і мільйони людей залишаться без світла і тепла. Активісти ж наголошують: розмовами про вугілля прикривають поставки з окупованих територій купи контрабанди, і їхні протести проти торгівлі на крові, як її називають, дали частковий результат. Прем’єр Гройсман пообіцяв Штабу блокади торгівлі з окупантами, що Кабмін скасує дозволи на переміщення товарів, видані Службою безпеки, і видасть власну постанову, що регулюватиме переміщення вантажів». Знову ж таки, не названі ані «депутати, близькі до президента», ані «активісти», проте з тональності та логічної конструкції стає зрозумілим, що правда на їхньому боці.

Цікаво, що в цей час на «Інтері» Кирило Куликов – так-так, той самий, увосьме за чотири місяці в ефірі «Подробностей недели» – говорив про те, що блокаду організував… лідер «Самопомочі» Андрій Садовий у відповідь на тиск із боку влади. І про те, що міністерство внутрішніх справ повинне розігнати блокаду.

В момент, коли був згаданий Садовий, Олексій Ліхман поспішно і майже грубо перервав свого улюбленого співрозмовника. Про блокаду він волів поговорити з головою фракції «Самопоміч» Олегом Березюком, а потім із заступником міністра оборони Георгієм Тукою. Той розкритикував Березюка і в’їдливо зауважив, що наслідки блокади «ударят, скорее всего, в первую очередь по жителям Днепропетровской, Запорожской и Донецкой области, а до Львова ни коим образом не докатятся».

Пізніше ще одна улюблениця «Інтера», Оксана Продан із фракції Блоку Петра Порошенка, сказала, що блокада не вплине на курс гривні. Явної упередженості в тому, як «Подробности недели» подають тему блокади, не відчувається.

Ну, а головний ворог «Інтера» Арсен Аваков у цей час мав десятихвилинний бенефіс у форматі інтерв’ю в «ТСН. Тижні» на «1+1».

Оскільки інтерв’юер Олександр Романюк працював у режимі теплої ванни (а подекуди навіть джакузі), цікаво було подивитись, які саме заготовки озвучить Аваков в ефірі дружнього до «Народного фронту» каналу. На запитання про блокаду – точніше, пропозицію сказати, що він думає, хоча логічніше було б запитати «розганяти будете чи ні?», – міністр внутрішніх справ дав досить симптоматичну відповідь:

«Есть необходимость урегулировать взаимоотношения товарообмена с оккупированными территориями. Было решение РНБО, чтобы мы урегулировали этот вопрос и соответствующее поручение. Постановление Кабмина долго-долго готовится. Настолько долго, что у части общества возникают по этому поводу вопросы и некоторые подозрения».

Отже, міністр починає не з того, що всі ми помремо холодною смертю, щойно в Ахметова скінчиться антрацит, і не з того, що блокувальники виконують замовлення Кремля, а з того, що фактично визнає підстави для народного гніву. І далі обіцяє, що вже на найближчому засіданні Кабміну буде затверджений проект постанови про регулювання. Ба, більше, виявляється, що він сам є прибічником припинення торгівлі!

«Я считаю, что товаропоток нужно запретить в полном объёме, за исключением критического импорта, который касается только энергетических углей, продуктов и полуфабрикатов металлургии, чтобы заводы работали, и запчастей для ремонта. Эти четыре-пять позиций мы должны разрешить. Остальное должно быть запрещено».

І тільки під кінець монологу він закидає організаторам блокади те, що вони роблять собі на ній політичну кар’єру, та запевняє, що «ни полиция, ни национальная гвардия, никто их силовых органов не собирается разгонять их силовым путём. На такую операцию нужно будет пять минут времени и небольшое количество подготовленных людей. Но я хочу, чтобы все разобрались в том, что происходит реально, и каждый сделал свою работу. Правительство приняло соответствующее решение, эксперты и журналисты показали, прокомментировали и покритиковали. Контрабандисты идут в сад, те, кто игрался на этих схемах, идут в сад. Большие предприятия платят налоги». Зауважмо, що людина, яка це говорить, за два дні попросить в Антитерористичного центру надати їй повноваження для розгону блокади.

І тільки на «Україні» все як раніше: випуск «Событий недели» починається з трагічного сюжету про те, як комбінати Ахметова, а разом із ними й життя на схід від Дніпра, стоять на межі зупинки через блокаду. Другим сюжетом – джинса фонду Ахметова.

Відомий бізнесмен

Тиждень був багатий на гостросюжетні інформприводи – чого варте хоча б викрадення Олексія Гончаренка, яке тижневики прогнозовано висміяли. Та навіть на цьому насиченому тлі рішення суду про скасування відмови в екстрадиції Дмитра Фірташа – а отже, поява ймовірності, що олігарха колись судитимуть в Америці чи деінде – було, безперечно, вартим уваги.

Проте «Інтер» приділив новинам із життя свого співвласника аж 57 секунд після прямого включення з Брюсселя:

«Еще одна новость из Европы. Известный украинский бизнесмен Дмитрий Фирташ заявил, что попытки его задержания по запросам США и Испании – часть кампании по его политическому преследованию. Земельный суд Вены решил: оснований для содержания бизнесмена под стражей нет. И тем самым отклонил ходатайство прокуратуры в рамках дела об экстрадиции в США. Ранее, в четверг, земельный суд отклонил такое же ходатайство по запросу Испании. Дмитрий Фирташ прокомментировал своё освобождение.

Фірташ: Я удовлетворен решением суда. Находясь на свободе, я могу построить дальнейшую качественную защиту. Все, что происходило со вторника – одно задержание, другое задержание – ни у кого не оставило сомнений по поводу того, что это политическое преследование меня. Я говорил, что я не виноват, я не нарушал никакого закона и я здесь, находясь в Австрии, докажу свою правоту».

«Подробности недели» тривають без малого півтори години, і скоротити якого-небудь Кирила Куликова чи Оксану Продан заради бекґраунду про Фірташа було цілком реально, але, очевидно, творці інтерівського тижневика не хотіли, аби глядач зрозумів хоч щось. Окрім того, що відбувається політичне переслідування бізнесмена (про це повторюють двічі – непрямою і прямою мовою). Чому воно політичне? Адже Фірташ ніколи не був ані народним депутатом, ані політичним діячем, і єдине, що очолював в Україні – під нього ж створену Федерацію роботодавців. І в чому звинувачують Фірташа, в порушенні якого закону, який він, за власними словами, не порушував? До чого тут Сполучені Штати та Іспанія, чому вони вимагають його екстрадиції? І якщо були лише спроби затримання, а не, власне, затримання, чому Фірташ прокоментував своє звільнення?

Ось як багато питань виникає до новини, коли її повідомляють не з метою повідомити новину.

«Факти тижня» ICTV, натомість, розповіли те саме коротко, містко і по ділу: «Фірташ був затриманий у вівторок за запитом Іспанії: тамтешня антикорупційна прокуратура підозрює його у відмиванні коштів. Паралельно екстрадиції Дмитра Фірташа вимагають Сполучені Штати, але австрійській суд вирішив, що раніше внесені 125 євро застави – достатній запобіжник. Разом із тим Дмитру Фірташу заборонено залишати територію Австрії». А найґрунтовніший матеріал про нові обставини в житті Фірташа зробив «1+1»:

Тут відразу досить докладно нагадали, хто такий Фірташ, чому ним цікавляться США й Іспанія. У сюжеті Маргарити Ситник ідеться про справу щодо титанових родовищ в Індії, згадано про зв’язки Фірташа з російськими та американськими посадовцями, а політкоментатор Володимир Фесенко (так, і тут він!) говорить, що в Україні послабиться бізнесово-політична група Фірташа-Льовочкіна. Словом, зрозуміли, що до чого з Фірташем, лише глядачі «ТСН.Тижня».

І про хороше

Є вічні сезонні теми: для кінця лютого це асфальт, що сходить із доріг разом зі снігом. «Фактам тижня» вдалося подати цю тему яскраво й дотепно:

Сергій Кудімов почалапав калюжами, з’ясував, скільки коштує ямковий ремонт, скільки потрібно на ремонт доріг і куди натомість ідуть гроші. А ще котика в гнізді показали, а Юрій Ніколов із «Наших грошей» сказав, що дороги в Україні – гівно. Слово «гівно» не дуже щільно затулили біпом. Дещо менш яскравий, але також непоганий сюжет на цю тему підготувала Олена Мітясова в «Подробностях недели» на «Інтері»:

«События недели» каналу «Україна» потішили відразу двома темами, глобальними й нестандартними для тижневиків останнім часом. Перша – сюжет Максима Урлапова про ініціативу заборонити готелі та офіси в квартирах. Чітко розставлених акцентів та, головне, яскравих прикладів бракувало для того, щоб зрозуміти, добра це ідея чи погана:

Здається, вона таки погана. Другий сильний матеріал – про те, чому в Україні не працює трансплантація органів. Це лише перший сюжет із анонсованого циклу. Ведучий Олег Панюта запросив до студії автора сюжету Сергія Іванова, щоб той представив глядачам тему:

Відеоряд сюжету, як то кажуть, не для дітей і слабонервних – мертві тіла, перебіг хірургічних операцій у подробицях тощо. Та загалом тему розкрито коректно, без перекручень, недомовок і переходу на особистості, тож сюжет дає чітку відповідь на ключове запитання. Чекаємо на продовження.

«1+1» не люблять у багатьох релігійних організаціях за особливу прискіпливість, із якою журналісти «ТСН» та інших проектів каналу ставляться до особистого життя, фінансових оборудок і публічної поведінки священиків та ієрархів. Церква Московського патріархату (саме так, а не просто «Українська православна церква», як воліли б самі представники цієї організації, її називають на «1+1») тепер відмовляє каналові в коментарях, що не завадило йому зробити проблемний і важливий – нехай, можливо, дещо упереджений – матеріал про наміри УПЦ МП затвердити тоталітарний статут:

«Українська православна церква Московського патріархату, яка є невід'ємною частиною Російської православної церкви, подала до суду на державу Україна. Подала, бо наша держава, в особі Міністерства культури, не хоче реєструвати нові статути УПЦ МП. Статути, які зроблять з громад паству без права голосу. Статути, які заберуть право людей розпоряджатися релігійним майном громади. Новий статут фактично калька з Російської православної церкви. На відміну від української традиції, де всі питання від церковного майна до запрошення у храм попа вирішувала громада, цей документ запроваджує ледь не військову ієрархію». Активним вірянам УПЦ МП сюжет Сергія Гальченка навряд чи сподобається, але решту глядачів, принаймні, спонукне до роздумів. На «Інтері» теж підняли проблемну тему, пов’язану з релігією – про «секту Мунтяна», вона ж духовний центр «Відродження»:

Попри те, що 20 лютого – річниця розстрілів на Майдані – припало на понеділок, до майданівських тем тижневики здебільшого не повертались. Винятком став 5 канал, що згадав по музей Революції гідності – проект, який мав відбутися вже давно, але забуксував через бюрократію та судову тяганину.

«Чи має держава на загал ресурс для вирішення цієї проблеми? Має. Чи має держава клепку, щоб вирішити цю проблему оперативно, швидко і якісно? Ні. Соромно? Авжеж», – сказав у підводці до сюжету Євгенії Подобної ведучий Віталій Гайдукевич, і в цьому випадку його категоричність, напевно, виправдана.

Зберегти

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Скрін-шот відео каналу ICTV
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3997
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду