Ахметов погрожує

Ахметов погрожує

6 Квітня 2014
3493

Ахметов погрожує

3493
«События недели» стали інструментом шантажу, а в оновлених «Подробностях недели» відбілюють Бакуліна. Огляд підсумкових телевізійних тижневиків 30 березня 2014 року. 
Ахметов погрожує
Ахметов погрожує

Либонь, головною подією у світі телетижневиків стало стрімке повернення каналу «Україна», який кілька років боровся за всеукраїнське визнання, на свою вотчину – Донбас. «События недели» від тепер звертаються в першу чергу до східно- та південноукраїнського глядача, переконуючи його в тому, що він покинутий Януковичем, ображений і не почутий новою київською владою, виходить на захист своїх цінностей (мова, митний союз, георгіївська стрічка) та не може жити без сильної руки. Олег Панюта істерично повторює, що зі Сходом та Півднем необхідно говорити, та гнівно заперечує будь-які сепаратистські настрої на мітингах, що проходять під російськими триколорами.

Дещо спантеличив другий випуск оновлених «Подробностей недели» на «Інтері». Припущення, що Дмитро Фірташ і Сергій Льовочкін за згодою з новою владою вирішили зробити на каналі зразково-показові новини, на жаль, поки що не підтвердились. «Рука Фірташа» стала аж надто помітною в тижневику – це й прямі цитати власника, й відбілювання затриманого екс-керівника «Нафтогазу» Бакуліна, і дивні танці навколо постаті кандидата у президенти Петра Порошенка. Чи правильно ми розуміємо зміст компромісу: можливість запрошувати в ефір нормальних гостей і висвітлювати політичні події  більш-менш адекватно в обмін на обслуговування інтересів Фірташа в декількох окремих напрямках? На жаль, один із цих напрямків – президентські вибори, на яких власники «Інтера» вболіватимуть за Петра Порошенка, - аж надто важливий, щоб такий компроміс можна було виправдати. 

«ТСН. Тиждень» зробив непогану роботу над помилками та почав стримувати зливу емоцій, якою відзначались попередні випуски. «Факти тижня» і «Час: Підсумки тижня» просто тримають рівень, тому на них зупинимось менш детально.

«Факти тижня», ICTV

Починають із виведення військ із Криму. Мирослав Ганущак підготував репортаж із фактами та коментарями військових, які не зрадили присягу. Як і в попередньому випуску, лунають промовисті «шпильки» на адресу влади: «Загалом з Криму чекають приїзду 6,5 тисяч військових та їх сімей. Більшість з них їдуть у невідомість, і покладаються лише на державу, яка цього разу уже не має зрадити тих, хто не зрадив їй». «Факти тижня», нагадаємо, вже не вперше критикують дії влади, трактуючи їх як не досить чіткі та рішучі.

Далі – ґрунтовний і глибокий матеріал Михайла Малого про резолюцію ООН, фактичну міжнародну ізоляцію Росії та санкції, які щодо неї застосовуються західними державами. Втім, «Факти тижня» відразу попереджають, що все це ще не є гарантією миру, й у наступному матеріалі розповідають про підготовку України до війни. Зокрема, цитують різні думки поважних експертів: похмуре віщування Євгена Марчука про найдраматичніші моменти в нашій історії та заклик екс-голови зовнішньої розвідки Миколи Маломужа не панікувати. Журналістка Катерина Павловська, перебуваючи на північному кордоні України, бере коментарі в місцевих мешканців, водіїв і військових, але – за її власними словами – принципово не показує військові об’єкти. Це розважливий підхід, який, на жаль, притаманний далеко не всім журналістам – багато хто з них радісно рапортує про передислокацію військової техніки із зазначенням кількості та маршрутів.

Владі дістається на горіхи й тут: процитувавши в.о. голови Адміністрації Президента Сергія Пашинського, який запевняє у повній обороноздатності збройних сил, «Факти тижня» за допомогою коментарів військових та цивільних показують, що харчами армію забезпечує місцеве населення. Посоромивши чинну владу, перейшли до колишньої – сюжет про те, як агенти Кремля у команді Януковича доводили українські збройні сили до розвалу. На жаль, це не повноцінне розслідування, а лише огляд, побудований на припущеннях експертів та самого автора, Миколи Терельова. Але інформацію до роздумів глядачу надали.

Дещицю песимізму до випуску додав матеріал Олександра Візгіна про невтішні перспективи української економіки. Тут також лунає критика попередньої влади (зокрема, й з уст експертів), а також викладено основну суть ініціатив нової влади, спрямованих на подолання кризи. 

Далі спокійно й відсторонено розповідають про смерть Олександра Музичка та супутні обставини. Баланс у матеріалі дотриманий умовно: зокрема, немає відповіді Правого сектору на певні закиди Арсена Авакова, зокрема згадку про досить неоднозначну справу про вбивство ДАІшників.

Офіційний старт передвиборних перегонів описав у сюжеті Максим Крапивний. На превеликий жаль, мусимо констатувати, що Україна, може, й змінилася, а перелік політкоментаторів, яких телеканали вповноважують оцінювати політичні події – ні. ICTV пропонує нам звичний до оскоми коктейль, складниками якого є Володимир Фесенко та навіть Кость Бондаренко, який відверто виступав за режим Януковича буквально пару місяців тому.

Зокрема, Фесенко стверджує, що Віталій Кличко має замало політичного досвіду в порівнянні з іншими претендентами, тому вчинив розважливо, знявши кандидатуру. Натомість, Порошенко змальований як затятий революціонер. А голова Комітету виборців України Олександр Черненко у сюжеті говорить про суспільний запит на поміркованого політика. Тандем Кличко-Порошенко – єдиний, чиї шанси в матеріалі  оцінюються позитивно. Натомість, про з’їзд ПР журналіст говорить скептично, а про Тимшенко стверджує, що її рейтинги «не дозволяють говорити про перемогу». Невтішні для Тимошенко й коментарі експертів. А підсумок теми Оксана Соколова підбиває у студії з завсідником тижневиків Святославом Вакарчуком.

Завершують випуск згадкою про сороковини розстрілу 20 лютого та матеріалом Володимира Соколова про ситуацію на Сході й Півдні.

«Україна», «События недели» (відео)

Святе місце, звільнене «Інтером», не залишилось порожнім. Тижневик «України» 30 березня здійснив відвертий coming out, продемонструвавши готовність служити передвиборним піар-потребам Партії регіонів. Ймовірно, саме з появою в новинах та підсумковій програмі явних політичних маніпуляцій пов’язане звільнення Лариси Горської. Поки що це, втім, не означає тотального наступу на владу та просування кандидата від ПР, а радше проштовхування окремих меседжів та маніпуляцій, спрямованих, зокрема, й на протиставлення «Сходу і Півдня», з його особливими потребами та вимогами, та решти України.

Так, у першій частині програми, присвяченій антикризовій програмі уряду та перегляду державного бюджету, ведучий Олег Панюта та журналіст Олександр Бондаренко прискіпливо уважні, але не критичні до дій влади. Арсенію Яценюку дають змогу пояснити пропозиції уряду прямою мовою – в  форматі інтерв’ю. Проте вже в розповіді про звільнення в.о. міністра оборони Ігоря Тенюха Панюта вдається до маніпуляції, стверджуючи, що звільненого «больше всего критиковали за промедление с выводом войск из Крыма». Наслідком цього зволікання, за словами Панюти, є перехід більшості військовослужбовців кримських частин на сторону супротивника.

Тим часом публічна критика дій Тенюха й верховного головнокомандувача Олександра Турчинова – принаймні, в перші дні окупації, - полягала радше в тому, що вони не дають військам наказ захищатися. Згодом, коли наказ застосовувати зброю був відданий, його з різних причин не виконували. Оповідь про перехід українських в/ч на бік окупантів супроводжується не зовсім зрозумілою інфографікою, на якій у певний момент українські прапорці змінюються на російські (але не скрізь, хоча ведучий стверджує, що під контролем росіян уже всі частини Криму).У сюжеті Максима Урлапова поставлений ще один важливий акцент: екс-міністр оборони Анатолій Гриценко говорить про логічний у подібних випадках наказ знищити зброю та військову техніку, щоб вона не дісталась ворогу. Цей наказ даний не був.

На моральній стороні рішення значної (за даними різних неназваних джерел «України» - 50 чи 70 відсотків) частини українських військовослужбовців перейти на бік супротивника автор сюжету не зупиняється, показавши, що зрадники спокійно спілкуються з тими, що не порушили присягу.

Далі «События недели» йде на доволі нетиповий крок: десять хвилин перелічує – нехай із розмаїтим відеорядом, але в монотонному форматі, - всіх кандидатів на пост президента, відомих на цю мить. Кандидати йдуть у довільному порядку, й інформацію про них намагаються подавати якомога нейтральніше. Хоча подекуди «неоднакове» ставлення все ж проривається – наприклад, про Тягнибока творці програми іронічно зазначають: він «стверджує, що живе на одну зарплату». А про Кузьміна – що він займався розслідуванням резонансних справ Ґонґадзе, Луценка та Тимошенко (таким чином політичні процеси, які нинішня влада називає сфальсифікованими, поставлені в один ряд із справою Ґонґадзе). Однак це винятки, а загалом виклад інформації досить рівний.

Чого не скажеш про наступний матеріал. Ірина Смирнова змальовує ідеалістичну картину висунення Добкіна: мовляв, партія висловила йому свою довіру більшістю голосів. Про конфлікт, який передував висуненню Добкіна, про демарш Тігіпка, а надто про підкилимну частину боротьби за владу в ПР у сюжеті не йдеться. Що й не дивно, адже головний акціонер в «України» та ПР тепер спільний. Далі починаються ще більші маніпуляції: так, до «радикального флангу українського політикуму» авторка зараховує  Олега Ляшка, Олега Тягнибока та Дмитра Яроша, що навряд чи коректно з огляду на величезні ідеологічні відмінності. У групу «завідомо непрохідних» вносить Юрія Бойка, Олега Царьова, Валерія Коновалюка, Миколу Маломужа, Василя Цушка, Наталію Королевську, Петра Симоненка. Вадиму Рабиновичу, який завершує цей перелік, чомусь дають слово, після його короткого синхрону починають перелічувати «авторитетних, але не рейтингових» - Анатолія Гриценка і Ольгу Богомолець. Нарешті, епатажний Дарт Олексійович Вейдер. Складається враження, що метою цього навішування ярликів було дошкулити двом самозваним кандидатам-регіоналам, названими першими в переліку непрохідних, наголосивши зайвий раз, що Партія їх не благословила.

Далі, розповівши про «візити порозуміння» між Львовом і Донецьком, Панюта починає розповідати про необхідність зрозуміти Схід. «Регион, привыкший к крепкой руке и вере в лидера, сейчас остался без этого и фактически пребывает в растерянности», - підводить він сюжет Андрія Кузакова з Донецька. І тут починається.

Андрій Кузаков приходить із запитанням, хто може захистити інтереси «Юго-Востока», до учасників сепаратистського мітингу під російськими прапорами на центральній площі Донецька. Очевидно, саме ці кількасот прибічників федералізації та окупації і є у розумінні «України» тими, хто насамперед репрезентує думку регіону. Фактично цю думку висловлюють двоє молодих чоловіків типової зовнішності: ми ображені, але ми не за вихід зі складу України.

Далі вся вина за «розгублений» стан регіону покладається на Віктора Януковича. Відверто знущальний відеоряд під веселу музичку завершується кадрами Майдану та втечі Януковича з Межигір’я. Представник комітету виборців повторює головну думку, що звучала у підводці: Донбас тужить за лідером, якого ніхто не може замінити. «Люди почувствовали себя брошенными, преданными, незащищенными», - стверджує Кузаков. Відеоряд підказує: наслідком цих ображених почуттів (а не ідеологічних диверсій та інфільтрації російських гостей-провокаторів) стали проросійські виступи.

Далі він маніпулює далеко за межею пристойності: «13 марта пророссийский и проукраинский митинги встретились. Десятки раненых, один погибший». Таким чином, проросійські нападники та проукраїнські жертви подані як рівнозначні сторони конфлікту, а про те, що поранені та загиблий усі належали до проукраїнського мітингу, журналіст просто мовчить.

Організатор проукраїнського мітингу Енріке Манендес, якого опитує Кузаков, також формулює «образи»: мовляв, тут усі патріоти, але Київ нас не розуміє й скасовує закон про регіональні мови. «Степан Бандера никогда не станет для дончан героем, - формулює журналіст цінності Донбасу чи то з власної голови, чи то з посиланням на свого співрозмовника. – Русский язык всегда был, есть и будет родным. Георгиевская ленточка – это символ победы в Великой отечественной войне, а не символ сепаратизма». І пряма погроза: якщо перелічені цінності не захистить хтось в Україні, донеччани будуть вимушені шукати їхнього захисту в Путіна.

Далі – більше: Кузаков проводить паралель із Кримом і говорить, що «новая власть не успела или не захотела убедить людей» у безпеці та недоторканності їхніх цінностей. Таким чином, він фактично заперечує російську окупацію, трактуючи перехід Криму до складу РФ як наслідок помилкових дій нової влади. «Вот и получается, что люди не столько хотят отделяться от Украины, сколько обеспокоены, что Киев до сих пор не наладил диалог с Юго-Востоком». Після цих слів – дивовижна маніпуляція текстом і відеорядом: на словах про міфічних «бандерівців» - «людей в балаклавах с автоматами», приїзду яких боїться Схід, - показують кримських окупантів.

Словом, Рінат Леонідович устами своїх медіапідлеглих продовжує посилено транслювати Києву меседж, що господар тут він і домовлятися треба з ним, а президентом має бути той, хто почне цей «діалог». Цей акцент посилює наступна частина – про Сергія Таруту, який, за словами Кузакова, «назначен исполнять обязанность лидера» (так журналіст применшує значущість самого Тарути, який у жодному разі не повинен виглядати глядачам господарем області – господар тут відомо хто). Тарута говорить про те, що президентом має стати людина, прийнятна для Сходу. Але журналіст відразу нагадує, що наявний асортимент кандидатів не підходить: «Тарута: Нужен человек, котрому будуть здесь верить. // Кузаков: К сожалению, здесь такого пока нет».

Цікаво, що Кузаков говорить про ПР як про минуле Донбасу. Тим часом по завершенні його сюжету Олег Панюта повертається («к слову») до з’їзду партії – схоже, спеціально для того, щоб наголосити, що фактичним керівником (тут довелося послатись на коментар Ганни Герман) став не чужий каналу «Україна» Борис Колесников.

Але на цьому тема «тех, кто хочет быть услышанным» на Сході й Півдні, не вичерпана: ведучий говорить про мітинги в обласних центрах цих регіонів, що пройшли 30-го березня, в день ефіру,  вимоги яких «не изменились: федерализация, государственный статус русского языка, присоединение к Таможенному Союзу». Це твердження не відповідає дійсності, як і сором’язливі намагання подати мітинги під російськими прапорами як мітинги не за Росію і не проти Україну, а за право «бути почутими». Цього разу Андрій Кузаков розповідає про мітинг пам’яті загиблих беркутівців у Донецьку. Він стверджує, що учасники мітингу обурені тим, що загиблих міліціонерів «пытаются забыть». І – навмисно чи ні – глядачам дають послухати про беркутівця, «спаленого заживо у Львові».

Цей пасаж, зокрема, став предметом звернення «Телекритики» до керівництва «України» з закликом припинити маніпуляції. «Спалені заживо беркутівці» - вигадка російської пропаганди, яка навіть у тамтешніх ЗМІ з’явилась не як факт, а як чутка. (Беркутівці у Львові справді загинули 20 лютого – з необережності під час виконання наказу свого керівництва знищити зброю та боєприпаси, тобто загибель їхня цілком на совісті Захарченка та міліцейського начальства.) Для неупередженого журналіста поява в переліку загиблих силовиків міфічних «спалених у Львові» була б свідченням того, що реквієм за беркутівцями є, можливо,  пропагандистським заходом. До того ж, далі Кузаков дає синхрон представника ветеранської організації, який говорить, що в опублікованому списку близько 20 правоохоронців, але він «знає, що їх понад 30». Наступне, що мав би зробити неупереджений  журналіст – звернутись до МВС і довідатись офіційну статистику (а вона, принаймні, донедавна, оперувала меншими цифрами – 15 або 16 загиблих силовиків). Таким чином, глядачі «України» отримали тільки неправдиву інформацію про те, скільки силовиків загинули й за яких обставин.

Андрій Кузаков говорить про те, що учасники мітингу пам’яті беркутівців «ображаються», коли їх називають сепаратистами, й не хочуть відокремлення України, але вимагають референдуму про розширення повноважень регіонів. Увесь цей час відеоряд демонструє відверто сепаратистські гасла та російські прапори. Емоційний синхрон, під час якого учасник мітингу демонструє обкладинку українського паспорта – мовляв, він не приїхав із Росії, - також супроводжується маханням російським прапором. «Остается только добавить, что пора уже услышать друг друга», - ще раз повторює коронну фразу журналіст. І начебто як у доказ того, що Схід і Київ «не чують» одне одного, далі у випуску –  коротка, лише ВМЗ, без синхронів, інформація про мітинг пам’яті Небесної сотні на Майдані Незалежності.

Дивно виглядає й сюжет про загибель Олександра Музичка. Його автор Роман Білинський від початку висуває фантастичну версію про те, що смерть Сашка Білого вигідна Комуністичній партії, яку він закликав заборонити.  При цьому Білому приписаний погром офісу комуністів у Луцьку та знесення пам’ятника Леніну в Маневичах. Звісно ж, припущення, що партія Петра Симоненка в її нинішньому стані могла замовити політичне вбивство, може хіба що насмішити – як і теза, що смерть Білого є «козирем в ідеологічній боротьбі» для комуністів (КПУ ніколи не вела жодної ідеологічної боротьби). Схоже, цю неправдоподібну версію було наведено для контрасту з наступною – що у смерті був зацікавлений Арсен Аваков. Принагідно автор дорікає чинній владі: «”Беркут” распущен, внутренние войска расформированы, милиция деморализована», а також наводить синхрон Авакова, який має вразити багатьох прибічників Майдану: «…всякий человек, с оружием в руках идущий на правоохранителя – преступник…».

Автор сюжету створює хибне враження, що Білого переслідували за незаконне носіння зброї, замовчуючи справжні причини – звинувачення в причетності до організованої злочинності. Таким чином ситуація подається глядачам як внутрішня майданівська розбірка. По завершенні сюжету Олег Панюта продовжує розповідати страшилки про Правий сектор, члени якого «ходят по улицам с оружием и в балаклавах, но, тем не менее, хотят занять место “Свободы” в парламенте». Далі – сюжет Володимира Горковенка, покликаний, як і багато інших подібних матеріалів, довести, що Правий сектор є маргінальною організацією, з якою «не все так просто» (кумедно, але й тут знайшлося місце думці улюбленого політкоментатора «України» Володимира Фесенка). Зрештою, висновок також типовий – Правий сектор працює на Кремль. Ця думка озвучується устами політкоментатора Михайла Басараба та голови Адміністрації президента Сергія Пашинського. Під кінець Правий сектор тицяють носом у статки «одного з лідерів» (про кого саме йдеться, Горковенко не повідомляє). Загалом тон матеріалу вкрай недружній, а синхрони Дмитра Яроша, якими пересипана журналістська оповідь, часто вирвані з контексту. Цей тон виразно контрастує з тоном наступного матеріалу – про ВО «Свобода», також критичного, але значно м’якшого. Хоча й тут є відверте «мочіння» - залучення до коментування часто використовуваного проти «Свободи» екс-керівника луганського відділення Дмитра Снегирьова, коментарі Костя Бондаренка та інших явних недоброзичливців.

Після кільканадцяти хвилин запевнень, що націоналісти скурвились і скотились на маргінес, під завісу знущаються з екс-президента Януковича з нагоди письмового звернення, розповсюдженого російською пресою. Януковича зображають маріонеткою, цитують знущальні повідомлення в соцмережах і в черговий раз демонструють, що навіть Ганна Герман розчарувалась у колишньому шефі.

«1+1», «ТСН. Тиждень»

Почали вже традиційно з Криму: огляд ситуації на півострові, на східних та північних кордонах України, заяви Лаврова і Лукашенка про те, що вторгнення не буде. Сюжет Руслана Харченка про виведення українських військ із Криму містить кілька важливих акцентів: по-перше, те, що це одне з перших рішень нового в.о. міністра оборони Михайла Коваля, по-друге, що українцям забезпечують на материку добрі умови, по-третє, що російський міністр Шойгу збрехав – в Криму є чимало українських військових, які хочуть, але поки що фізично не можуть виїхати з півострова. Далі наводять синхрон віце-прем’єра Володимира Гройсмана про те, що всі, хто хоче покинути Крим, матиме таку змогу.

Ольга Кашпор підготувала емоційний сюжет про зрадників української армії. Вона, як і Олександр Аргат на 5 каналі, трактує зраду частини військових як своєрідне очищення української армії. Авторка багато говорить із військовими, намагаючись зрозуміти причини рішення зрадити присягу.

Досить докладно розбирають зовнішньополітичну ситуацію, зокрема перебіг засідання Генеральної асамблеї ООН, ізоляцію Росії та можливий удар по російській економіці за допомогою здешевлення нафти. Далі торкнулись тем «полювання на відьом» у російському суспільстві та проблем російської економіки. Загалом змальована вельми невтішна для Росії картина.

У темі вбивства Олександра Музичка вістря критики несподівано спрямовано не в бік Правого сектору, звинувачення якого в прислужуванні Кремлю стали традицією для українських ЗМІ, а в протилежний: «Оливу в антиукраїнську пропаганду успішно підливають і деякі політики в Києві. Іще не стихли суперечки про адекватність дій свободівців минулого тижня, як знову скандал. Українська міліція раптом вирішила негайно арештувати улюбленого героя російських новин Олександра Музичка із Правого сектору. Під час затримання Музичко загинув. Вимагати розслідування і відставки головного міліціонера його побратими прийшли під Верховну раду, і робили це так гучно і затято, що сусіднє телебачення влаштувало ціле реаліті-шоу із демонстрацією на весь світ, як радикали штурмують український парламент». Авторка сюжету Юлія Панкова наводить кілька фактів, які ставлять позицію влади під сумнів, називає протистояння Авакова та Правого сектору «негласною війною» та дає дуже м’яке трактування «кремлівського» аспекту публічних виступів ПС: мовляв, російська пропаганда активно використовує події навколо українських радикалів. Утім, у матеріалі не бракує й критики  Правого сектору, яку доводиться балансувати прямою мовою Дмитра Яроша.  Чітких відповідей на запитання про правомірність та виправданість дій правоохоронців сюжет не дає, однак пожива для роздумів у ньому є.

Наступний блок – про українську економіку та спроби влади її врятувати. Станіслав Ясинський підготував спокійний і виважений матеріал щодо планів Яценюка, попередивши: «На думку експертів, закон Яценюка – це зовсім не план Маршала. На 40 сторінках написано як не впасти. А от про те куди і як рухатися, немає нічого». Далі – про вибори: огляд з’їздів від Сергія Швеця, який обіцяє «найпрозоріші вибори в історії», результати соціологічного опитування та солодкава розмова у студії з Петром Порошенком. Після цього – матеріал про сороковини розстрілу на Майдані (до пам’яті загиблих повернуться в самому кінці випуску, чергуючи їхні фото та кадри з Майдану із виконанням гімну Євросоюзу на летовищах).

Окремо варто відзначити сюжет Ольги Мальчевської про проблеми, з якими стикнулися мешканці Криму після російської окупації. Почувши у підводці анонс - «хаос у цінах, порожні банки і банкомати, черги у кілька днів – це перші результати покращення по-кримськи» - можна було чекати чергової страшилки в дусі «українського Кисельова», однак насправді сюжет адекватний, підкріплений доказами та свідченнями кримчан.

Розлогий сюжет Сергія Гальченка присвячений персоні Януковича та його родині: докази корупції та бандитизму, заява, що Янукович і Пшонка замовили вбивство Александрова, свідчення донецького журналіста Володимира Бойка про підтасовки в біографії екс-президента тощо.

«Інтер», «Подробности недели»

107-хвилинний другий випуск «нової програми зі старою назвою» розпочався з переклички власкорів «Інтера» на кордонах України в різних регіонах, звідки можуть наступати росіяни. Це забезпечило відчуття присутності та живого контакту, якого бракує іншим тижневикам, та водночас дещо «зіжмакало» темп початку програми. Сфокусувати увагу глядача вдається лише інфографікою – «Подробности недели» ретельно візуалізували отримані від військових дані про орієнтовну кількість російських військ. Зацитували також загрозливий прогноз Євгена Марчука про те, що в найближчі дні Україна переживатиме найкритичніший момент за час своєї незалежності. Несподіванкою стало пряме включення російського експерта Павла Фельгенгауера, який дав свій прогноз щодо  імовірності інтервенції російських військ в Україну. «Мы не хотели пугать, мы не хотели нагнетать панику», - перепросив після цього ведучий Дмитро Анопченко, хоча було вже пізно.

Дивні речі почали коїтися в ефірі, коли зайшлося про вибори. Спершу Дмитро Анопченко, оперуючи даними соціологічного опитування, раптом приплюсував рейтинг Віталія Кличка до й без того високого стовпчика Петра Порошенка. Хоч і зауважив, що так робити не зовсім коректно, однак глядачі побачили те, що побачили – Порошенка з показником 34%, який височіє над рештою кандидатів. Можна уявити, що про таке фривольне поводження з соціологічними даними сказали б самі соціологи. А довершує картину цитата Дмитра Фірташа – власника каналу «Інтер» - про те, що він схвалює і підтримує «єдиного кандидата від демократичних політичних сил». І тут Анопченко мусить виправлятись і пояснювати: мовляв, Кличко закликав інші політичні сили також підтримати Порошенка. Зважаючи на те, що напередодні акт єднання Кличка й Порошенка транслювався в прямому ефірі саме на «Інтері», підозри в небайдужості каналу, вслід за його власником, до постаті Петра Олексійовича виникають дуже серйозні.

По завершенні цього сумнівного блоку – нарізка зі з’їздів «УДАРу», «Батьківщини», «Свободи» та Партії регіонів, у підводці до якої Дмитро Анопченко наголосив на тому, що в ПР назріває розкол. Після цього різка зміна теми – заговорили про втікачів-можновладців. Розмову на цю тему Анопченко веде відразу з двома гостями (такого в «Подробностях недели» не було давно) – нардепом Кирилом Куликовим та екс-генпрокурором Святославом Піскуном. А сюжет із спробами (не дуже вдалими) пошуків утіклих Курченка, Пшонки, Азарова та Януковича підготувала Христина Суворіна. Загалом якоїсь нової інформації, не відомої активним користувачам інтернету, з цієї теми «Подробности недели» не повідомили, а експертні коментарі гостей, особливо Піскуна, були витримані в дусі Капітана Очевидності.

Наступний блок зворушує: Наталя Соколенко та сотник Парасюк у студії, сюжет про сороковини Небесної сотні, за який Наталя скромно перепрошує, обличчя активістів Громадського сектору Євромайдану в сюжеті, розмова про зміни в редакційній політиці «Інтера» і про зміни, які вже відбулись. Справжнім свідченням змін стала рекомендація слухати Наталю Соколенко на «Громадському радіо» в ефірі НРКУ – нічого подібного на старому «Інтері» бути не могло.

Сюжет Сергія Кудімова про смерть Олександра Музичка відчутно контрастує з матеріалом «Событий недели». Думка, що Правий сектор працює на Москву, звичайно, тут є (її озвучують позафракційний нардеп Олесь Доній та батьківщинівець Микола Томенко), але конспірологічний лейтмотив не є панівним. Журналіст просто намагається розібратися в тому, що відбулось, даючи позиції обох сторін.

Втім, щойно оновлені «Подробности недели» починають здаватися справді оновленими, як чергова зміна теми знову затьмарює це свіже враження. Так, якщо щодо висвітлення арешту екс-голови «Нафтогазу» Бакуліна у першому випуску оновленої програми  ще були сумніви, то тепер їх немає. Дмитро Анопченко двічі повторює, що Бакуліна захищає в суді Валентина Теличенко – адвокат, відома захистом Юлії Тимошенко в суді (таким чином ніби поширюючи мученицький ореол Тимошенко на чиновника). Докладно розказує про те, як Бакулін утратив свідомість під час багатогодинного обшуку та вдарився головою, а тепер звинувачує слідство у несправедливості. Також двічі повторено, що до суду і слідства «ті самі претензії, що до нової влади», а Теличенко прямою мовою проводить аналогії між арештом Бакуліна та справами Тимошенко й Луценко. При цьому представникам суду і слідства слово не дали взагалі. Нарешті, до «мученика» Бакуліна причіпляють ще один «паровозик» - Святослава Вакарчука, якого Дмитро Анопченко запитує про те, «то чи змінилася влада». На жаль, ця картина дуже нагадує маніпуляції, які траплялись у «Подробностях недели» до недавнього оновлення.

Кримську тему лишили на кінець: змістовний і виразний сюжет Веніаміна Трубачова із самого окупованого півострова; ще один матеріал про долю полонених-заручників (у підводці до нього Дмитро Анопченко сміливо озвучив без посилання вичитану в фейсбуку думку про те, що українці діляться на тих, хто називає російські війська окупантами чи визволителями), матеріал про долю кримських татар та пряме включення Зеніфе Сеїдаметової з Криму. На десерт – розмова з екс-послом США в Росії Майклом Макфолом.  

Загалом випуск справив неоднозначне враження: схоже, що в редакції точиться боротьба за можливість працювати за стандартами, і якщо право висвітлювати події в країні з проукраїнської позиції творці програми мають, то з деяких тем позиція залишається суто профірташівською.

5 канал, «Час: Підсумки тижня»

Попри побоювання, що зі стартом виборчої кампанії 5-й може перетворитись на передвиборну трибуну для Петра Порошенка та його нового союзника Віталія Кличка, поки що тижневик дистанціюється від потреб власника. Так, у матеріалі Наталії Жижко про старт виборчих перегонів навіть не сказано прямим текстом, що Порошенко йде в президенти. Глядачі лише дізнаються, що Кличко, як обіцяв, підтримав кандидата з найвищим рейтингом, а потім бачать Петра Олексійовича. Але почали випуск із ситуації з українськими військовими в Криму, а конкретніше – зі зради.

«За місяць окупації майже половина армії зрадила присягу. Одні перейшли напряму служити ворогу, інші просто звільнились з війська – мовляв, до побачення, це не наша війна. І питання ж тут не в наказах, їх якості чи їх присутності-відсутності. Чи були люди в погонах морально готові захищати батьківщину, стріляючи у ворога? Має ж бути якась причина, чому курортна прописка переважила "Честь маю!"», - анонсував матеріал Олександра Аргата Віталій Гайдукевич. Автор сюжету показав зрадників як вони є: навів, зокрема, цитати колишніх українських військових, які зізнаються, що не виконували б наказу стріляти по росіянах, навіть якби він був даний. Причиною зради Олександр Аргат називає територіальний принцип служби, а зраду значної частини військових – «вимушеною люстрацією особового складу». Із малодушністю зрадників-військових контрастували герої сюжету Інни Неродик – пересічні громадяни, які допомагають українській армії, розміщують кримських біженців тощо. В самому кінці програми до теми зради повернулися ще раз – розповідаючи про зміну прапорів у Севастопольському інституті ядерної енергетики.

«Час: Підсумки тижня» - єдиний тижневик, який наважився показати реакцію Сергія Тігіпка на заклик Олександра Вілкула зняти кандидатуру. Також Наталія Жижко потішила глядачів синхроном Дарта Вейдера. Цікаво, що вона не наводить повних результатів соціологічного дослідження – говорить лише про третє місце та 8% Тимошенко, про те, що спочатку Кличко вважався фаворитом перегонів, а тепер його випередив Порошенко, і про те, що «Свобода» вважає рейтинги заниженими. Плюсом матеріалу є те, що замість заяложених політкоментаторів використані коментарі справді компетентної Ірини Бекешкіної.

Знахідка авторки сюжета про вбивство Олександра Музичка Дарії Феденко – Тетяна Чорновол, яка, як стало відомо, вела переговори з Білим перед смертю: «Не брати калаші на прогулянку містом вмовляла Сашка Білого журналістка Тетяна Чорновол. Каже: зустрілась з ним на початку березня. Переконувала: його поведінку використовують російські ЗМІ, аби зіпсувати імідж України. Пропонувала гроші, щоб Білий на якийсь час зникнув. Але він не погодився». На відміну від «ТСН. Тижня» та «Фактів тижня», тут дають синхрон Арсена Авакова про те, що він готовий до відставки. Тональність сюжету в цілому нейтральна.

Остання тема випуску – сороковини Небесної сотні. З Майдану включилась кореспондентка 5-го Анастасія Бабенко. Після включення – сюжет про перебіг розслідування, коментарі генпрокурора Махницького та голови слідчої комісії Москаля про затриманих і замовників. Голослівної критики в матеріалі немає, проте констатовано факт, що за 40 днів нікого з винних в убивствах та катуваннях не покарано.

Моніторинг здійснено громадською організацією «Телекритика» в рамках проекту «Моніторинг дотримання журналістських стандартів у підсумкових інформаційно-аналітичних телепрограмах з навчальним відеокомпонентом» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Засади моніторингу дивіться тут.

У звязку з закінченням проекту «Телекритика» тимчасово припиняє моніторинг підсумкових програм.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
tsn.ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3493
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду