Будучи протягом багатьох років активним учасником боротьби за створення в Україні суспільного мовлення, «Детектор медіа» водночас вважає за необхідне давати можливість висловитись і тим представникам медійної галузі, які мають іншу думку. Співробітники Державного комітету телебачення і радіомовлення Ігор Радзієвський і Богдан Червак уже не вперше висловлюють думку, що суспільне мовлення не належить до першочергових пріоритетів розвитку українського медіапростору. Можливо, цей матеріал стане поштовхом для дискусії щодо перспектив впровадження суспільного телебачення в Україні. Ми готові опублікувати інші думки з цього приводу.

Знову стає модним говорити про необхідність створення в Україні суспільного телебачення. На відміну від попередніх років, коли ідею суспільного мовлення подавали як прогресивний крок на шляху утвердження демократії, цього разу її намагаються представити панацеєю від усіх наших інформаційних бід. І навіть збереження інформаційного суверенітету країни пов'язують із суспільним мовленням.

Питання запровадження суспільного мовлення вже було предметом розгляду Ради національної безпеки і оборони, яка незабаром планує розглянути його вдруге.

На тлі нового сплеску дискусій маємо також і практичні кроки. Нещодавно народний депутат від БЮТ Андрій Шевченко зареєстрував у Верховній Раді законопроект про внесення змін та доповнень до закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України». Законодавчу ініціативу одностайно було підтримано на засіданні парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації. Зокрема, члени комітету ухвалили рекомендувати парламенту прийняти за основу внесений Шевченком законопроект, яким, власне, пропонується оновлена редакція старого закону під назвою «Про суспільне мовлення України», визначаються основні засади та завдання, органи управління та особливості діяльності суспільного мовлення в Україні.

Отже, настав час оцінити черговий етап борні за суспільне мовлення.

Спершу кілька слів про законопроект Андрія Шевченка. Окремі медійні видання досить детально його аналізували, тож зупинимося лише на принципово важливих моментах. Насамперед треба зазначити, що законопроект грішить усіма вадами, притаманними аналогічним документам, ініційованим у попередні роки. Зокрема, в законопроекті міститься суперечливе визначення організаційно-правової форми суспільного мовлення та механізму його фінансування, яке до того ж не узгоджується з господарським та бюджетним законодавством. Скажімо, в одному місці зазначено, що суспільне мовлення є державною установою, а її фінансування «фіксується окремим рядком у Державному бюджеті України», а в другому - що суспільне мовлення - це організаційно-правова форма некомерційного телебачення і радіомовлення, що має право займатися господарською діяльністю, яка передбачає отримання прибутку. А це не відповідає принципам та ідеології суспільного мовлення.

Законопроектом передбачено інтегрування всіх державних телерадіоорганізацій в єдину організацію. Таким чином, об'єднуються як радійні, так і телевізійні мовники, загальнонаціональні та регіональні компанії, а також ДТРК «Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення"», яка виконує специфічну роль серед державних компаній.

Але ж об'єднання телевізійних і радійних мовників загальнонаціонального рівня не відповідає світовій практиці. Зазвичай теле- й радіоорганізації суспільного типу мають окремі власні керівні, наглядові та ревізійні органи.

У законопроекті Шевченка так і не встановлено обґрунтованого порядку формування, діяльності та відповідальності Ради Суспільного мовлення, який би узгоджувався з принципами відкритості, прозорості та підзвітності суспільству.

Запропонована законопроектом квота представництва членів Ради Суспільного мовлення від Верховної Ради і від Президента України (9 осіб та 4 особи відповідно) суперечить аналогії чинного законодавства, відповідно до якої кількість членів ради Суспільного мовлення, обраних Верховною Радою і призначених Президентом України, має бути однаковою. Викликає сумнів також і конституційність запропонованої законопроектом норми, оскільки Верховна Рада та Президент України є органами державної влади, повноваження яких визначаються виключно Конституцією України.

Крім того, у законопроекті не визначено статус, права та обов'язки членів Ради, випадки дострокового припинення їхніх повноважень, а також наявність Голови Ради та його заступників, порядку їх обрання та припинення повноважень. Усе це неминуче призведе до хаосу в управлінні та дискредитації самої ідеї суспільного телебачення.

Навіть дилетанти від інформаційної галузі розуміють, що прискорене реформування державних телерадіоорганізацій, тим більше в нашій країни, де маємо феномен судді Зварича, без урахування фінансових і технічних потреб ТРО може призвести до втрати наявної системи державного і відсутності системи суспільного мовлення.

В державному бюджеті традиційно бракує коштів для фінансування державних телерадіоорганізацій. Так, цього року видатків, передбачених на трансляцію телепрограм НТКУ та деяких обласних телерадіокомпаній, вистачить лише до кінця вересня. Через фінансове обмеження поширення радіопрограм НРКУ у 2009 році здійснюється на вкрай скороченій кількості передавальних засобів. У цілому системі бракує щонайменш 24,5 млн грн. на трансляцію телерадіопрограм, вироблених для державних потреб.

Ненабагато кращий стан справ і з виробництвом телерадіопрограм для державних потреб. В основному кошти виділяються лише на оплату заробітної плати та комунальних послуг. Нічого не передбачено на технічне переоснащення системи, капітальний ремонт та замовлення фільмопродукції.

З яких реальних, а не уявних джерел фінансуватиметься суспільне телебачення і радіомовлення?

До речі, в законопроекті немає жодного слова про те, якою мовою вестимуться програми на такому суспільному телебаченні й радіо: українською, російською, українською і російського, або мовами національних меншин? Чи не стане таке суспільне телерадімовлення ще одним знаряддям деукраїнізації нашого народу?

Однак проблема не вичерпується лише неякісними законопроектами. У даному випадку маємо справу з безвідповідальністю законотворців, нерозумінням ними справжніх інтересів країни. Сподіваємося, що наступні парламентські вибори розв'яжуть це питання.

Набагато важливіше визначитися із сьогочасними пріоритетами державної інформаційної політики, враховуючи при цьому нові реалії, які виникли внаслідок сучасних геополітичних трансформацій та пов'язаною з ними зміною місця й ролі України у системі міжнародних відносин. Сьогодні на місце концепції «спільної безпеки» повертається «реальна політика», сувора та безкомпромісна. Жорстке геополітичне протистояння, а то й відкрита військова конфронтація провідних суб'єктів світової політики визначають характер стратегічної ситуації у постглобальному суспільстві.

За законами класичної геополітики, сильні держави намагатимуться зруйнувати економічний, соціокультурний та інформаційний суверенітет уразливих та недієздатних держав. Україна ж опинилася в зоні безпекового вакууму, залишившись фактично наодинці з агресивним зовнішнім оточенням. Кремлівський режим, переповнений імперськими амбіціями та планами, реалізує стратегію «придушення зовнішнього середовища» на пострадянському просторі, який Москва однозначно визнає зоною власних привілейованих інтересів і прагне реінтегрувати, повністю і остаточно. Поки що геополітична лінія євразійського інтернаціоналізму провадиться передусім інформаційними засобами. Водночас загострення російського експансіонізму загрожує за рік-другий перетворити український терен на найгарячішу зону нестабільності у світі.

Тож Україні, яка опинилася на межі втрати державної самостійності і проти якої ведеться перманентна інформаційна війна, потрібне не стільки ефемерне суспільне телебачення, як нарощування державних інформаційних мускулів, за допомогою яких можна протидіяти нинішнім викликам. Мусимо, поки остаточно не втрачено час, звести інформаційну «фортецю», яка захистить націю від зовнішніх експансій, а надалі стане плацдармом для просування українських інтересів у світі.

Якщо ж різноманітні ідеалісти й аматори від інформаційної сфери й надалі займатимуться утопічними прожектами, невдовзі українці дивитимуться та слухатимуть лише російські «суспільні» канали.

Богдан Червак - директор департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення; Ігор Радзієвський - заступник директора департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення