Щоби зрозуміти, якою є редакційна політика видання щодо великої війни Росії проти України, теракту в «Крокус сіті холі», а також інших актуальних світових подій, ми проаналізували ранкові ефіри цього медіа за два тижні із 11 по 24 березня (програма «Ранковий розворот»).

Інститут демократії імені Пилипа Орлика й далі аналізує так звані хороші російські медіа, які виступають «проти війни» та відстоюють «ліберальні» погляди. У цих текстах ми звертаємо увагу на можливі прокремлівські наративи та роз’яснюємо, яким чином їхнє поширення може впливати на аудиторію, яка все це споживає.

«Живой гвоздь» — наступник російської радіостанції «Ехо Москви», яка була створена на початку 1990-х і відімкнена від ефіру «за фейки» після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Виходячи з аналізу ефірів «Живого гвоздя», це медіа намагається просувати типову для багатьох так званих ліберальних російських медіа позицію — «не все так однозначно», яка утворюється шляхом поєднання антивоєнних поглядів і таких, що виправдовують війну. Так, у цьому медіа справді є виступи тих, хто підтримує Україну та засуджує політику Кремля. Але різноманітні пропагандистські «вкраплення» якраз і дають змогу навіювати путінські наративи ліберально налаштованій аудиторії.

Деякі тексти, де виправдовується російське вторгнення, заперечуються воєнні злочини її окупаційної армії — це не намагання вислухати всіх і дотриматися справжньої свободи слова, як це часто подають працівники «Живого гвоздя». Виправдання війни, мова ворожнечі — це зловживання свободою слова. Проте, схоже, редакція «Живого гвоздя» просто цього не розуміє. Чи вдає, що не розуміє.

Розгляньмо декілька прикладів такого зловживання.

Українська та середньоазійська діаспори — «потенційне місце вербовки майбутніх терористів»

В ефірі, присвяченому терористичному акту в «Крокус сіті холі», воєнний оглядач «Нової газети» Валерій Ширяєв в ефірі від 23 березня сказав, що на сьогодні в Росії є дві «величезні бездонні діаспори», маючи на увазі українську та «гастарбайтерів (!) із території республік Середньої Азії», які є «потенційним місцем вербовки майбутніх терористів». Тобто відбулася дискримінація одразу декількох національностей. Ведучі ефіру Ліза Анікіна та Євгенія Большакова жодним чином на це не відреагували.

Етичні стандарти висвітлення терористичних актів рекомендують модерувати думки, що транслюються в ефірі, орієнтуючись на журналістську етику, міжнародне законодавство, щоб «свобода вираження поглядів і різноманітність думок не ставали приводом для підбурювання до дискримінації та насильства». Агенція ЄС із Фундаментальних прав (FRA) застерігає щодо деталізації профілів терористів, зокрема щодо акцентування на таких характеристиках, як національність, релігія, вік або місце народження.

Тож у випадку, якщо в ефірі прозвучало щось на кшталт цього, ведучі не повинні мовчати. Ймовірно, якби хтось у їхньому ефірі сказав, що російська діаспора в якійсь із країн становить терористичну загрозу, вони б відреагували…

В ефірі від 24 березня, де також обговорювали теракт, ведучі запропонували запустити голосування, «чи припустимо застосовувати тортури до терористів». Тут хотілося б нагадати про Конвенцію ООН проти катувань, а також, звісно, про презумпцію невинуватості.

Пам’ятаємо, що майже відразу після теракту в «Крокус сіті холі» в російському медійному середовищі почали лунати спекуляції щодо «українського сліду». Про це пізніше говорили Путін і Патрушев. В ефірах «Живого гвоздя» здебільшого цю версію називали «маргінальною» (до речі, той самий експерт «Нової газети» Ширяєв).

Але сам рівень обговорення теми був настільки професійно низьким, що аудиторія навряд отримала повну картину того, що відбулося. І ролі України в цьому.

Так, «експерт» Іван Павлов в ефірі від 23 березня каже таке: «Мені здається, що логічно припустити, що знайдуться в Україні сили, які будуть зацікавлені в тому, щоб привести війну на територію Росії. Тим більше вона загалом на території Росії, тому що Бєлгород бомблять. Так, привести війну в центр, в столицю тієї країни, яка напала на їхню країну, й тут загалом логічно звернути нібито увагу на українську сторону і пошукати інтересу саме там. Я б не хотів ось так забігати наперед, тому що тут справді треба… розбиратися. Просто найлегше сказати, що в усьому винні українці. Для того, щоб підігріти… воєнні настрої всередині країни. Мені б цього не хотілося робити. Я прибічник того, щоб було професійне розслідування, але, на жаль, я сумніваюся в тому, що правоохоронні органи в Росії в теперішньому їхньому стані здатні на таке».

Тобто знов узагальнення: українці винні або, може, й не винні. Незрозуміло.

Той самий експерт Валерій Ширяєв, міркуючи про роль України, сказав, що ГУР перебуває на межі між спецслужбою й терористичною організацією: «Останні два роки Головне управління розвідки України взяло на озброєння, взагалі-то, не просто диверсії… ну, здійснення диверсій на території Росії, здійснення акцій, які вже диверсіями не є, тобто позасудові вбивства цивільних осіб, які не є військовими чи адміністративними… тими, хто посідає адміністративні посади, які впливають на проведення спеціальної воєнної операції. За всіма канонами це терористичні акти». Тож, з одного боку, версія причетності України маргінальна, але ж, з іншого боку, є нібито докази того, що раніше до терактів ГУР вдавалося. Проте оскільки ці докази не наведено, важко розібратися, чому ж вірити.

Окрім обговорення «української» версії, в ефірі «Живого гвоздя» в теракті — у найкращих традиціях російської пропаганди — звинувачували США. Наприклад, запрошений «експерт» Максим Шевченко сказав таке: «Версія ІДІЛ [тобто причетності цієї організації до теракту] ніяк не спростовує версію того, що за цим стоять американці, оскільки ця безумна терористична монструозна структура була створена американськими й частково ізраїльськими спецслужбами».

Найкраще підсумувати обговорення теми, хто ж винен у теракті, можна цитатою журналістки «Нової газети» Єлени Мілашиної. Вона заперечує версію про причетність України й говорить таке: «Потрібно правильно розставити пріоритети: що реально загрожує, хто нападає на Росію всі ці роки, хто реально нападає». Справді, а хто ж нападав на Росію усі ці роки? Можете назвати хоча б когось?

Тож у підсумку двох днів ефірів, які вдалося переглянути в межах цього огляду, зрозуміло одне: на Росію знов «напали». Але незрозуміло, хто саме. Проте про всяк випадок шукати ворогів треба по всіх можливих напрямках. У традиціях сталінської Росії: «ліс рублять, тріски летять».

«Інформація не перевірена, але нею з вами ділимося»

Однією з тем перед виборами та під час них була ситуація у прикордонних областях Росії. Зрозуміло, що інформація від різних сторін надходила суперечлива, але замість того, щоб справді виявити, що ж відбувається, у деяких випадках ведучі просили це зробити… коментаторів у чаті.

В ефірі від 13 березня Айдар Ахмадієв говорить «Я знаю, що нас багато хто звідти [Курська, Бєлгородська області] дивиться. Доповідайте, як то кажуть, про становище». В ефірі від 14 березня також пропонують писати в чат: «Розповідайте, яке у вас становище». 20 березня говорять, що всі джерела з тих районів поїхали, «тому, будь ласка, якщо у нас є бєлгородці, хто зараз перебуває в місті, в чаті напишіть нам про це і, власне, яке становище у місті».

Чи варто говорити, що збирати інформацію про воєнні дії від слухачів, які можуть написати в чат будь-що — далеко не найкращий спосіб дізнатися, що ж точно відбувається? Ведучі не можуть перевірити, чи є ці коментатори справді на місці подій і чи інформація відповідає дійсності, чи це боти, чи це реальні люди.

За два тижні, які ми оглядаємо, редакція не зробила спроб, наприклад, відправити на місце подій власного кореспондента чи знайти людину на місці. Одного разу вони запросили в ефір жительку Бєлгорода, проте в процесі інтерв’ю з’ясувалося, що вона вже декілька місяців не в місті (ефір від 14 березня).

Також редакції «Живого гвоздя» так і не вдалося з’ясувати, що саме відбувалося під час боїв між добровольчими російськими формуваннями та російською армією. До того ж час від часу взагалі не було ясно, хто є учасниками цих боїв, відбуваються вони чи ні. В ефірі звучало зокрема таке:

• «Бєлгород уже який день поспіль під активними атаками з повітря, маються на увазі безпілотники й тут же якісь диверсійні розвідувальні групи. Але, правда, там незрозуміла абсолютно історія: прийшли вони, були вони на території Росії, не було їх на території Росії» (ефір від 14 березня).
• «Ось там відбулися зіткнення… РДК чи не РДК. Там якось прорвалися на територію і влаштовували якісь бої» (ефір від 15 березня).
• «Інформація не перевірена, але попри це з вами ділимося. Прикордонна Лозова Рудка Бєлгородської області повністю під контролем визвольних, як Пономарьов називає, сил» (ефір від 12 березня).
• «Міноборони повідомило про зрив вчорашньої спроби прориву підрозділів ВСУ до Бєлгородської області. За даними відомства, супротивник втратив контроль над прикордонними районами… Своєю чергою, українська розвідка стверджує, що диверсійні групи перетворили Курську та Бєлгородську області в зону активних бойових дій» (ефір від 15 березня).

Загалом щодо інформації про перебіг бойових дій, то редакція просто слідувала за потоком новин, подаючи разом усі джерела, які траплялися, не намагаючись виявити справжню ситуацію у випадках, коли повідомлення сторін суперечили одне одному. Це, безперечно, не можна назвати професійною роботою.

Ще одним прикладом того, що у декого із ведучих «Живого гвоздя» можуть бути відсутні базові навички перевірки інформації, може бути пасаж на іншу тему. Він стосується того, коли ж має розпочатися акція російської опозиції «Опівдні проти Путіна», що була запланована на 17 березня.

Одна із ведучих каже: «Багато хто питає в чаті, 12 година за московським часом чи за місцевим… Я була впевнена, що за московським часом. Ви мене у тупик поставили… цим питанням. Ну, мабуть, за московським. Запитаймо у Надєждіна [гість студії, що от-от має приєднатися і жодного стосунку до організації акції не має]. Люди пишуть, що за місцевим».

Чомусь найпростіший варіант перевірки — звернутися до першоджерел, тобто організаторів акції, на думку ведучій не спадає. Хоча саме це є першим кроком процесу перевірки інформації, якого мають навчати на журфаках на 1 курсі.

«Приєднані/нові» території Росії

На прикладі «Живого гвоздя» фіксуємо відсутність чіткої політики щодо того, як називати окуповані Росією території України.

Ось який діалог чуємо в ефірі від 16 березня між Іриною Баблоян і Марфою Смірновою:

ІБ: От у тебе є декілька регіонів. Я не кажу зараз про анексовані території. Я говорю зараз про території, які належать Росії за правом.

МС: За Конституцією.

ІБ: Ні, за Конституцією тепер ті теж, на жаль, є [територією Росії]…

МС: Ми можемо зараз углибину… і можемо сказати, що у нас є питання до Конституції.

ІБ: Достатньо багато питань. Є насправді. Але от офіційні території, які ми вважаємо російськими…»

Цей діалог свідчить про те, що чіткої позиції або рекомендацій для ведучих, які саме терміни використовувати у цьому випадку, немає. Проте від того, яке визначення ви використовуєте, залежатиме те, як події сприйматиме аудиторія.

Лунає в ефірі й кремлівський вислів «нові регіони/території». Причому він може вживатися поряд із висловом «так звані», а може й ні.

В ефірі 16 березня говорять: «Генсек ООН Антоніо Гутерреш розкритикував проведення голосування на “виборах” президента Росії в нових регіонах. Він вважає, що приєднання українських територій не є законним з точки зору міжнародного права».

В ефірі від 17 березня: «Генеральний консул Великобританії в Єкатеринбурзі Амір Котєча опублікував у соцмережах допис, в якому заявив, що Росія не має підстав проводити “вибори” на нових територіях і в Криму, оскільки вони належать Україні».

В обидвох випадках складається враження, що лише окремі люди — чиновники чи дипломати — так вважають.

Декілька разів в ефірі лунає інша дефініція — приєднані території.

Ефір від 19 березня щодо коментування результатів «виборів»: «Наскільки я розумію, враховуються ще голоси приєднаних територій». Цю ж дефініцію використовує і запрошений «експерт» Орєшкін.

Ще одне формулювання вживає «експертка» Попова в ефірі від 21 березня: «Тому що те, що відбувається, як ми кажемо, на “материковій частині Росії”, якось нам більше відоме ізсередини». Це йдеться про окуповані частини Донеччини!

Зазначимо, що ані формулювання «нові території», ані «приєднані», ані тим більш якісь «материкові чи нематерикові» не є припустимими щодо тлумачення того, що ж насправді сталося. Йдеться саме про окупацію й агресивну війну, за якої відбулося не «приєднання», а саме захоплення Росією чужих територій. Натомість відсутність чіткої політики називання цих територій на «Живому гвозді» знову ж таки свідчить про те, що редакція вкотре не демонструє відданості принципу точності. І не готова назвати речі своїми іменами. Натомість уживаючи пропагандистські визначення «нові/приєднані території», це медіа підігрує кремлівській пропаганді.

Також вважаємо, що в ефірі недостатню увагу приділили питанню незаконності проведення фейкових «виборів» на окупованих українських територіях. Найбільше розповідали про те, скільки голосів там віддадуть за Путіна. Лише декілька разів, щоправда, згадували умови, в яких відбувалися ці так звані «вибори». Наприклад, про відео, на якому жителька окупованої території вимушена «голосувати» у присутності російського військового з автоматом. Проте щодо іншого відео, на якому поліцейський під час голосування зазирає до кабінки, ведучі говорять таке (ефір від 18 березня):

• Ліза Анікіна: Я просто не бачила, чи перевірив це хтось, чи є інформація…
• Василій Полонський: От, на жаль, я теж не бачив перевірки цього відео… Але є перевірене відео, де до бабусі приходять на так званих нових територіях російських… приходять додому до жінки, щоб вона проголосувала… до неї приходить такий омонівець з автоматом… Але треба перевіряти такий контент, тому що це дуже важливо. Тому що, як ти розумієш, симулювати подібне відео доволі нескладно.

Знову ж таки: під час ефіру обговорюють відео, яке ніхто не перевірив.

Також у зв’язку з російськими «виборами» згадується тема шахрайства (ймовірного підкупу російських громадян, які псували бюлетені, виливаючи до урн зеленку чи підпалюючи їх). І ведучий Полонський робить висновок про те, що у цьому треба звинувачувати саме українців: «Зараз іде велика боротьба з шахраями. Тим більше це входить у політичну як би доктрину, тому що всі шахраї в основному українці. Типу зв’язано з цим. Так, зв’язано. Якщо вже це не українці, то це зв’язано з різноманітними українськими серверами».

Тут укотре українців називають шахраями, не надаючи жодних притомних доказів.

«7 жовтня — це все брехня», «частина українського народу… є прибічницею путінізму»

Час від часу до ефірів «Живого гвоздя» для чогось запрошують гостей, які можуть поширювати відверту брехню чи просувати найагресивніші кремлівські наративи. До таких мовців можемо віднести Максима Шевченка, якого титрують «журналіст, політик». Тож норму професійних стандартів про те, що журналіст не може бути політиком, адже не буде здатен трактувати події об’єктивно, редакція ігнорує. Він приєднується до ефірів щотижня.

Ось деякі з його заяв, щоб мати уявлення про те, із чим стикаються слухачі:

• «[Одна частина] українського народу безумовно сповідує ті погляди, які дозволяють їм і навіть примушують їх організовувати мобілізацію в українську армію, чинити достатньо принциповий, серйозний опір… Але інша частина українського народу має інші погляди. Інша частина українського народу, припустимо, є прибічником путінізму. Прибічником путінізму. І це так насправді. А третя частина, можливо, нудьгує за Нестором Івановичем Махном».
• «Згадаймо те, що в Україні було 10 років тому. Ось у вас був законно обраний поганий президент Віктор Янукович. Ось у вас був поганий президент Дональд Трамп. Чому тоді Трампа не можна в Америці скидати, як Януковича? Чому тоді не можна було влаштовувати в центрі Вашингтона бої?».
• «Чому демократія західного типу є універсальним джерелом легітимності? Я взагалі не розумію. Я взагалі проти будь-яких виборів демократичних».
• «Росія може ухвалювати закони, які хоче. Сьогодні одні закони, завтра інші. Суверен — це той, хто може сказати, що він — влада. І довести це».
• «7 жовтня [2023 року в Ізраїлі] — це все брехня».
• «Мені дуже прикро за Україну та українців, але вони стали об’єктом боротьби наддержав. На їхній території ведеться війна наддержав. Така ж війна була на території Сирії, де було вбито майже 1 мільйон людей».

Під час ефірів деякі ведучі намагаються сперечатися з ним, але це нагадує традиційні безглузді російські пропагандистські токшоу, коли всі говорять одночасно. Але суть цих токшоу теж зрозуміла — максимально заплутати, збити з пантелику глядача. Ймовірно, ту саму ціль переслідує і редакція «Живого гвоздя».

Окрім Шевченка, варто згадати й ще одного спікера — блогера Миколу Соболєва, який в ефірі розповідав, що про диктатуру та репресії в Росії говорять ті, хто хоче «максимізувати лайки» та «підняти перегляди свого каналу».

15 березня відбулася розмова між запрошеним до ефіру Олексієм Венедіктовим, керівником медіа, і ведучими «Ранкового розвороту». Він розповідав їм про свою подорож, зокрема, до Молдови: «[Є такий] олігарх-утікач Ілан Шор. Партія його заборонена Конституційним Судом [Молдови]. Отже, у нього ізраїльське громадянство. Його оголошують проросійським політиком. Його шукає Інтерпол нібито. Ну, тобто, можливо, це національне бюро Інтерполу. І вони не можуть знайти його і що з ним робити. І взагалі його не видно. Я його знайшов за два дні. І завтра він дасть інтерв’ю».

Тут хочеться дещо уточнити: Ілана Шора не «оголошують проросійським політиком». Він є таким політиком, в Молдові Конституційний Суд заборонив його політичну партію через фінансування з Росії. Але попри це, в ефірі «Живого гвоздя» йому хочуть дати трибуну.

Нагадаємо, що вже під час повномасштабного вторгнення Венедіктов заперечував, що удар росіян по торговельному центру в Кременчуці є воєнним злочином. В інтерв’ю російському виданню «Медуза» 3 березня 2022 року він говорив: «Мені головне, щоб мої журналісти й президент знали, що я нікуди не збираюся дезертувати. Це моя країна».

А коли організатори хотіли вручити премію Palm Foundation за свободу слова українській журналістці Оксані Романюк і Венедіктову, журналістка відмовилася від цього, сказавши, що «я не уявляю, як би я могла фізично стати на одну сцену та розділити одну нагороду з Венедиктовим. Зі службовим лібералом Кремля, політтехнологом, який не раз просував кремлівську пропаганду, публічно називав Путіна своїм “єдиним начальником”, що хвалився зв’язками з Лавровим, Пєсковим, та іншими функціонерами, і так далі».

Про те, що Венедиктов поширює прокремлівські наративи, йдеться й у дослідженні «Критики Путіна». В одному із розслідувань навіть російський Фонд Боротьби з корупцією встановив, що редактор «Живого гвоздя» отримував фінансування від очільника Москви Сергія Собяніна. Сам фігурант розслідування сказав, що «не заробив ані копійки на цьому проєкті». Але все ж підтвердив, що фінансування від мерії Москви його компанія отримувала.

Олег Кудрін пише про це так: «У венедиктовській школі журналістики треба не наблизити читача-глядача-слухача до розуміння чогось, а, перш за все, вміти спритно маніпулювати подіями, фактами, прикладами, порівняннями».

Тож сучасний «Живой гвоздь» — це не незалежне російське медіа. І не професійна журналістика. Це пропагандистський проєкт для специфічної російської «ліберальної» аудиторії, яка ніби й Путіна не любить, але й Україну не хоче віддавати. Цю аудиторію «Живий гвоздь» і живить ліберально-імперським вінегретом із соусом по-кремлівськи.