Поняття недостовірної інформації в українському законодавстві
В Україні правове регулювання відносин щодо поширення недостовірної інформації за останні два десятиліття зазнало значної еволюції. Цивільний кодекс України 2003 р. явно досконаліший за ЦК УРСР 1963 р., але і до статті 277 нового кодексу, яка стосується недостовірної інформації, було чимало претензій, до неї вносилися зміни. Проте і зараз правове регулювання розглядуваного питання має дискусійні аспекти.
Законодавство України не містить визначення недостовірної інформації і не окреслює фактичних ознак, які вказують на недостовірність інформації. Встановлюються тільки ознаки недостовірності, які можуть бути спростовані. Частина 3 статті 277 Цивільного кодексу України встановлює презумпцію недостовірності негативної інформації: „Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.” Тобто, будь-яка негативна інформація буде розглядатися судом як недостовірна, якщо поширювач інформації не доведе, що ця негативна інформація відповідає дійсності.
Але разом з тим норма частини 3 статті 277 ЦК породжує нове питання, а саме – що розуміти під негативною інформацією. Визнання інформації негативною чи позитивною - це скоріше результат оцінки інформації людиною, аніж характеристика інформації як такої. Сама по собі інформація (якщо не включати оціночні судження) є нейтральною, а її „негативність” чи „позитивність” – наслідок людського сприйняття.
Цивільний кодекс 2003 р. закріплює право особи на спростування недостовірної інформації про неї та право на повагу до гідності та честі в різних статтях (277 і 297 відповідно), на відміну від попереднього Кодексу, в статті 7 якого спростування недостовірної інформації поєднувалося із захистом честі, гідності та ділової репутації. Таким чином, поєднання двох вказаних прав у одному позові вбачається можливим, і зазвичай позовні заяви про спростування інформації оформляють саме як позови про захист честі, гідності, ділової репутації, але таке поєднання аж ніяк не є обов’язковим.
Структура Цивільного кодексу України вказує на те, що спростування недостовірної інформації є одним з можливих способів поновлення права на повагу до честі й гідності особи: стаття 297 ЦК (право на повагу до гідності та честі) міститься у главі 22 „Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи”, а стаття 277 (спростування недостовірної інформації) – у главі 20 „Загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи”, після загальної норми - статті 276 ЦК (поновлення особистого немайнового права).
Згідно з абзацом п’ятим пункту 3 Постанови пленуму Верховного Суду України № 7 від 28 вересня 1990р. „до відомостей, що ганьблять особу, слід відносити ті з них, які принижують честь, гідність і ділову репутацію громадянина або організації в громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі”. В цьому визначенні наведено перелік окремих видів інформації про особу, що негативно сприймається іншими особами (ганьбить особу) – „негативної” інформації. З цього видно, що Цивільний кодекс 2003 р. по суті розширив перелік видів такої інформації, замінивши його загальним терміном „негативна інформація про особу”.
У статті 7 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 р., який уже втратив чинність, замість терміну „недостовірна інформація” вживався зворот „…відомості, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать… честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди… інтересам…” Тобто в ЦК УРСР недостовірну інформацію було поділено на дві категорії: 1) відомості, які не відповідають дійсності; 2) відомості, викладені неправдиво. Перша категорія стосується інформації про „факти”, яких насправді не було. Друга категорія стосується випадків, коли поєднується два чи більше блоки інформації, які самі по собі є повністю достовірними, але їх поєднання є некоректним і буде викривляти реальну картину. Найпростішими випадками дифамації, які можна було би віднести до цієї категорії, є, наприклад, опублікування статті про протиправну чи аморальну поведінку певних осіб, скажімо, про хуліганство, і поміщення разом зі статтею фотографії особи, ніяк не причетної до подій, про які розповідається в статті. Внаслідок цього у читача статті складається хибне враження про причетність особи, зображеної на фотографії, до ганебних фактів.
Виходячи з викладеного вище, недостовірну інформацію можна визначити як інформацію, що належить до однієї з двох таких категорій:
1) інформація про суб’єкта, яка була поширена і сприймається негативно принаймні певною групою членів суспільства, що може спричинити порушення немайнових прав відповідної особи, при цьому відсутнє чинне рішення суду щодо достовірності/недостовірності такої інформації (презюмовано недостовірна);
2) будь-яку інформація, недостовірність якої встановлена судом (доведено недостовірна).
Таке розділення недостовірної інформації на дві категорії зумовлене суттєвою різницею в правовому статусі цих категорій інформації. У першу категорію інформація потрапляє відповідно до юридичної презумпції, а це означає, що далеко не вся інформація в цьому масиві фактично є недостовірною і її достовірність потенційно може бути доведена. Друга категорія інформації перевірена судом на предмет її достовірності та недостовірність такої інформації є юридичним фактом.
При розгляді відповідного питання окремо потрібно звернути увагу на поняття оціночних суджень. Оціночні судження можуть бути як позитивними, так і негативними по своїй природі, але за їх висловлювання не можна притягнути до юридичної відповідальності, питання про достовірність/недостовірність оціночних суджень ставитися не може.
Насамкінець необхідно нагадати, що навіть у тому разі, коли поширювач негативної інформації не зміг довести її достовірності, до нього не може автоматично застосовуватися судом якась санкція, наприклад покладення обов’язку спростувати поширену інформацію. Як випливає з Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та практики її застосування Європейським судом, застосування санкції в таких випадках має бути необхідним в демократичному суспільстві, зокрема інтерес позивача спростувати інформацію має переважати інтерес відповідача її поширити та інтерес суспільства отримати цю інформацію; має існувати нагальна суспільна потреба застосувати санкцію до поширювача інформації.
