Заметілі й погана погода не стали на заваді європейським експертам, які прибули 9 січня 2007 року до столиці України на круглий стіл із обговорення законів України «Про телебачення і радіомовлення» та «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». Ів Саломон (Велика Британія) та д-р Кароль Якубович (Польща) детально проаналізували вищезгадані документи і запропонували представникам медійної спільноти свої рекомендації.

Доктор Кароль Якубович у виступі висловив зауваження до медійного законодавства. Зокрема, він зазначив, що в Україні надто багато законів – і це створює проблеми, адже не дає змоги зрозуміти, що ж Україна таки збирається робити зі своїм телебаченням і радіомовленням. На його думку, базовий закон «Про телебачення і радіомовлення» має риси перехідного законодавчого акту. З одного боку, в ньому присутні старі елементи, в яких говориться про державу та її роль у розвитку телебачення і радіомовлення, а з іншого боку – є положення, що закріплюють свободу телерадіомовників, журналістів. Тому важко збагнути, як на практиці узгоджуються ці суперечливі норми і на якій саме позиції щодо європейських стандартів стоїть Україна.

Пан Якубович запропонував розробити політичний документ, у якому було би викладено ідеальну картину у сфері телебачення і радіомовлення – яку б усі прагнули реалізувати. Тоді не доведеться з прийняттям якогось медійного закону вносити поправки до іншого. Представник Ради Європи пропонує також лібералізувати регулювання діяльності провайдерів програмних послуг. Він переконаний, що існування державного телебачення суперечить демократичним принципам. Експерт Ради Європи назвав закон про телебачення і радіомовлення протекціоністським, і таким, що суперечить європейським стандартам (у площині відстоювання української мови). Також він застеріг: якщо Україна не пришвидшить перехід до цифрового мовлення, то після 2015 року наш ефір буде незахищеним.

На думку експерта Ради Європи Ів Саломон, нормативно-правові акти мають бути пропорційними потребам слухачів і глядачів, а нормативна база – прозорою. Експерт пропонує переглянути умови ліцензування – з тим, аби вони відображали головні вимоги, що мають бути виконані, виходячи з міркувань державної політики. А регулярно змінювані аспекти не слід вносити до умов ліцензії. Саме за допомогою ліцензування закон захищає споживачів, забезпечуючи глядачам і слухачам доступ до найкращого телерадіопродукту.

Пані Саломон заявила, що існують чіткі стандарти стосовно змісту програми передач і багато що залежить від саморегулювання, від редакційної політики. Вона пропонує закласти в єдиний загальний закон дуже високі стандарти, котрі мають відповідати організації мовлення взагалі. Оскільки в багатьох «нових демократіях» нормативно-правові акти у сфері регулювання телерадіомовлення часто-густо використовуються як інструмент політичного впливу, Україну закликають уточнити питання санкцій (зокрема, максимальний розмір штрафу).

Щодо закону про Національну раду, то за європейськими стандартами регулятивний орган має бути якомога більш незалежним від державної влади. Для цього треба змінити принцип формування Нацради. Кандидати повинні представляти широкі кола громадянського суспільства, регіони України, етнічні та релігійні групи, чоловіків чи жінок. Також термін, на який призначають членів Нацради, слід було би розвести в часі так, аби при ротації у складі ради залишалися люди, що вже мають певний досвід.

Занепокоєна п. Саломон і механізмом фінансування Нацради. Якщо цей орган фінансується тільки з держбюджету, то музику буде замовляти той, у кого в руках кошти. На думку експертів, Нацрада могла би частково фінансуватися за рахунок коштів від ліцензування.

У подальшому обговоренні рекомендацій експертів Ради Європи взяли участь голова Національної ради Віталій Шевченко, заступник голови Держтелерадіо Олександр Курдинович, шеф-редактор інтернет-видання «Детектор медіа» Наталія Лигачова, виконавчий директор Незалежної асоціації мовників Катерина М’ясникова та інші.

Зокрема, Віталій Шевченко зазначив, що, не зрушивши з місця проблему реформування українських ЗМІ, ми будемо встановлювати правила поведінки в перевернутій кімнаті. Він подякував експертам за вказівки на хиби в законі, зокрема стосовно такого пострадянського рудименту, як поділ ЗМІ на державні, приватні, громадські та комунальні. «Важливо прописати всі моменти із запровадження в нашій країні цифрового телебачення і радіо, – заявив голова Нацради. – Ми мали халепу із затвердженням урядом концепції державної цільової програми запровадження цифри – з’явився документ, який ні з ким не погоджувався. Ми ще не знаємо, як буде затверджена власне державна цільова програма, термін ухвалення якої запланований на квітень».

Звуження діючим законом про Нацраду її компетенції, за словами В. Шевченка, на практиці призвело до багатьох неприємних речей. Він вважає повним абсурдом те, що суди скасовують рішення Нацради кількарічної давнини про попередження тій чи іншій компанії. Голова Нацради впевнений, що важливо в законодавстві прописати норму, котра б унеможливила практику безконкурсного отримання ліцензій, так само важливо затвердити механізм формування Нацради.

Віталій Шевченко зазначив, що згоден із багатьма рекомендаціями експертів. Але є один нюанс, про який нам варто подумати. У зв’язку з ратифікацією Конвенції про транскордонне телебачення виникнуть певні проблеми щодо захисту національного продукту. В Європі, де немає таких проблем, у деяких країнах (приміром, у Франції) існують квоти на власний продукт.

Заступник голови Держтелерадіо Олександр Курдинович погодився з багатьма пропозиціями експертів. За його словами, можна прибрати із закону «Про телебачення і радіомовлення» всі норми, які стосуються діяльності державних телерадіоорганізацій, оскільки вони здійснюють свою діяльність без будь-яких особливостей (крім фінансування). Вони є рівноправними учасниками масмедійного ринку. А все, що стосується фінансування, стосується бюджетного законодавства. Питання перетворення деяких державних ТРО на суспільних мовників, пан Курдинович запропонував винести в окремий закон про суспільне телебачення. У цьому законі він пропонує виписати весь процес перетворення, зокрема НТКУ, особливості трансформації – починаючи з отримання ліцензій, фінансування, програмного наповнення, рекламної діяльності, соціального навантаження тощо. Держтелерадіо за те, щоби цей закон розробити вже зараз, а в перехідних положеннях зазначити кінцевий термін, з якого у нас в країні стартує суспільне телебачення.

Є зауваження у пана Курдиновича щодо рекомендацій із приводу доцільності створення громадських рад НТКУ та НРКУ. «Якщо зараз ці громадські ради почнуть працювати, то, на жаль, ми ще довго будемо створювати суспільне телебачення. Можливо, це паралельний шлях, але ж він трохи затягнеться у часі», – зазначив заступник голови Держтелерадіо. Загалом же Олександр Курдинович упевнений: якщо як слід виписати закон про телебачення і запровадити мораторій на внесення до нього змін, то у нас збільшаться інвестиції в цю галузь, вона стане більш прогнозованою, можна буде спокійно впроваджувати цифрове телебачення і робити суспільне мовлення.

Стосовно закону про Нацраду виступаючий висловив цілковиту довіру членам цього органу – котрі знають, що саме треба удосконалювати.

Голова Комітету з питань свободи слова та інформації Андрій Шевченко не погодився з Олександром Курдиновичем стосовно громадських рад НТКУ та НРКУ. Він зазначив, що їх створення тільки пришвидшить появу в Україні суспільного мовлення.

На запитання «Детектор медіа», яким саме принципам повинен відповідати зміст програм телерадіокомпаній, як домагатися виконання цих принципів, експерт Ів Саломон відповіла: «Такі принципи існують, деякі з них виписані в законі, що аналізувався. Наприклад, є загальноєвропейські принципи, які передбачають захист неповнолітніх від негативного впливу певних програм. Також є принципи, що передбачають точність висвітлення подій, перевірку джерел. Зрештою, кожне конкретне суспільство має виробити для себе принципи, які й будуть регламентувати програмне наповнення. Якщо суспільство дійшло згоди щодо цих принципів, то вже технічна справа їх кодифікувати і зробити нормами закону, що будуть поширюватися на всіх телерадіомовників. Ось, наприклад, у Великій Британії за законом усі телерадіомовні організації мають виявляти політичну незаангажованість, безсторонність. Але, мабуть, це має рацію для британського суспільства – воно так вирішило. В інших же країнах такої норми закону, яка би вимагала безсторонності від ТРО, немає. Теж саме можна сказати про принципи, на основі яких регламентуються трансляція програм для дорослих і вживання ненормативної лексики. В одних країнах це більше регламентується, в інших – більший лібералізм у цьому відношенні. Тобто, кожне суспільство має вирішити, що воно вважає припустимим, що – ні. Найсуворіші стандарти мають існувати в галузі відкритого ефірного телебачення, найліберальніші – у кабельному телебаченні. Можна домагатися виконання цих принципів, передбачивши їх умовами ліцензії».

Цікаво було також довідатися, що власне у Великобританії медійники послуговуються одним великим закон, який регламентує і телекомунікації, і телебачення, і радіомовлення, і розподіл частотного спектра. У Польщі ж є закон, який регламентує всю телерадіомовну діяльність, і окремий закон про телекомунікації.

Згідно із загальною оцінкою експертів, щоби Закон України «Про телебачення і радіомовлення» слугував українській демократії та більшою мірою наближався до європейських стандартів, сформульованих у низці відповідних документів Ради Європи, його було б слід ретельно переглянути, усуваючи згадані вище недоліки.

Учасники заходу, взявши активну участь в обговоренні пропозицій експертів Ради Європи, прийняли рекомендації круглого столу і вирішили надіслати їх Президентові, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів.

Рекомендації круглого столу з експертного обговорення законів України «Про телебачення і радіомовлення» та «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення»

Учасники круглого столу, організованого спільно Радою Європи, Комітетом Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, Національною комісією з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президентові України, обговоривши висновки експертів Ради Європи до законів України «Про телебачення і радіомовлення» та «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», ухвалили такі рекомендації Верховній Раді України, Президентові України, Кабінету Міністрів України, іншим органам державної влади України:

Прискорити ратифікацію Європейської конвенції про транскордонне телебачення, що була підписана від імені України у 1996 році.

Внести такі зміни до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» у редакції Закону від 12 січня 2006 року:

змінити положення щодо державних телерадіоорганізацій, зокрема щодо НТКУ та НРКУ, у тому числі відповідно до стандартів суспільного мовлення;

привести Закон у відповідність до Європейської конвенції про транскордонне телебачення;

вилучити положення, які не мають нормативного навантаження та не застосовуються на практиці;

включити до Закону окремими розділами положення щодо діяльності
суспільного телерадіомовлення та положення щодо Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

розвинути положення щодо цифрового мовлення та переходу до нього, чітко визначивши строк і порядок такого переходу, відповідальні органи та їхні обов’язки, порядок фінансування впровадження цифрового мовлення та гарантування прав аудиторії у цьому зв’язку;

вдосконалити положення щодо обмеження монополізму та запровадити додаткові гарантії забезпечення прозорості власності у сфері телерадіомовлення;

вдосконалити регулювання діяльності провайдерів програмної послуги (стаття 40);

скоротити перелік підстав для відмови у видачі ліцензії за позаконкурсною процедурою (стаття 30);

деталізувати положення щодо застосування санкцій за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення (розділ IX);

переглянути принципи формування громадських рад НТКУ і НРКУ з метою зменшення їх політизації та надання переваги представникам громадськості (стаття 14); визначити повноваження громадських рад;

вилучити положення щодо оприлюднення позицій партій (стаття 6), обмежити перелік обов’язкової для поширення офіційної інформації (стаття 49);

передбачити положення щодо унеможливлення отримання ліцензії на телерадіомовлення поза конкурсними процедурами Національної ради.

Внести такі зміни до Закону України «Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» у редакції Закону від 3 березня 2005 року:

вилучити положення щодо можливості висловлення недовіри Національній раді, що має наслідком відставку її складу;

змінити порядок призначення членів Національної ради з тим, щоб обмежити політичний вплив на призначених осіб;

передбачити спрямування ліцензійного збору на фінансування Національної ради.

Виступ експерта Ради Європи д-ра Кароля Якубовича на круглому столі, який відбувся в Києві 9 лютого 2007 року:

– Рада Європи звернулася до нас із проханням викласти на письмі наші зауваження і думки щодо двох законодавчих актів, один з яких – це Закон України про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» і другий – до Закону України «Про Національну Раду України з питань телебачення і радіомовлення». Наші коментарі були підготовлені і перекладені українською мовою. Мабуть, ви їх вже маєте у своєму розпорядженні. Тому нам хотілося б зосередитися на найголовніших з них.

Основна ідея, яку я хотів би висловити, зводиться до того, що досить важко на підставі двох законів (хоча ми дуже цінуємо всі ті зусилля, які було докладено до покращення цього законодавства) побачити якусь чітку ідею, що лежить в основі розвитку телебачення і радіомовлення в Україні, яку б Україна хотіла втілити в життя. І, як на мене, це - чи не найголовніший, чи не найпомітніший недолік.

Крім іншого, слід би зазначити те, що, на нашу думку, в Україні надто багато законів – і про Нацраду, і «Про телебачення і радіомовлення», і про суспільне телебачення і радіомовлення (можливо, його колис-таки затвердять), Закон «Про рекламу» тощо. І все це створює певні проблеми і не дає змоги ясно зрозуміти, що ж Україна таки збирається робити із своїм телебаченням і радіомовленням.

Базовий закон  «Про телебачення і радіомовлення», як на нашу думку, має риси якогось перехідного законодавчого акту. В ньому присутні і старі  елементи, в яких говориться про державу, про її роль у розвитку  телебачення і радіомовлення, а з іншого боку, ми бачимо положення, які закріпляють свободу телерадіомовників, журналістів, і нам важко збагнути, як на практиці узгоджуються ці доволі такі суперечливі норми.

До того ж, досить важко зрозуміти, на якій саме позиції стоїть Україна щодо європейських стандартів. З одного боку, деякі елементи закону ніби-таки спрямовані на інтеграцію України до Європи, і так, ніби Україна вже й ратифікувала Європейську конвенцію про транскордонне телебачення. В інших же складових ми бачимо якесь небажання йти назустріч європейським стандартам. Тож, на нашу думку, слід було б все ж таки дійти до якоїсь узгодженої думки щодо того, куди рухатися.

Крім іншого, в цьому загальному Законі «Про телебачення і радіомовлення» ми помічаємо деякі норми, що взагалі, мабуть, слід було б подати в інших законодавчих актах. Можливо, це свідчить про брак базового законодавства про засоби масової інформації. Я маю на увазі, те, що там йдеться про право на відповідь, право на спростування, свободу журналістів, незалежність редакційних статутів. Як на мене, всі ці норми мали б належати до інших законодавчих актів, а не до того, який ми наразі обговорюємо.

Тож годилося б спланувати роботу над проектом загального закону, куди б входили і норми, що регламентують діяльність Національної ради і суспільного телебачення, так, аби зрештою з’явився закон, який би давав узгоджену, логічну позицію. Якщо ж це неможливо, знайшовся б, можливо, інший підхід. Можливо, варто було б розробити певний політичний документ, що сприйнявся б і урядом, і парламентом, і Нацрадою, в якому б було викладено ідеальну картину у сфері телебачення і радіомовлення, яку б усі прагнули реалізувати. Коли схвалюватиме Закон про суспільне телебачення, доведеться вносити зміни до загального закону. Якщо вносити зміни до Закону про Нацраду, можливо, доведеться, вносити зміни і до закону про суспільне телебачення. Тобто, в такому разі це буде безкінечна історія, що навряд чи свідчитиме про раціональний підхід. Адже ті закони, які приймалися у різний час, виходячи з різних позицій, навряд чи коли-небудь дадуть узгоджену основу для розвитку телебачення і радіомовлення. Це – основна моя думка, яку я хотів би донести до вас. Слід би було Україні розробити загальний план законодавчої роботи і зокрема створення закону, який би охоплював всі ті норми, про які я щойно згадав.

Ще одне питання стосується сфери, яку має охоплювати Закон «Про телебачення і радіомовлення». Чи має він охоплювати і питання виробництва програм? На мою думку – ні, бо виробництво програм - це те, що не потребує ліцензування, чийогось контролю чи нагляду. Наглядати треба за трансляцією, за передачами. І ось в  Законі «Про телебачення і радіомовлення» варто було б чітко оформити відносини між Нарадою і телерадіомовником, власниками телерадіомовної організації, бо фактично йдеться про регламентування діяльності, пов’язаної з поширенням програм і передач певними лініями. Ви  ліцензуєте саме цю діяльність, а от хто виробляє програми – це не мало б когось хвилювати.

Знову ж таки, чи можна поширювати дію цього закону на телерадіомовників і провайдерів програмної послуги, що перебувають на території інших держав? Ось у другій статті йдеться саме про це – про поширення дії закону за межі України, в тій мірі, в якій це стосується поширення програм на території України. Якщо Україна справді б була повноправним членом Європейської конвенції з транскордонного телебачення чи членом Європейського Союзу, вона б цього робити не могла, оскільки ці телерадіомовники не підпадають під її юрисдикцію. Окрім іншого, Україна, відповідно до цієї конвенції, зобов’язувалася б забезпечити свободу трансляції передач. Я розумію причини, з яких ці норми були внесені до Закону, і пов’язані вони з існуванням одного потужного сусіда України, але… Ще одна думка - стосовно структури системи телерадіомовлення. Йдеться про державне, про суспільне телерадіомовлення, про приватні ТРО, громадські і комунальні. Як на мене, це свідчить про доволі цікавий підхід, зокрема якщо мати на увазі співіснування суспільних і комунальних телерадіомовників. Як на мене, останні зміни до Закону свідчать про бажання створити справді плюралістичний ландшафт, де б співіснували телерадіомовники різної структури власності. Саме суспільні і комунальні, мабуть, додали б широти до цього ландшафту. Утім, ні громадські, ні комунальні ТРО насправді цим законом не дуже регламентуються.

Крім іншого, ось ці комунальні ТРО, які б мали засновуватися органами самоврядування і місцевими громадами, здається, є рецептом успішного придбання місцевими олігархами телерадіомовних станцій, які, замість того, щоб говорити від імені місцевої громади, «проповідуватимуть» позицію цих місцевих олігархів і владних чинників, що їх підтримають. Навряд чи цей підхід можна було б вважати вдалим. Ну, а якщо  хотілося б створити безприбуткові ТРО, варто було б водночас подумати про способи їх фінансування. Якщо це будуть справді безприбуткові ТРО, то хто фінансуватиме їхню діяльність? У Сполученому Королівстві не так давно з’явилися ось такі комунальні радіостанції, але водночас було засновано і спеціальний фонд, що фінансуватиме діяльність комунальних ТРО. Бо інакше вони просто не змогли б діяти. Я розумію, що фінансування за рахунок коштів державного бюджету приватних телерадіомовників має певні недоліки, але таку систему треба створювати.

Ще один загальний момент, який ми хотіли би підкреслити – це положення, яке передбачає подальше існування державного мовлення. В жодній демократичній державі не контролюється жодний складник системи мовлення, за винятком того, що йде на інші  країни, що спрямовано на слухачів чи глядачів деінде. Жодна демократична держава не контролює того, що адресується громадянам своєї країни. Відтак, коли ми говоримо як експерти Ради Європи і коли ми говоримо також від імені тих, хто додержується європейських стандартів, ми скажемо, що не можемо сприйняти подальше існування державного мовлення в Україні. Гадаю, ви всі пам’ятаєте пана Кучму, як же ж інакше. Він контролював державне мовлення, і це не надто йому допомогло... В Польщі жодний уряд, який контролював суспільне мовлення, не виграв наступних виборів, жодний уряд не встояв таким чином. Чому? Тому що контроль над мовленням аж ніяк не є гарантією перемоги на наступних виборах. Мовлення – це спосіб реалізації вираження свободи поглядів, це - не діяльність держави, це - діяльність суспільства в цілому. І тому ми закликаємо вас поміркувати над тим, як позбавитися державного мовлення і щоби державне мовлення було перетворене на суспільне. Це - нелегкий шлях, не швидкий процес, але він має статись, якщо Україна хоче бути визнаною як демократична країна.

І ще одна теза, на якій ми хочемо наголосити, яку ми підкреслюємо в нашій експертизі. Це питання політики протекціонізму і того, наскільки вона відповідає європейським стандартам. Ми добре розуміємо, що це - делікатне питання, але водночас, якщо Україна хоче стати кандидатом на членство в Євросоюзі, то такий закон не пройде, бо він - надто протекціоністський. Є різні способи відстоювання української мови, є різні способи відстоювання інтересів виробників, є різні способи просування присутності українського продукту в ефірі телебачення і радіо, і все це може сприяти досягненню великої поставленої цілі без здійснення політики протекціонізму, яка скеровується проти іноземних мовників.

Я скажу ще лише одну річ - так, у цьому законі ми бачимо прагнення підготувати Україну до переходу до цифрового мовлення, і ми це цінимо, це справді необхідно. Якщо в 2015 році ви не здійснюватимете цифрове мовлення, то ваше мовлення буде без захисту, бо в Європі прийняте чітке рішення, і в Міжнародному союзі мовників є чітке рішення, що цифрове мовлення має бути. І ми вітаємо те, що ви вже зробили, але гадаємо, що все ж таки цього недостатньо. Ми вітаємо ідею того, що Нацрада має розробити стратегію розвитку мовлення, ми вітаємо ідею того, що уряд має діяти відповідно до стратегії, але ми закликаємо вас до розробки і третього складника цієї стратегії – стратегії переходу на цифрове мовлення, бо те, що є у цьому законі, не є достатнім, так ми вважаємо. Дякую за увагу.

Виступ експерта Ради Європи Ів Саломон на круглому столі, який відбувся в Києві  9 лютого 2007 року:

– Я погоджуюся із тим, що сказав пан Якубович. Основне наше занепокоєння при читанні цього закону виникло через те, що ми не побачили того, якими ж є основні цілі політики мовлення. Ми не зрозуміли, яким є українське бачення майбутнього цього сектора. І ми закликаємо вас перед тим, як працювати над поправками до будь-якого закону, спочатку вирішувати, що саме вам потрібно на загал у сфері мовлення, і потім вже обмірковувати, які закони треба виписувати. Спочатку треба знати основну мету і мати загальне бачення. І саме у цьому світлі ми розглядали і різні статті, що стосуються ліцензування – якого роду структура мовлення у вас буде, якою ви бачите так звану змішану систему, чи будуть якісь спеціалізовані послуги з мовлення. І якщо так, то яким буде баланс між національними послугами та регіональним. І це приводить до необхідності наголосити на тому, що є два ключові принципи регулювання будь-якої нормативної бази – чи то вона стосується мовлення, чи то телекомунікацій, чи то газової сфери. Але будь-яка нормативна база має бути пропорційною і водночас прозорою. Що я маю на увазі, коли використовую термін «пропорційність»? Регулятор, регулюючий орган, держава, відомство, яке застосовує нормативно-правову базу, має завжди бути свідомим того, який тягар лягає через існування нормативно-правової бази на представників цього сектору, на тих, кого регулюють. І будь-який таки тягар має бути пропорційним тим благам, які виникають внаслідок існування нормативно-правової бази. І в контексті ліцензування ми знаємо, що є дуже багато запитів щодо надання інформації, дуже багато правил, які встановлюються, але, здається, не дають ніяких благ чи переваг мовленню або мовникам, й існують лише задля того, щоб регулюючі органи мали більше інформації – певно, для якихось цілей. І щоразу, коли ви у того, хто подає заявку на ліцензію, у мовника, просите більше інформації, просите, щоб він заповнив ще одну форму, це означає його видатки, тому що люди працюють, і час іде на те, щоб оцю інформацію подати. А звідки ці гроші беруться? З тих фондів, які б можна було витратити на виготовлення програм. Отже щоразу, коли ви запитуєте інформацію, щоразу, коли ви хочете, щоби хтось заповнив якусь чергову форму,  подумайте, чи благо, отримане від наявності цієї інформації, варто тих коштів, які відволікаються від виготовлення продукції. Бо кінець кінцем, саме споживач, тобто глядач, слухач платить за існування якихось нормативно-правових актів. Я навмисно представила все саме під таким кутом зору. Регулятори завжди повинні пам’ятати, завжди тримати десь у себе в голові, що кінець кінцем за нормативно-правову базу платить споживач, і тому будь-які положення, будь-які нормативно-правові акти мають бути пропорційними потребам слухачів і глядачів.

І другий важливий принцип – це принцип прозорості. Ті, кого регулюють, і споживачі, задля яких здійснюється регулювання в цілому, повинні знати – навіщо це регулювання і яким чином воно здійснюється. І коли ми починаємо дивитися на ліцензування і усі дотичні положення (про видачу ліцензій, про поновлення ліцензій), то одразу бачимо, що зовсім неясно, на якій основі прийматимуться відповідні рішення Нацрадою. Надто багато належить до дискреційних повноважень, віддається на розсуд Нацради. Надто багато виникає потенціалу для зловживань. Я аж ніяк не хочу натякнути на те, що Нацрада діє якось упереджено чи несправедливо, але через те, що немає певності в Законі, залишаються можливості для якихось зловживань. І я розумію, що Нацраді подеколи непросто приймати рішення про ліцензії, якщо закон чітко не каже, які критерії застосувати для прийняття такого рішення. Ці критерії повинні бути в законі, а ми їх там не бачимо. І такі критерії  мають бути встановлені відповідно до загального бачення мовлення українськими політиками на майбутнє.

Ще одна сфера, де бракує певності в контексті саме ліцензування – це та міра, у якій закон захищає споживачів, забезпечуючи глядачам і слухачам доступ до