Одна з найгучніших судових справ в історії українського медіапростору перейшла в апеляційну стадію. Тепер питання щодо права власності на 70% «Студії «1+1» вирішуватиме Апеляційний суд міста Києва. На сьогодні до суду надійшло 9 скарг на рішення судді Печерського районного суду міста Києва Андрія Горяйнова: від представників Олександра Роднянського, Валерії Мірошниченко, Бориса Фуксмана, «Студії «1+1» та представників компанії «Інтер-медіа», що є дочірньою компанією «Cental European Media Enterprises» і наполягає на своєму праві на купівлю «1+1». Суть апеляційних скарг адвокати виклали на вчорашньому брифінгу.

Нагадаємо, 16 серпня 2006 року Печерський районний суд міста Києва визнав право власності Ігоря Коломойського на 70% «Студії «1+1» згідно з усною угодою між Коломойським і Роднянським, факт якої останній рішуче заперечує. Крім того, Олександр Роднянський повинен відшкодувати судові витрати у розмірі 1700 гривень.

Реакцією на це рішення був шквал критики та різноманітних оцінок, адже було створено прецедент визнання правомірною усної угоди на величезну суму.

Зокрема, в судовому рішенні йдеться: «У відповідності до статті 630 ЦКУ договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, які визначені законом як необхідні для даного виду договорів, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди... Судом встановлено, що 21 червня у місті Женеві між Коломойським та Роднянським було досягнуто згоди з усіх істотних умов... Та в усній формі укладено договір купівлі-продажу вказаної частки у статутному фонді «1+1» на наступних умовах». Далі в рішенні визначаються умови укладання домовленості, яка мала місце на думку Печерського суду:

1. Роднянський передає Коломойським у власність частку статутного фонду «1+1», а Коломойський сплачує за неї суму у гривнях, еквівалентну 70 мільйонам доларів за курсом НБУ.

2. Коломойський протягом липня-серпня у місті Дніпропетровську сплачує Роднянському у готівковій формі аванс у розмірі, еквівалентному 2 мільйонам доларів.

3. Після сплати авансу до Коломойського переходить право власності на частку у статутному фонді.

4. Роднянський до вересня 2005 року здійснює дії, необхідні для оформлення передачі ним Коломойському частки у статутному фонді каналу.

5. Після виконання Роднянським вказаних дій та державної реєстрації змін в установчих документах Коломойський перераховує решту 68 мільйонів доларів.

Представник Олександра Роднянського Олег Конопольський запевняє, що судом не брались до уваги покази свідків зі сторони відповідача, а натомість позивач мав право обґрунтовувати свою позицію поясненнями свідків. Саме на них базувалось визнання судом існування угоди про продаж: «Факт того, що відбулась зустріч, позивач доводив показами свідків - Тимура Новикова та самого Коломойського. Інших свідчень Коломойський не наводив. Тільки він зазначав, що була така зустріч і укладена угода, яку, як він заявив, уклали шляхом потискання руки». Натомість, за його словами, свідчення Фуксмана, який заперечував факт укладання угоди залишились поза увагою: «В матеріалах справи були беззаперечні докази, що в цей час, про який йшлась мова, Коломойським та Новиковим, біля них були зовсім інші люди. Це Борис Фуксман та представники СМЕ. Ми просили суд залучити цих осіб як свідків, щоб з’ясувати, чи мала місце ця зустріч. Суд відмовив, обґрунтувавши це тим, що це - неналежний доказ. Тобто Новиков - належний доказ, а люди, які були там само - неналежний доказ. Суд навіть відмовив у виклику Бьорка як свідка, попри те, що він написав, що був на зустрічі».

В самому судовому рішенні про це йдеться так: «У відповідності до статті 218 ЦК у разі недодержання сторонами письмової форми правочину заперечення однією зі сторін факту вчинення такого правочину або оспорювання окремих його частин може доводитись письмовими доказами, засобами аудіо, відеозаписом та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків». З огляду на це, відповідно до тексту рішення, суд не бере до уваги покази Фуксмана та письмові свідчення Роберта Бьорка, а покази Коломойського, який був допитаний як свідок, вважає поясненнями сторони.

Конопольський вважає, що суд порушив основні засади змагання сторін, згідно з якими сторони мають рівні права щодо подання доказів відповідно до вимог ст. 10 та 202 ЦПКУ. До того ж, він зазначав, що у суді намагався спростував факт можливості проведення в цей час самої зустрічі Роднянського та Коломойського, на якій за рішенням суду була укладена угода, що на його думку може доводитись показами свідків: «Фуксман весь час перебував поряд з Коломойським і у свідченнях зазначав, що угоди не було».

Також, представники сторін, які подали апеляційні скарги, переконані, що було порушено право іншого учасника товариства, а саме «Інтер-медіа», на придбання частки у статутному фонді.

«У відповідності зі статутними документами та законодавством, Роднянський, коли б хотів продати свою частку Коломойському, мав би запропонувати це «Інтер-медіа», і отримати від неї відмову на переважне право придбання частки Роднянського», - наголошує представник Бориса Фуксмана Андрій Вишневський, - «Натомість суд чомусь вважав, що Фуксман на зустрічах з Роднянським і Коломийським виступав від імені «Інтер-медіа», хоча мій довіритель неодноразово запевняв, що виступав як приватна особа».

У рішенні Печерського суду про це йдеться так:

«Лист від 10 червня 2005 року, в якому в тому числі зазначалось про наміри Роднянського продати належну йому частку у статутному фонді ТОВ «Студія «1+1» Коломийському, був адресований і компанії “Innova Film GmbH» в особі її директора та одночасно одного із її власників Фуксмана. Підписавши зазначений лист, Фуксман таким чином виразив волю засновника «Інтер-Медіа», яка полягала у згоді на продаж Роднянським своєї частки у ТОВ «Студія «1+1» Коломойському та фактичній від переважного права її купівлі».

(Лист від 10 червня - один з головних доказів у справі, “Innova Film GmbH» - засновник «Інтер-медіа» - примітка «ТК».)

Андрій Вишневський наполягає на тому, що Фуксман не представляв інтереси жодної з компаній: «Сьогодні може йти питання про те, що «Інтер-Медіа» чи “Innova Film GmbH» можуть пред»являти Фук ману претензії у зв’язку з тим, що начебто Фуксман вирішив продати частку Роднянському. Хоча я ще раз підкреслюю - немає ніяких документів, які б це підтверджували, так само немає документів про те, що Фуксман представляв ці компанії і був уповноважений давати Роднянському таку згоду».

У свою чергу Ірина Назарова, представник Валерії Мірошниченко, дружини Олександра Роднянського, наголошувала на порушення ЦК та Сімейного Кодексу та порушенні майнових інтересів Мірошниченко: «В. Мірошниченко є законною дружиною пана Роднянського, вони знаходяться у шлюбі більше 20 років. Моя довіритель неодноразово намагалась брати участь у справі у різних процесуальних статусах. Тому що, відповідно до вимог статті 190 ЦКУ, є майно, це майно було придбано подружжям під час їх проживання у законному шлюбі. Відповідно, у випадку якщо такий договір був потрібна згода моє довірительки.

Тепер, якщо в подальшому суди дійдуть висновку, що рішення по даній справі не стосується прав та обов’язків іншого з подружжя, буде скоєний прецtдент в Україні, щодо того, що майно нажите в сумісній власності, не є майном, яким розпоряджається подружжя за взаємною згодою. Тепер будь-які н порядні чоловіки зможуть залишати собі частку майна, а жінки не матимуть жодних прав».

В судовому рішенні про це йдеться так:

«Незважаючи на те, що частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю може бути об’єктом права власності, посилання представника відповідача Роднянського та представників третьої особи на ст.. 369 ЦКУ та с. 65 СКУ, суд вважає безпідставним, оскільки частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю взагалі не може бути об’єктом права спільної власності особи, зазначеної у статуті товариства як її учасник та сторонньої особи, незважаючи на характер правового зв’язку між цими особами.»

«ТК» звернулась до правників з проханням оцінити рішення Печерського суду.

Роман Головенко, юрист Інституту масової інформації:

- Наперед зазначу, що вважаю некоректним оцінювати правомірнсть рішення суду, оскільки процес ще триває. Оцінку правомірності цього рішення дасть апеляційний або Верховний суд.

Рішення містить спірні моменти і може бути скасоване вищою судовою інстанцією. В апеляційній інстанції найбільше «списів», мабуть, ламатиметься навколо того, що суд першої інстанції прийняв у якості доказу показання свідків з боку позивача, зокрема показання самого Ігоря Коломойського, і відкинув показання свідків з боку відповідача. Тобто найгарячіші спори можуть розгорнутись навколо інтерпретації суддею Горяйновим ст. 218 ЦК України. Ця інтерпретація спрощено зводиться до того, що факт укладення усної угоди може доводитися показами свідків, а от для заперечення цього факту суд нібито не вправі брати до уваги свідчення свідків.

Щодо питання про визнання усної угоди в цьому випадку такою, що відповідає нормам ЦК:

Цивільний кодекс встановлює для такого роду угод обов'язкову письмову форму, тобто угода не зовсім відповідає вимогам Кодексу. Але недотримання письмової форми угоди ще не тягне за собою недійсності угоди. Кодекс говорить, що така угода, навіть укладена в усній формі, в разі спору може бути визнана судом (при належному доведенні факту її укладення) і має виконуватися.

Наслідки цього рішення можуть бути різноманітні. Рішення суду першої інстанції, а також апеляційної (а може і касаційної) інстанцій цілком можуть справити певний вплив на судову практику по подібних спорах, але цей вплив не буде якимсь вирішальним і всеохоплюючим. Зокрема, це рішення може справити вплив на судову практику в сфері корпоративного права, оскільки у рішенні зачеплені кілька моментів з цієї галузі. З іншого боку, таке рішення може стимулювати заінтересованих осіб і фахівців у корпоративному праві врегулювати на рівні закону або через тлумачення Конституційного суду спірні моменти в даній царині, при чому врегулювати у спосіб, цілком можливо протилежний інтерпретації судом відповідних спірних моментів. В цьому плані «справа «1+1» починає нагадувати справу «Сармат-Оболонь».

Поки наявне тільки рішення суду першої інстанції, буде ще апеляційний розгляд і лише в тому випадку, якщо апеляційний суд не скасує цього рішення, воно вступить в законну силу і почнуться спроби (можливо і примусового) виконання цього рішення.

Валерія Лутковська, Партнер Юридичної фірми «Лавринович і партнери»:

Перш за все необхідно зазначити, що вказане рішення суду є рішенням лише суду першої інстанції, відповідно, підлягає апеляційному оскарженню і може бути переглянуто судом апеляційної інстанції. Але навіть вказане рішення і подальша реакція на нього суду апеляційної інстанції все одно залишають широке поле для дискусії. Я не є прихильником тлумачення судової практики і визначення законності рішень суду (якщо це рішення набуде статусу остаточного, воно стане абсолютно законним), але дозволю собі декілька зауважень.

В обґрунтування рішення по цій справі суд зробив посилання на показання свідка, який підтверджував наявність усної домовленості між позивачем та відповідачем про продаж належної відповідачу частки в статутному капіталі ТОВ «ТРК «Студія 1+1», в той же час суд визнав недопустимим доказом показання свідків, які заперечували укладання між сторонами договору купівлі-продажу зазначеної частки. Висновок про прийняття до уваги показань одного свідка та про невизнання доказом по справі показання іншого свідка був зроблений на підставі положень частини 1 статті 218 Цивільного кодексу України. У вказаній частині зазначено:

«1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.»

У результаті тлумачення змісту вказаної норми суд заявив, що «…зазначені обмеження засобів доказування та застосування доказів у рішенні суду стосується виключно заперечення сторони проти правочину.» Але такий висновок фактично приводить до порушення важливого принципу цивільного процесу - принципу змагальності, які викладено в статті 10 Цивільного процесуального кодексу України, а саме: «Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.» До того ж, при застосуванні буквального тлумачення змісту частини 1 статті 218 ЦКУ можна зрозуміти, що заборона викладена в останньому реченні цієї частини стосується будь-яких показань свідків, як тих, що підтверджують, так і тих, що заперечують факт укладання договору.

До того ж, суперечливим здається висновок суду про пріоритет норми ЦКУ при вирішенні питання щодо колізії норм частини 2 статті 147 ЦКУ та частини 1 статті 53 Закону України «Про господарські товариства». («Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі.»)

Висновок зроблений на підставі такого фактору, як час прийняття законодавчого акту (норма, прийнята пізніше, має пріоритет), хоча не взято до уваги можливість застосування спеціального акту (Закон України «Про господарські товариства») в разі виникнення колізії з загальним (ЦКУ).

Що ж стосується наслідків цього рішення, то про них варто говорити тоді, коли рішення набуде статусу остаточного.

В’ячеслав Карташов, представник Ігоря Коломойського в суді:

Вчора нам стало відомо про те, що адвокати юридичної фірми «Козьяков і партнери» провели брифінг, присвячений поданню апеляційних скарг на рішення Печерського районного суду м. Києва у справі Коломойського І.В. до Роднянського О.Ю., а також скарг на дії судді Печерського районного суду міста Києва Горяйнова А.М. Перш за все, хотів би висловити свою думку власне щодо самого брифінгу. На моє переконання, його метою, як і метою інших заходів, пов’язаних з публічним обговоренням в засобах масової інформації рішення Печерського районного суду є, в першу чергу, намагання наших опонентів сформувати стійку суспільну думку про те, що дане рішення є «незаконним», «безпрецедентним» і т.п. При цьому, використовуючи необізнаність пересічного громадянина з нормами законодавства України, адвокати заявляють про те, що не підтверджується правовим обґрунтуванням рішення Печерського суду. Таке публічне обговорення є насамперед намаганням вчинити тиск на суддів апеляційного суду ще до прийняття апеляційних скарг до провадження. З боку наших опонентів це була демонстрація того, що чекає на суддів апеляційного суду у випадку прийняття ними рішення не на користь апелянтів: скарги до органів прокуратури, Вищої ради юстиції тощо, а також галаслива публічна акція з засудженням тієї чи іншої правової позиції. Це є порушенням Конституції та Законів України, які встановлюють неприпустимість будь-якого позапроцесуального впливу на суддів. Верховний Суд України досить чітко висловив свою позицію щодо подібних дій, зокрема у постанові Пленуму «Про застосування законодавства, що регулює незалежність суддів».

Ми вдячні адвокатам, які представляли інтереси третьої особи – підприємства «Інтер-Медіа», адвокатів компанії - «Василь Кисіль і партнери» за те, що вони все ж таки не вдались до таких заходів «формування суспільної думки» та впливу на суд, хоча напередодні було заявлено про їх намір взяти участь у брифінгу.

Не будемо вдаватись до аналізу оцінки нашими опонентами висновків суду першої інстанції, оскільки власну правову позицію кожна сторона спору відстоювала в судових засіданнях майже рік, а до остаточної крапки в цій справі, принаймні до розгляду справи судом апеляційної інстанції, сперечатись з цього приводу поза процесом, напевно, не дуже коректно. Зазначу лише, що висновки суду з тих чи інших питань застосування права, як матеріального, так і процесуального, не можуть бути підставою для оскарження його дій, про що прямо вказано в Законі України «Про статус суддів». Очевидно, що в іншому випадку принцип незалежності суддів, закріплений передусім в Конституції України, був би лише декларацією.