Чи можете ви уявити собі Кримінальний кодекс, у якому написано: «За скоєння злочину злочинця позбавляти волі на строк від 10 до 15 років»? «Про який злочин ідеться, злочини ж бувають геть різні!» - скажете ви. І будете праві, але лише частково.

Бо в питанні квот на українську музику - причому рівною мірою це стосується як запровадження, так і скасування тих квот - логіка парламентарів виявляється саме такою. По-підлітковому максималістською: або все, або нічого. Деталей, нюансів не існує, все й усіх під одну гребінку. А поміж тим, розвинене законодавство від нерозвиненого відрізняє одна-єдина річ - розроблення деталей і виокремлення різних категорій та підкатегорій об'єктів регулювання. Законодавство, що не звертає уваги на деталі, зазвичай є характерним для країн третього світу...

Отже, скасування квот. З одного боку, уявімо собі радіостанцію, що спеціалізується на музиці з індійських кінофільмів. А чом би, власне, й ні? Ну то й як ця радіостанція змогла б виконати квоту для національного музичного продукту? Тож виходить, що такої радіостанції в Україні не може існувати в принципі. Законодавчо заборонено. А як щодо музики кантрі або соул? Та, власне, не треба такої екзотики. Візьмімо радіостанцію, що спеціалізується на диско-музиці 1970-1980-х років, і дотепер вельми популярній. І де взяти для неї національний музичний продукт - от щоби саме диско й саме цих двох десятиліть? А техно й рейв 1990-х?

Тож виходить, що вимога дотримання квот насправді є законодавчою забороною відкривати такі радіостанції, які з об'єктивних причин не в змозі виконати цих квот. Тільки забороною, не прописаною чітко й відверто - ніби такою собі законодавчою пасткою. Законодавство з подвійним дном, яке містить приховані й завуальовані заборони (а отже, законодавство, яке можна тлумачити й так, і інакше, то помічаючи, то не помічаючи цих прихованих заборон), по-перше, свідчить про кричущу непрофесійність законодавців, а по-друге, є типовою ознакою законодавчих систем тоталітарних держав. Тим самим класичним «Друзям - усе, ворогам - закон».

До речі, а що є національним музичним продуктом, коли йдеться про часи до 1991 року? А до 1918 року? Коли вже йдеться про національний музичний продукт, законодавці мали б бодай дати визначення, що воно таке. Якщо вони, звісно ж, і справді законодавці, а не створювачі ілюзії законодавчої роботи.

Що, власне, вважати за українське тепер? Українське громадянство автора чи виконавця? Його проживання в Україні? (Якщо так, то протягом якого терміну?) Його реєстрацію в Україні як підприємця - як-от «АББА» колись зареєструвалася в Західній Німеччині? Факт народження в Україні або проживання в ній у минулому? Українське етнічне походження?

От Квітка Цісик - це український музичний продукт чи американський? Скажете, вона співала українські народні пісні? То в тому ж і полягає весь парадокс нинішньої законодавчої ситуації, що народні пісні тому й народні, бо їхні автори є невідомими. А отже, юридично довести (наприклад, у суді), що вони є саме українським музичним продуктом, неможливо! Точніше, це можна було б довести, якби визначення українського музичного продукту в законі було прописано чітко, детально й недвозначно, а не в загальних обтічних фразах, гідних не законодавчого документа, а промов у ток-шоу.

А як щодо Валерія Леонтьєва, який протягом певного часу працював у Луганській (тоді ще Ворошиловградській) філармонії й, якщо не помиляюся, навіть має звання заслуженого артиста УРСР? Хоча він ніколи й не жив у Луганську - так само, як Лайма Вайкуле ніколи не жила в Баку, але гастролювала від Бакинської філармонії й саме в ній отримувала зарплатню. А Согдіана - є така узбецька співачка, яка співає узбецькою й російською; її справжнє ім'я - Оксана Нечитайло?

Якщо вже згадав про Согдіану, принагідно хотілося б навести типові інтернетівські коментарі до повідомлень про те, що співачка є стовідсотковою етнічною українкою: «Та яка вона українка? Вона ж чорнява, кароока! А українки - то слов'янки зі слов'янською зовнішністю, русяві й блакитноокі!». Чи не українським ЗМІ, зокрема й телебаченню, треба подякувати за поширеність такого «знання» про фенотипи українців? Чи то не вони саме таким демонструють типовий образ типової українки?

Але повернімося до квот. Усе викладене вище було поглядом з одного боку. Але є й інший бік проблеми. Хоча, чесно кажучи, обговорювати його нелегко. Бо я чув по радіо фрагменти трансляції пленарного засідання, на якому обговорювали питання квот. Звиклий до всього, я не очікував таких непристойно хамських відповідей опонентам із боку доповідачки Олени Бондаренко. Скажімо, Володимирові Яворівському вона сказала (цитата, може, й не зовсім дослівна, але гранично точна за змістом): «Тридцать лет вы были подстилкой Москвы, теперь хотите быть подстилкой Вашингтона - ну так на здоровье». Звісно ж, обстоювати українську музику в ефірі - то злокапосні підступи Вашингтону, й нікого іншого. Пригадалася «глибокомудра» сентенція якогось росіянина в одному з інтернетівських форумів, який стверджував: «Так называемый украинский язык выдумала дама с косой, чтобы было легче грабить Окраину». А ще спало на думку, що Олена Бондаренко дуже прикрасила б своєю присутністю телевізійний проект «Від пацанки до панянки» (якби, звісно ж, не вилетіла після перших етапів). Бо є речі, які публічні люди, зокрема й політики, не можуть собі дозволяти за будь-яких умов. От не можуть, і все.

Так от, полягає цей інший бік медалі в тому, що в поп-музичному ефірі в Україні домінують російські виконавці з російськими піснями, а українські є персонами нон-ґрата. Саме завдяки цьому численні талант-шоу на нашому телебаченні перетворюються на якісь варіанти «Дому-2», «Міняю жінку» чи ще якихось «обиватель-шоу»: погралися й забули, а до талановитих, але нерозкручених артистів автори проектів ставляться як до «героїв одноразового використання». Отут, у поп-музиці та інших наявних і розвинених в Україні жанрах, без квот не обійтися. Бо інакше змінити статус-кво не вийде.

Олена Бондаренко заявила, ніби «дотримання цих квот телерадіоорганізаціями призводить до того, що їхні програми практично не відрізняються одна від одної, тобто аудиторія не отримує різноманітної інформації». От цікаво, на кого це було розраховано? Де докази того, що саме завдяки надлишковій присутності в ефірі української музики програми «практично не відрізняються одна від одної»? А може, це відбувається тому, що російська популярна музика, яка домінує в нашому ефірі, стає дедалі одноманітнішою й зовсім нецікавою? А може, через те, що чимало радіостанцій, орієнтованих на сучасну музику, демонстративно наповнюють квоту українськими народними піснями й традиційною українською естрадою радянської доби - ніби навмисне, щоб викликати в аудиторії несприйняття української музики як такої? Щоб навіяти аудиторії переконання щодо «зайвості», «засадничої неформатності» будь-якого українського музичного продукту?

Власне, свою думку Бондаренко запозичила у виконавчого директора ВГО «Незалежна асоціація мовників» Катерини М'ясникової: «За результатами кожного наступного дослідження аудиторії наші радіокомпанії втрачають своїх слухачів: українці не хочуть слухати два десятки радіопрограм, які не можна відрізнити одну від одної». І знову ж: звідки відомо, що це саме через наявність квот «радіокомпанії втрачають своїх слухачів»? Російська поп-музика, що домінує в ефірі, стає не лише дедалі одноманітнішою, а й дедалі менш сучасною. Власне, нині російська естрада повертається до початку 1990-х років, до такого собі «неорадіошансону» - пісеньок із найневигадливішою музикою й «душевними» текстами в стилі: «Я его любила, моё сердце ныло - но недолюбила, и любовь остыла». Пісеньок, порівняно з якими творчість Михаїла Шуфутинського та Люби Успенської - просто-таки нетлінна класика. От саме ця, власне, глибоко нішева музика є сьогодні мейнстримом російської естради.

Оце йшов днями повз нещодавно відкритий світломузичний фонтан. З нього лунала музика у виконанні симфонічного (чи щонайменше естрадно-симфонічного) оркестру. Якоюсь дуже й дуже знайомою видалася мелодія. Аж раптом згадав: це ж «Чёрный бумер, чёрный бумер»! На мить навіть засумнівався: а може, мелодія самого «Бумеру» є кавер-версією якогось твору академічної музики?

Втім, український ефір не пасе задніх і прагне бути у фарватері передових світових музичних тенденцій. Он, Перший національний планує конкурс пісень у стилі «шансон». Як сказала завідувачка редакції дитячих і молодіжних програм НТКУ Ніна Пономарьова: «Пісні Джо Десена, Шарля Азнавура, Олексія Вертинського, Мірей Матьє, Лепса - це теж шансон». Ну, по-перше, пісні Джо Дассена (саме так, через А й із двома С) - це не шансон як жанр, а типова поп-музика, хоча й переважно французькомовна. По-друге, Вертинського всі знали й знають як Олександра. По-третє, не згадати в цьому переліку Едит Піаф (а ще Жака Бреля, Сальваторе Адамо, ранню Даліду, Жільбера Беко, Іва Монтана, Жюльєтт Греко та багатьох-багатьох інших, дещо славетніших за того ж таки Лепса) могли, напевне, тільки функціонери НТКУ.

А по-четверте... Ні, витримати, як виявляється, можна майже все. Проковтнути - тим паче. От тільки як витримати одкровення, що пісні Азнавура й Матьє - це ТЕЖ шансон? Ну от раптом так виявилося. Так уже й бути, віднесемо й їх до цього жанру, потягнуть. Якщо так піде й далі, то ще якихось років за п'ять виявиться, що танцювальна трупа Національної опери - це ТЕЖ балет! Хоча, звісно ж, куди йому до справжнього балету - того, що в якомусь нічному клубі, у якому-небудь «Монте-Карло-Хаза»! Це ж буде просто-таки революція у свідомості! Просто-таки війна й німці!

Хоч що кажіть, а вміє Перший національний інтригувати публіку. Вміє, як ніхто інший. Тепер тільки й лишається, що гадати: що ж то буде за конкурс шансону, коли керівництво каналу не дуже знає, що воно таке, той шансон? Але ми, здається, знову відволіклися.

Екс-речниця НАМ Леся Ганжа зазначила: «Ідеться про те, що тепер коханка українського олігарха Z не матиме преференцій перед коханками інших олігархів світу, Ларису Доліну не називатимуть українською співачкою (ви не знали? Так вона ж в Одесі народилася), і пісні з радянських фільмів перестануть зараховувати до українських (а це тому, що все, вироблене до 1991 року, - спільне й неподільне, а отже - і українське). Практика квоти є саме такою».

Ключовим словом тут є саме «практика»: якщо практика полягає в нехтуванні законом чи використанні його численних шпарин (наслідків депутатських лінощів і недбалості), то чи є це підставою для скасування закону? А якщо і з виконанням Конституції в нас значні проблеми, то, може, геть її, ту Конституцію?

І знову пошлімося на Бондаренко: вона стверджувала, що в європейських країнах існують квоти не на національний продукт, а на європейський. І що наявність квот на національний продукт поруч із квотами на європейський суперечить Європейській конвенції про транскордонне телебачення. Втім, жодного разу вона не зацитувала й навіть не послалася на статтю Конвенції, яка прямо забороняла би квотувати національний музичний продукт.

Але навіть погодьмося з Бондаренко. Тоді, здавалося б, чітко й нерозмито мало би бути встановлено квоти на європейський музичний продукт. А ще... Постає запитання: що таке «європейський»? Країн Євросоюзу? Країн, що підписали Конвенцію? Країн - членів ОБСЄ, включно з Узбекистаном і Таджикистаном? Країн, чиї представники беруть участь у конкурсах «Євробачення», включно з Ізраїлем? Не дати в законі чіткого визначення одного з його основних понять - це ж якими непрофесійними треба бути! Або, можливо, мати на меті щось інше, ніж дотримання Конвенції, а Конвенцію використовувати як звичайне прикриття, блефувати?

Ганжа зазначила: «Проект готували індустріальні громадські організації, а не ворожі проросійські сили. Подавали через Олену Бондаренко за всім відомою логікою: якби такий проект подав депутат від опозиції, то його міг би не підтримати зал». То, виходить, готували законопроект професіонали? Насправді ж у тому й річ, що НАМ професійно захищає інтереси однієї сторони - мовників. Продавців на ефірному ринку. Держава ж в особі парламенту має ухвалити закон, який збалансовував би інтереси всіх зацікавлених сторін - і продавців, і покупців, і - що важливо - суспільства в цілому. Коли ж парламент сліпо репродукує законопроект в інтересах однієї зі сторін, це... тут слово «непрофесійність» видається невиправдано м'яким.

Утім, вимоги деяких опозиційних депутатів збільшити квоту до 70% видалися несерйозними. Якщо не провокаційними. Не прагнули ж панове Шевченко та Кармазін перетворити український ефір на подобу радянського, щоби й світову музику люди переписували один в одного та в фарцівників? Ці вимоги нагадували такий собі торг, законодавчий пінг-понг без правил, де єдино важливим є те, хто кого «перезаконодавить», а сама проблема нікого по-справжньому й не цікавить.

Обидві сторони тільки й прагнуть перемоги. Але будь-які крайнощі - або «всіх зобов'язати», або ж «усім заборонити» - не розв'яжуть проблеми. Вони так і залишать половину суспільства незадоволеною. Вони просто не можуть стати задовільними. Встановити різний режим для мовників залежно від їхнього контенту, детально й гранично чітко розписати об'єктивно можливі й об'єктивно досяжні умови функціонування для кожної категорії мовників - це й тільки це буде професійно. Це й тільки це буде законодавством, а не окозамилюванням чи створенням ілюзії законодавчої діяльності. Поки що ж усе це халтура. Причому халтура суто радянського взірця.

Ілюстрація - www.unian.net