Історія «незалежного» телебачення у Харкові починалася весело. Щоденна каша в голові співвітчизників, заварена за буремних часів перебудови, вигралася в цілком логічний продукт бажання: якщо з хлібом не дуже, то дайте бодай видовищ. Слід признати, що веселою «безголовістю», чи пак відсутністю будь-якої продуктивної стратегії, вирізнялося також харківське телевізійне начальство, яке просто-таки не знало, як саме зарадити вимогам знахабнілого плебсу, підбуреного черговою крамолою з вітчизняного журналу «Огонек» і зарубіжних відеокасет з еротикою, привезеними шурином з Одеси. Що й казати, коли навіть загальноукраїнський канал УТ-2, з'явившись на світанку незалежності у 1992 році, першого ж дня трансляції з якогось переляку показав у ефірі фільм «Харлей Девідсон і ковбой Мальборо». Це потому вже все нормалізувалося, вказівки згори були отримані, і відносно свіжа кінопродукція в принципі зникла з ефіру, бо прав на неї не було, а рятівна у такому випадку залізна завіса часів СРСР уже зникла.

Те саме стосується раннього періоду історії харківських телеканалів. Небачене щастя зарубіжної телепродукції заскочило тамтешнього глядача зненацька. Просто одного погідного дня несподівано з'ясувалося, що коли трохи покрутити коліщатко дециметрової настройки свого телевізора, то можна налаштуватися на імпортне кіно. Звісно, ні про яке кабельне телебачення на той час не ходило, до нього слід було зачекати ще добрий десяток років, але перші «незалежні» харківські канали цілком обходились потужностями саморобних обивательських антен. Тож довгий час обнадієні користувачі цих рогатих ринкових монстрів ділилися в чергах по молоко народною, тобто усною програмою телепередач (оскільки друкованих, ясна річ, не було): у вівторок показуватимуть бойовик, у середу - мелодраму, а в четвер - детектив.

Чутки про диво «незалежного» телебачення ширилися з небаченою швидкістю, помноженою на сумнівну достовірність фактів. Адже свідомість українського аборигена міфологізована у набагато більшій мірі, ніж ми уявляємо. Так, не лише давню історію ми знаємо здебільшого з казок та переказів: дешева ковбаса і «своє пиво» переважають у тих свідоцтвах минулої доби. Воно й не дивно, коли зважити на те, що в цій країні у різних людей були різні батьківщини й різне минуле. Відповідно, маємо різне сучасне і майбутнє життя. Наприклад, свого часу мовляли, що один із перших каналів під назвою «Симон», трансльований харківським ТБ, нібито заснований чи то афроамериканцем із таким самим прізвищем, а чи місцевим журналістом Сашком Симоненком. Насправді ж телеканал «Симон» заснував відомий харківський підприємець Олександр Давтян. Це зараз на цьому каналі квітне як передвиборчо-політичний чорний піар здебільшого щодо харківського начальства типу мера міста Добкіна чи секретаря міськради Кернеса, а починав «Симон» із кількох годин нічного ефіру, продукуючи розважальні програми.

Справедливості заради слід зазначити, що найпершим каналом, який розважав широкі маси небаченою на той час кінопродукцією, був, звичайно ж, ТОНІС, створений 1989 року з центральним офісом у Миколаєві. Це 1992 року головний офіс перемістився до столиці, і канал розпочав автоматичне мовлення у Києві та експериментальне супутникове мовлення у рамках проекту «Слов'янський канал», що обслуговувало 12 областей України, а на час «до-незалежного» періоду усе воно мало підпільний характер солодкої крамоли. Воно й не дивно, якщо згадаємо про схильність людського мозку сприймати символи за реальність, як вважав Ейнштейн. Тому за всі часи суть справи полягала не в формі «державного» існування, а в природі «місцевого» буття. Яким було «телевізійне» життя зокрема у Харкові? Перші ластівки західного кіно на кшталт «Обладунків бога», «Безумного Макса» чи «Грецької смоківниці», перекочувавши на деякий час із приватних відеосалонів на поки не контрольовані владою телеекрани, сформували попит, який згодом породив епоху кабельного ТБ. Очікувані до глибокої святкової ночі музичні ерзаци зразка «Мелодій та ритмів зарубіжної естради» з'явилися на початку 1990-х років на першому музичному харківському каналі «Фаворит», який всього лише безперестанку крутив відеокліпи західних виконавців. До речі, сьогодні «Фаворит» залишається чи не єдиним харківським розважальним каналом, що транслює пристойну музику.

Дотримання «телевізійних» традицій у Харкові обумовлене не лише інстинктом самозбереження, що передбачає лягання під місцеву владу. Зрозуміло, що не всі люди за своїм духовним складом є «культурними одиницями», готовими до самоспалення чи внутрішньої еміграції тощо. Багато хто з харківських обивателів хотів би прожити довго й щасливо, не міняючи рожеві скельця окулярів на червоні, чорні або жовто-блакитні. Не кажучи вже про помаранчеві. Може тому, саме «на прохання» телеглядачів, кандидатові на президентську посаду Віктору Ющенку свого часу жоден телеканал Харківської області не надав можливості виступити в ефірі, коли той перебував на Харківщині. Адже «чужі тут не ходять», натомість «місцеві» - будь ласка, і поїздка до Харкова «донецького» кандидата Віктора Януковича широко висвітлювалась усіма засобами тамтешньої масової інформації. Так само варто було «місцевому» журналістові Сергію Потімкову вибитися 2007 року в народні депутати до Верховної Ради від партії БЮТ, як харківський комерційний телеканал АТВК розірвав угоду з ТОВ «Борея», продюсером якого до обрання у Верховну Раду був Потімков, і дві його авторські програми - «Комендантська година» і «ЖКХ» («Журналістський клуб Харкова») - перестали виходити в ефір.

«Мати окрему думку зараз немодно, - вважає Потімков. - Я не згоден, що головне завоювання Майдану - свобода слова. Це неправда - на місцях журналісти цього не відчули. Насправді всі медіа Харкова контролюються представниками місцевої влади. Неконтрольованих телепрограм у Харкові немає, як і в інших регіонах України».

Тому зрозуміло, що як і в попередні «до-незалежні» роки харківська опозиція вшановує нині Кобзаря окремо від влади (за винятком обласної організації НРУ), а тому проведені нею заходи практично лишаються поза увагою місцевих ЗМІ, а провідні харківські телеканали показують це «вшанування» так, ніби там зібралася купка випадкових людей, яких хіба що саджати за ґрати поки що не велено. Натомість дивно те, що дехто з «незалежних» тележурналістів досі дивується цьому свідченню того, що у висвітленні діяльності опозиційних партій і блоків харківські ЗМІ керуються установками влади, спрямованими на дискредитацію цих сил або замовчування справжнього характеру їхньої діяльності. Їм, певно, не знати, що таке саме вшанування Кобзаря наприкінці 1980-х висвітлювалося харківськими ЗМІ, як «націоналістичні» виступи, а реакцією було не переведення Потімкова в депутатський регістр, а звільнення учасників ушанування з роботи, як це сталося з відомим харківським художником Валером Бондарем, до чийого начальства прийшло відповідне розпорядження із КГБ.

Тож не сказати б, що сьогодні на харківському телебаченні придушують «національну» думку. За теперішнього комерційного розкладу, а також за умов профанації тієї самої «думки» силами її власних «патріотичних» представників, мова вже зовсім про інші, суто «харківські» речі. Прикладом цього може бути нещодавній конфлікт на харківському телеканалі «Фора», де не вийшла в ефір програма «Трибуна ТБ», через що її автор Андрій Войцехівський звинуватив тодішнього радника голови обласної держадміністрації Василя Третецького у запровадженні цензури на телебаченні. Насправді ж причина була у бажанні співробітників «Фори», дотримуючись чинного законодавства, змусити ведучого Войцехівського перейти на спілкування українською мовою. І це у російськомовному нібито Харкові!

Таким чином, чутки про негласний терор телевізійного начальства в Харкові перебільшені. Терор тут зазвичай гласний, себто «харківський». Зрештою, це вотчина місцевих можновладців, які залюбки відбудовують синагогу, але будинок, призначений для безпритульного Музею народного мистецтва Слобожанщини, купують для себе. Звісно, такому начальству нема діла до будь-яких форм «свободи слова», окрім як приватна. Себто харківська четверта влада завжди використовувалась владою першою, ігнорувалася третьою й      нічим не могла допомогти нульовій - себто тому народному прошарку патріотичного зразка, чия ситуація у рідному Харкові нагадує позицію служниці в чужій хаті. «Це мій дім, моя дитина, моя конституція», - вважає вона, дивлячись «свої» телеканали. А звільнили її із посади - і де цей дім, де ця дитина і де конституція? Ось таку от маємо сумну арифметику стосунків. Кожен вислів обивателя на кухні і вчинок на майдані навертає на думку: історія - це вимір, без якого цілком можна обійтись. Так само, як без «незалежного» телебачення. Хіба лише без нього? Кожен з соціальних жестів «незалежної» системи нагадує про вічне: що твого у цьому місті? Нічого! «Все дано тебе на время, и ты всему на время дан», як значив класик.

І тому навіть за новітніх часів як ефірного, так і кабельного телебачення глядач у Харкові нудьгує. І жодна агенція телебачення «Новини АТН», що продукує новини з життя Харкова і щоденне оновлення інформації, чи харківський телевізійний канал Р1, який пропонує інформаційні, спортивні та розважальні програми, і навіть вищезгаданий «Фаворит ТБ» не може йому зарадити. Недаремно тутешнє ТОВ «Прес-Центр» разом із ТРК «Фаворит ТБ» і ТРК «Перший діловий Харків» представляє проект «Маемся», присвячений відпочинку харків'ян на чергові майські (травневі свята). Щодня у прямому ефірі цих каналів можна довідатися, як цікаво провести вихідні, а також взяти участь у вікторині й одержати 20-відсоткову або 100-відсоткову знижку на 12-денну поїздку в Крим.

Утім, знаєте, чому серед знайомих автора сих рядків мало тих, хто виграв будь-яку «майську» вікторину? Тому що нічого не вбиває мрію так певно, як її здійснення ще за життя. Ось чому, на відміну від націлених у майбутнє країн, наша «незалежна» держава у більшості прагнень своїх харківських аборигенів нині тягнеться у день вчорашній. Він бачиться кожному з них по-різному: для когось ідеальне минуле з чаркою та ковбасою залишилося у 1980-х, для когось у 1970-х. Переважання саме такої тенденції «назад у майбутнє» і породило унікальний, як на сьогодні, різновид суспільно-політичного мислення, яскравим представником якого залишається харківське, чи пак «нульове», телебачення.

Вперше текст було опубліковано в журналі «Детектор медіа» №1-2, 2009

Фото - http://litakcent.com/