Цієї зими після тривалої перерви довелося провести кілька тижнів на малій батьківщині - Донеччині. Окрім зрозумілих і приємних кожному речей, як то спілкування з рідними, чекала на мене ще одна зустріч.

Справа в тому,  що на одному з місцевих телеканалів - макіївській телерадіокомпанії «Юніон» - маю улюбленого ведучого. За роботою Юрія Кирасира вперше довелося спостерігати  наприкінці 2004 року. В країні тоді вирували політичні пристрасті, «ламалися списи» і сварилися навіть близькі родичі.

Донбас, як відомо, підтримував свого кандидата, що доволі яскраво позначилося на роботі засобів масової інформації. Справа не тільки в домінуванні політичної агітації певної забарвленості в інформаційних та аналітичних програмах. Бували ж на «Юніоні» і дебати за участі представників протилежного табору. Але часом своїми (або написаними у політичних штабах) підводками та коментарями цей самий ведучий, без перебільшення, підіймався до висот радянського агітпропу 20-30-х років, з усім відповідним лексиконом, так, що складалося враження - через українські вибори ось-ось почнеться третя світова війна.

Донецьке телебачення зразка 2009 року в цьому відношенні нагадує не 2004-й, а 2003-й, 2002-й і усі інші попередні роки. Традиційно Донбас із задоволенням демонструє власну самодостатність, сконцентрований на своїх внутрішніх проблемах і не дуже переймається загальноукраїнськими справами. Сьогоднішня ситуація цьому, тим більше, сприяє: промислово розвинений регіон кризу відчуває надзвичайно гостро.

Тож і макіївській телеканал розповідає тепер не про всеукраїнську антидонецьку «змову». Теми гостьових студій максимально прагматичні. На першому плані знову проблеми підприємств, які скорочують виробництво, працівників тощо - тобто все те, що стосується виживання в часи економічної скрути. Керівники цих підприємств, а також міста та області у прямому ефірі відповідають часто на дуже конкретні питання глядачів, фактично, проводячи відкриті телевізійні приймальні години. Наскільки це інтерактивне спілкування ефективне - судити вже мешканцям півмільйонної Макіївки та прилеглих міст.

Достатньою кількістю прямоефірних студій відзначається і державний обласний 27 канал. Якщо на якомусь із перехресть Донецька стоянка маршрутних таксі заважає руху транспорту, то, будьте впевнені, у вас буде можливість сказати про це представникові Державтоінспекції, зателефонувавши безпосередньо на програму.

Разом із тим 27 канал намагається виконувати і функцію власне державного телебачення, враховуючи усю притаманну Донецькому краю специфіку.

День рідної мови 21 лютого, зокрема, був відзначений кількома сюжетами на межі офіціозу - розповідь про молодіжний фольклорний колектив із райцентру або розмова з керівником районного відділу культури, теж із глибинки. Але крізь цей офіціоз прориваються й цілком живі історії. Чиновник, наприклад, був змушений визнати, що жителі сіл, де побутує українська, потрапляючи до великих міст, того ж Донецька, миттєво розчиняються у зовсім іншому, російськомовному соціумі.

По тому ж 27 каналу, але кількома роками раніше, довелося чути й інші одкровення, які різко дисонують із традиційними мовними гаслами представників донецької політичної еліти. І належали вони не кому-небудь, а нинішньому голові Донецької обласної ради Анатолію Близнюку. Якось він поділився спогадами про те, як у часи радянського інтернаціоналізму його, сільського україномовного хлопця, життя та шкільні вчителі привчали до російської. 

Втім, сьогодні Донбас позиціонує себе як підкреслено багатонаціональний край, що в цілому відповідає дійсності.

Тим більше цікаво було спостерігати за дискусією, яка відбулася на 27 каналі у радянський День захисника Вітчизни 23 лютого. В обговоренні брали участь молодші та старші покоління військових, депутати, громадські діячі. Розмова постійно зводилася до питання, що ж таке патріотизм, при цьому її учасники намагалися усіляко дистанціюватися від «націоналістів» і піддати їх критиці.

Питання виникає не випадково, і, загалом, такі інтелектуальні пошуки вкрай актуальні і вкрай потрібні Донбасу. Достатньо хоча би трохи тут пожити, щоб відчути - Донеччина сьогодні знову немов «зависла» між українським майбутнім та радянським минулим. Не все з того, що пропонується в Україні в плані ідей, розуміння історії, сприймається в регіоні. Залишається апелювати до добре знайомого і такого комфортного «совка».

Проте має Донбас у своєму арсеналі й інші ідеологічні напрацювання. Деякі вчені з Донецька або Луганська вже давно висловлювали думки щодо створення окремої «донбаської» нації. Попри всю, на перший погляд, утопічність, часом їх підхоплюють навіть представники влади: одного разу під час телевізійної дискусії у ролі націєтворця виступив Василь Джарти, людина, яку вважають власником «Юніону», колишній мер Макіївки, потім заступник голови обласної адміністрації та міністр екології в уряді Віктора Януковича.

Зараз цю тезу з порядку денного зняли - у ній не зацікавлені донецькі впливові фінансово-промислові групи. Росія, яка також присутня в інформаційному просторі Донбасу і через популярність своїх телеканалів, і через діяльність різноманітних культурних центрів, більше любить говорити про зв'язки із «співвітчизниками». Але ніхто не може гарантувати, що суто «донбаський» проект у тій чи іншій формі не спливе у майбутньому.

Проблема в тому, що центральна влада традиційно мало уваги приділяє життю на місцях. Києву вдається з більшою чи меншою вправністю гасити «пожежі», переважно соціального характеру, але стратегічного менеджменту, у тому числі й інформаційного, не простежується.

Донбас потребує нової ідеї, розуміння свого міста в Україні - так він набагато швидше інтегрується у загальноукраїнські процеси. Умовно кажучи, з Донбасом треба «розмовляти». Але робити це варто не в стилі шестигодинних повчальних монологів Віктора Ющенка, які він любив влаштовувати місцевій бізнес- та політичній еліті на початку своєї президентської каденції.

Поки що ж область продовжує жити немов у мушлі, разом з усією Україною переживаючи труднощі, але водночас залишаючись поза нею. Основні медіаресурси регіону належать олігархам та політичній верхівці, яким така ментальна закритість Донеччини навіть вигідна. А кілька незалежних друкованих та інтернет-проектів на додачу з обласним державним телеканалом не здатні змінити ситуації.

Вперше текст було опубліковано в журналі «Детектор медіа» №5, 2009