На питання, чому Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК) так довго відтягувала свій вердикт щодо «порнографічного характеру» роману Олеся Ульяненка, треба все-таки домагатися відповіді. Чому у висновку пишуть, що отримали заяву від видавництва за два місяці до дати на самій заяві, теж не завадило би роз’яснити. Втім, рішення саме в ті дні оприлюднити висновок пояснюється, напевно, потребою в останню хвилю врятувати країну від презентації книги 13 лютого, а не бажанням у своєрідний спосіб відзначити річницю відомої події. Річниця, одразу скажу, нічого спільного із коханням не має.

 

14 лютого 1989 року іранський аятола Хомейні виніс фатву (релігійну вказівку) проти письменника та автора роману «Сатанинські вірші» Салмана Рушді. Він закликав мусульман убити як письменника, так і всіх причетних до видання його книги. Тобто за те, що він сприйняв як образу Пророка Магомета, лідер одної держави фактично засудив до страти громадянина іншої держави.

 

Ясна річ, ці два «вироки» розділяє не тільки час, проте аналогії теж напрошуються. 20 років тому чимало людей посміялися, почувши про вирок, оголошений у виступі на радіо. Отямились, щоправда, доволі швидко. Протягом наступних років перекладача роману японською мовою вбили, і ще двоє – один перекладач і норвезький видавець роману – чудом лишилися живими після замахів. Британська влада надала самому Рушді спеціальну охорону, й письменник тривалий час переховувався, ніде довго не затримуючись.

 

Недавній «експертний» висновок щодо роману Ульяненка, наданий т. зв. Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі, з одного боку, кумедний, аж до реготу. З іншого – сміятися якось не хочеться. Нагадаю, що на прохання видавництва НЕК звернула свою експертну увагу на новий роман лауреата Шевченківської премії Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» й дійшла експертного висновку, що написав автор ніяк не роман, а «порнографічну продукцію, обіг якої в Україні заборонено». Не слід думати, ніби «експерт» забуває, що автор «порнографічної продукції» є письменником. Навпаки, саме в цьому полягає проблема – адже «майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню низинних інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними».

 

Посміятися й тут не надто доречно, адже роман таки вилучили. Маємо «експертний висновок», котрий жодної юридичної сили не має, але всі ЗМІ хором пишуть, що роман заборонили. Та й їх можна зрозуміти: закон законом, але наклад таки відкликали, презентацію скасували та угоду з Ульяненком розірвали.

 

Не треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, чому до позасудового вироку аятоли ставилися надзвичайно серйозно. По-перше, навіть якщо потім доведеш, що вбивство незаконно, жертві це не допоможе. Але найважливішим є інший аспект питання. Рушді інкримінували образу Пророка, фактично богохульство. Аятола переконував мусульман, що вбивство в такому випадку не є гріхом, а навпаки – обов’язком. Панувала ідеологія та розуміння обов’язку не перед людьми, а перед Аллахом.

 

З першого погляду, ситуація з НЕК із іншої, радше мильної, опери. Хоча знову читаємо всі слова про насильство, статеві стосунки з неповнолітніми тощо, але увага та критика спрямовані проти сцен сексу без жодних евфемізмів. При цьому винуватець так підступно добре пише, що читач ризикує заразитися низинними інстинктами.

 

Той факт, що читач майже напевно заразився вже давно, прочитавши не менш експліцитні сцени у Джойса, Лоренса, Міллера та інших, явно не турбує експертів із нашої моралі. Шкода, бо сцени й так прочитають, скоріше в перекладах російською, а розвиткові української літератури здавалось би, варто сприяти. А Україна стане посміховиськом за своє вперте бажання поновити форму обмеження свободи слова та ханжества, від якої не одне покоління вже відвикло. А свободу слова, до речі, давно називають чи не єдиним реальним досягненням Помаранчевої революції.

 

Якось ніяково викликати клоуна на дуель, та й кожний крок уражає скоріше безглуздістю, ніж загрозою. Але повторю: орган без уповноважень видав висновок, від котрого важко не червоніти, а книгу фактично заборонили. Й так само, як зі смертним вироком аятоли, відсутність заборони де-юре не має значення, якщо де-факто заборона все ж таки була.

 

Тому відверто не розумію, чому діяльність Комісії значною мірою терплять, й не приділяють більше уваги іншим, не менш тривожним аналогіям. Що пан Костицький не тягне на духовного лідера будь-якої групи – це ясно, але чи виправдано просто висміювати всі розмиті й тупі положення, як в самому законі, так й в законопроекті про зміни? Як на мене, це вкрай небезпечно: закон є законом, та може за бажання перетворитися й на зброю. Але ще більше насторожує все більша роль ідеології; вся та риторика про загрозу національній безпеці, особливо в розпалі кризи, може мати надзвичайно згубні наслідки.

 

А для впевненості, що люди, котрі проштовхують усю цю ахінею, цього не усвідомлюють, жодних підстав я не бачу. Навпаки, низка збігів, де опитування нібито підтверджують діагноз суспільного здоров’я, поставлений головою НЕК та деякими політиками, та постійний крик про загрозу самій країні, радше свідчать про свідому політику. Останніми днями в ЗМІ жваво обговорюють розпорядження Кабміну, згідно з яким СБУ має розробити законопроект про реєстрацію інтернет-видань, щоб вони фактично стали ЗМІ. Розумію, що є аргументи за і проти, але в принципі вважаю, що ситуація, де інтернет надає необмежені можливості, за зловживання якими ніхто фактично не несе відповідальності, потребує змін. Однак треба дуже чітко визначити, за що буде передбачено відповідальність і перед ким. Наразі бракує чіткості й передбачуваності, не кажучи про одностайність щодо моральних засад, які треба відстоювати.

 

Маємо фактично політичний орган, котрий визначають та іноді підтримують політики у вільний від руйнування країни своїми сварами, домовленостями та інтригами час. Маємо склад комісії, що теж не надається ані до громадського контролю, ні до раціонального пояснення. Чи людина, яка була в КПРС до 1991 року, вважається моральним авторитетом значною частиною суспільства? Або, приміром, чинний політик ВО «Свобода», чи людина з доволі специфічною кар’єрою в політиці та юриспруденції? Ми всі різні, й анітрохи не збираюся нав’язувати свої погляди чи цінності. Але якщо сантехник поставить мені діагноз чи лікар візьметься відремонтувати труби в моїй квартирі, хіба не краще поцікавитися, чому я маю їм довіряти?

 

У тому самому розпорядженні уряд теж доручає Державному комітетові телебачення й радіомовлення розробити зміни до Закону України «Про захист суспільної моралі» «з метою створення дієвих правових, економічних та організаційних умов для реалізації права громадян на інформаційний простір, вільний від матеріалів, які становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення». Тобто знову ахінея, але це має бути розроблено до квітня, що дає підстави припускати, що ганебний ерзац-законопроект, який тепер висить на сайті НЕК, скоріше за все буде представлено на розгляд парламенту.

 

Звісно, можемо розраховувати на мудрість парламентаріїв, але чомусь не хочеться, а без капітального доопрацювання нинішній законопроект зведе нанівець свободу слова. І залишиться мовчанка або лише балачки на інтернет-форумах та інших сучасних варіантах радянської кухні. Сподіваюся, це все параноя, але чи не краще підстрахуватися?

 

Слід згадати один істотний момент у всій історії фатви над Салманом Рушді. Ніхто не здавався. Видавництво ніколи не відмовлялося від книги, уряд Великобританії від самого початку захищав право на життя та свободу слова свого громадянина. У нашому випадку вкрай важливо об’єднати зусилля. Одне видавництво відмовилося від книги – треба знайти інше. Нехай подадуть скаргу до міліції. Та може й кримінальну справу відкриють, хоча, чесно кажучи, сумніваюся, що до цього дійде. Що остаточна перемога за письменником (та й за нами) – жодних сумнівів не маю, бо в Європейському суді з прав людини знайдуть адекватну оцінку чинного закону й діяльності тих, хто нібито захищає суспільну мораль.

 

Водночас варто було би публічно обговорити та впровадити ефективні механізми саморегулювання. Адже є до чого причепитися й треба, принаймні, дітей захищати. Але ефективніше та справедливіше, коли самі ЗМІ та громадськість, а не якісь чиновники з моралі визначають припустимі обмеження свободи слова.