Сліпий, гаркавий, розгублений пес?!
27 січня 2009 року в моєму календарі – «день антижурналістики».
Бувають колонки-враження, колонки-відчуття, а в мене виходить колонка-здивування. Ну бувають же такі дні? Такі надзвичайні, дивні дні, коли всі неприємності або подразники зосереджуються на одному об’єкті. Це або машина (вона заводиться лише з третього разу, хтось тебе підрізає та ще й рідина для омивання вікон закінчується; і ніби нічого такого собі, але чомусь увечері ти серйозно починаєш думати про піші прогулянки); або колега, який голосно спілкується по телефону, вже третій день не може надіслати тобі необхідний файл та зайняв принтер саме тоді, коли ти спізнюєшся на зустріч і потрібно терміново роздрукувати останню сторінку документу.
27 січня 2009 року в моєму календарі – «день антижурналістики». Все починалося як завжди. Будильник, кава під ранкове телешоу і…. Диктор радісно повідомив, що сьогодні народився Павло Чубинський, автор національного гімну «Ще не вмерла Україна».
«Хм… – подумала я. – Ну, в принципі, така собі нормальна помилка». Справді, багато хто забуває, що, під час прийняття закону про державний гімн, було змінено останню літеру першої строфи. Чубинський жив у часи, коли в України не було власної державності, і, відповідно, мав сенс говорити про те, що Україна ще жива як нація. Але коли зайшла мова про державний гімн, відбулася логічна зміна акценту: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».
Але коли розпочався власне сюжет, журналіст так само радісно почав: «“Ще не вмерла Україна, і слава, і воля” – ці слова державного гімну близькі кожному українцю…». І тут моє здивування рівнем патріотизму, м’яко кажучи, зросло: в сюжеті про зміну тексту так нічого і не було сказано.
Зрозуміло, цей випадок не міг зіпсувати день. Але хто ж знав, що все тільки починається…
Протягом дня на мене очікувало багато зустрічей зі ЗМІ. Наприклад – із редактором одного телеканалу, який довго і вдумливо, намагаючись справити враження та налагодити співпрацю, не міг відповісти на прості запитання: «Хто є вашим глядачем? І яка інформація йому цікава?». Головне, мовляв, що дивляться. А що вже кому цікаво з того, що є, – не так важливо.
Були дзвінки від журналістів, один із яких в одному реченні назвав мене не Катериною, а Оленою та до невпізнанності перекрутив та ім’я й прізвище прес-секретаря НАМу. Одразу хочу наголосити: я зовсім не ханжа і розумію, що всі помиляються, але коли так і коли людина, професія котрої – працювати з інформацією…..
Інший надіслав на погодження цитату, з якої впізнаваними було лише перше речення та сполучники. Третій асоціацію назвав національною, а не незалежною. Якщо не певен – скористуйся пошуковою системою та перевір, врешті-решт.
Ввечері за поганою звичкою знов увімкнула телевізор і, переглядаючи новини, окрім розгорнутого продовження історії про гімн, пораділа з повідомлення диктора новин одного з лідерів національного ефіру, який заявив, що за інформацією МНС впродовж року внаслідок розлиття Дніпра очікується залиття частини Одеської області.
Це був, власне, фінал, після якого я сама себе запитала: та що ж із нашими журналістами коїться врешті-решт?
Вісім років Асоціація всіляко сприяє розвитку телерадіомовлення як галузі та намагається допомагати телерадіожурналістам у підвищенні їхньої професійності. Але після того жахливого дня мені здалося, що ми не зовсім правильно будували навчальні програми. Потрібно було починати щонайменше з історії та географії, не говорячи про економіку й інформатику.
Але це, звичайно, такий собі емоційний сплеск як реакція на скупчення відповідних подій. Насправді ж це все змусило мене замислитися: в чому ж причина? Це неувага? Неповага? Небажання чи невважання за потрібне з повагою ставитися до джерел інформації, до своєї аудиторії? Це перевтома? Можливо, журналісти забагато працюють і не можуть зосередитись і вартує звернутися до питання охорони праці?
Чому немає розуміння, що одна обмовка про Одеську область може коштувати неспокою людям, які досі живуть із радянським відчуттям: якщо по телебаченню сказали – значить, це правда. Можливо, вже 28 січня зранку літні жінки в невеличких містах Одеської області обговорювали, що найближчим часом їх затопить Дніпро. На Закарпатті ж сталося!
Спитати б у журналіста: коли Дніпро затопить Одеську, що цим часом буде з Херсонською та Миколаївською областями?
Одразу згадуються спогади легендарного диктора радянського телебачення Ігоря Кириллова, який розповідав про те, що за одну помилку в ефірі ведучого могли позбавити місячної, квартальної та ще бозна-якої премії. А за деякі помилки в прізвищах, посадах та назвах організацій взагалі звільнити з роботи. Я не кажу, що це правильно – це радянська політика, все зрозуміло. Але що ми отримали в демократичному суспільстві?
Маятник гойднувся у протилежний бік. Необхідність зважати на такі речі, як точність і достовірність, чомусь зникла. Я навіть не кажу про якісь високі професійні матерії, ми говоримо про здатність повторити інформацію. Або ще краще – подумати. Не просто прочитати з суфлера, а зрозуміти, що говориш нісенітницю.
Але проблема ще глибша. Демократична держава може бути створена лише там, де є суспільний контроль над діями органів влади та людьми, які приймають суспільно важливі рішення. Такий контроль в усіх демократичних державах здійснюють медіа. Вони мають бути фаховими, здатними до виявлення та критичного аналізу проблем. Вони мають бути високоосвіченими.
В американській теорії це називається «функція сторожового пса» (watch-dog). Якого ж пеcика ми випестували за роки демократії? З огляду на все вищезазначене – розгубленого, неуважного, сліпого та гаркавого. Який же він сторожовий?
Я не знаю, що з цим робити. Допоки до таких журналістів не буде вимог від редакторів, допоки ті, хто дають коментарі, не вимагатимуть до себе елементарної професійної поваги, а самі журналісти не перестануть байдуже ставитися до того, що виглядають смішно і непрофесійно, мабуть, нічого не зміниться. Але ця проблема не в освіті, не в цензурі власника, не в зарплатах у конвертах. Ця проблема в головах, як казав професор Преображенський. І цю проблему можуть подолати лише ті, хто ці голови носить. Сподіваюсь, мине зовсім небагато часу – і я зможу виключити спілкування з журналістами зі списку подій, які псують настрій на цілий день.
Катерина М’ясникова, виконавчий директор Незалежної асоціації телерадіомовників
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
4
5769 дн. тому
А причина очень простая: все увлеклись "тренингами".
А чтение классической литературы и эрудицю как обязательное качество любого журналиста еще никто не отменял.
Влад
5769 дн. тому
Автору. Катерино, не чіпляйтесь до диктора. Він все правильно сказав про гімн - це автентичний текст і його ніхто не скасовував, між іншим. В прив'язці до творчого надбання світлої пам'яті Чубинського, сказане диктором звучить абсолютно коректно. А у того текста, який мали на увазі Ви - інші автори. Розумієте? Щодо псів...знаєте, таке саме сказала на Шустер Лайв Ірина Геращенко. З такими, як вона - все зрозуміло. Для них що люди, що пси - однаковий непотріб. А Ви навіщо повторюєте американську теорію? Ми що, в Америці живемо? Про псів сказали прихильники біхевіоризму. На цьому і збудовано американську демократію. Нам не треба цієї псячості - нам інше, людяне суспільство треба збудувати. І, нарешті, визнайте, що настрій того дня Вам зіпсували зовсім не журналісти...
5769 дн. тому
Точно!!! Тому я вже рік з гаком не дивлюсь ТБ!:)
МД
5770 дн. тому
Очень точно! Думаю, под этим могли бы подписаться многие.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
