Бувають колонки-враження, колонки-відчуття, а в мене виходить колонка-здивування. Ну бувають же такі дні? Такі надзвичайні, дивні дні, коли всі неприємності або подразники зосереджуються на одному об’єкті. Це або машина (вона заводиться лише з третього разу, хтось тебе підрізає та ще й рідина для омивання вікон закінчується; і ніби нічого такого собі, але чомусь увечері ти серйозно починаєш думати про піші прогулянки); або колега, який голосно спілкується по телефону, вже третій день не може надіслати тобі необхідний файл та зайняв принтер саме тоді, коли ти спізнюєшся на зустріч і потрібно терміново роздрукувати останню сторінку документу.

 

27 січня 2009 року в моєму календарі – «день антижурналістики». Все починалося як завжди. Будильник, кава під ранкове телешоу і…. Диктор радісно повідомив, що сьогодні народився Павло Чубинський, автор національного гімну «Ще не вмерла Україна».

 

«Хм… –  подумала я. – Ну, в принципі, така собі нормальна помилка». Справді, багато хто забуває, що, під час прийняття закону про державний гімн, було змінено останню літеру першої строфи. Чубинський жив у часи, коли в України не було власної державності, і, відповідно, мав сенс говорити про те, що Україна ще жива як нація. Але коли зайшла мова про державний гімн, відбулася логічна зміна акценту: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».

 

Але коли розпочався власне сюжет, журналіст так само радісно почав: «“Ще не вмерла Україна, і слава, і воля” – ці слова державного гімну близькі кожному українцю…». І тут моє здивування рівнем патріотизму, м’яко кажучи, зросло: в сюжеті про зміну тексту так нічого і не було сказано.

 

Зрозуміло, цей випадок не міг зіпсувати день. Але хто ж знав, що все тільки починається…

 

Протягом дня на мене очікувало багато зустрічей зі ЗМІ. Наприклад – із редактором одного телеканалу, який довго і вдумливо, намагаючись справити враження та налагодити співпрацю, не міг відповісти на прості запитання: «Хто є вашим глядачем? І яка інформація йому цікава?». Головне, мовляв, що дивляться. А що вже кому цікаво з того, що є, – не так важливо.

 

Були дзвінки від журналістів, один із яких в одному реченні назвав мене не Катериною, а Оленою та до невпізнанності перекрутив та ім’я й прізвище прес-секретаря НАМу. Одразу хочу наголосити: я зовсім не ханжа і розумію, що всі помиляються, але коли так і коли людина, професія котрої – працювати з інформацією…..

 

Інший надіслав на погодження цитату, з якої впізнаваними було лише перше речення та сполучники. Третій асоціацію назвав національною, а не незалежною. Якщо не певен – скористуйся пошуковою системою та перевір, врешті-решт.

 

Ввечері за поганою звичкою знов увімкнула телевізор і, переглядаючи новини, окрім розгорнутого продовження історії про гімн, пораділа з повідомлення диктора новин одного з лідерів національного ефіру, який заявив, що за інформацією МНС впродовж року внаслідок розлиття Дніпра очікується залиття частини Одеської області.

 

Це був, власне, фінал, після якого я сама себе запитала: та що ж із нашими журналістами коїться врешті-решт?

 

Вісім років Асоціація всіляко сприяє розвитку телерадіомовлення як галузі та намагається допомагати телерадіожурналістам у підвищенні їхньої професійності. Але після того жахливого дня мені здалося, що ми не зовсім правильно будували навчальні програми. Потрібно було починати щонайменше з історії та географії, не говорячи про економіку й інформатику.

 

Але це, звичайно, такий собі емоційний сплеск як реакція на скупчення відповідних подій. Насправді ж це все змусило мене замислитися: в чому ж причина? Це неувага? Неповага? Небажання чи невважання за потрібне з повагою ставитися до джерел інформації, до своєї аудиторії? Це перевтома? Можливо, журналісти забагато працюють і не можуть зосередитись і вартує звернутися до питання охорони праці?

 

Чому немає розуміння, що одна обмовка про Одеську область може коштувати неспокою людям, які досі живуть із радянським відчуттям: якщо по телебаченню сказали – значить, це правда. Можливо, вже 28 січня зранку літні жінки в невеличких містах Одеської області обговорювали, що найближчим часом їх затопить Дніпро. На Закарпатті ж сталося!

 

Спитати б у журналіста: коли Дніпро затопить Одеську, що цим часом буде з Херсонською та Миколаївською областями?

 

Одразу згадуються спогади легендарного диктора радянського телебачення Ігоря Кириллова, який розповідав про те, що за одну помилку в ефірі ведучого могли позбавити місячної, квартальної та ще бозна-якої премії. А за деякі помилки в прізвищах, посадах та назвах організацій взагалі звільнити з роботи. Я не кажу, що це правильно – це радянська політика, все зрозуміло. Але що ми отримали в демократичному суспільстві?

 

Маятник гойднувся у протилежний бік. Необхідність зважати на такі речі, як точність і достовірність, чомусь зникла. Я навіть не кажу про якісь високі професійні матерії, ми говоримо про здатність повторити інформацію. Або ще краще – подумати. Не просто прочитати з суфлера, а зрозуміти, що говориш нісенітницю.

 

Але проблема ще глибша. Демократична держава може бути створена лише там, де є суспільний контроль над діями органів влади та людьми, які приймають суспільно важливі рішення. Такий контроль в усіх демократичних державах здійснюють медіа. Вони мають бути фаховими, здатними до виявлення та критичного аналізу проблем. Вони мають бути високоосвіченими.

 

В американській теорії це називається «функція сторожового пса» (watch-dog). Якого ж пеcика ми випестували за роки демократії? З огляду на все вищезазначене – розгубленого, неуважного, сліпого та гаркавого. Який же він сторожовий?

 

Я не знаю, що з цим робити. Допоки до таких журналістів не буде вимог від редакторів, допоки ті, хто дають коментарі, не вимагатимуть до себе елементарної професійної поваги, а самі журналісти не перестануть байдуже ставитися до того, що виглядають смішно і непрофесійно, мабуть, нічого не зміниться. Але ця проблема не в освіті, не в цензурі власника, не в зарплатах у конвертах. Ця проблема в головах, як казав професор Преображенський. І цю проблему можуть подолати лише ті, хто ці голови носить. Сподіваюсь, мине зовсім небагато часу – і я зможу виключити спілкування з журналістами зі списку подій, які псують настрій на цілий день.