Київський FM-простір, не кажучи вже про інші міста, справляє похмуре враження. Понад три десятки (?) радіостанцій, кожна з яких заявляє про свою унікальність, виглядають як родина близнюків різного віку. Ді-джеї заповнюють ефір словами, серед яких не лише цікава чи дотепна, а й просто грамотно вимовлена думка трапляється вкрай рідко. Куці огляди самих лише веб-сайтів, часто – з помилками. Бодай один власний сюжет у випуску – гордість, якою зможе похвалитися не кожна друга і навіть не кожна третя станція. Про конкуренцію за оперативність із телебаченням і навіть інтернетом (повідомити новину в ефір технічно швидше, ніж написати її і поставити на сайт) та про оригінальні програми для різних аудиторій можна і не згадувати.

 

Усе це, вже не раз переговорене, могло би залишатися темою для обговорення медіаекспертів та чиновників від інформаційної сфери. Але не для слухача, який, не цікавлячись «середньою температурою по лікарні», знаходив би серед непотребу свою, «нормальну» хвилю і вмикав лише її. Утім, як відомо, кількість радіочастот на певній території обмежена. Тож проблема не в тому, що простір наповнюють радіостанції з примітивним та дуже схожим наповненням. Проблема в тому, що ті улюблені, максимально різноманітні радіо вже не з’являться.

 

Так, у Києві вже не з’являться радіостанції класичної та народної музики, не буде радіо у форматі world music чи реґґі, не можна буде почути сучасні хіти, скажімо, Польщі, Франції чи Швеції. Вже не кажучи про те, що, на відміну від більшості столиць світу, у Києві не буде хвилі, на якій можна було би почути сучасну національну музику в усіх її стилістичних, жанрових, регіональних та інших можливих виглядах.

 

Утім, це стосується не лише музики. Адже не буде також спортивного радіо, радіо для дітей, радіо цілодобових новин і ще багатьох інших.

 

Але припустімо, що ситуація в країні кардинально змінюється. Уявімо, ніби представники влади починають усвідомлювати, що радіочастотний ресурс належить не лише любителям шансону, а й рокерам, дітям, пенсіонерам, слухачам новин. Для того щоб виправити ситуацію, проводяться широкомасштабні опитування та громадські обговорення, визначаються потрібні аудиторії формати (звісно, максимально конкретно, а не «20% програм власного виробництва» чи «15% інформаційних програм»)... Утім, ця фантазія нездійсненна – не так через відсутність ефективних та чесних керівників (вони якраз можуть з’явитися), як через те, що розподіляти вже просто немає чого. Адже частоти, ліцензії на які власникам автоматично подовжують кожні 7 років, по суті, перейшли у їхню довічну власність.

 

Тож на сьогодні інші, цікаві й потрібні формати можуть з’явитися за однієї єдиної умови: якщо цього захоче сам власник тієї чи іншої хвилі. У принципі, такий поворот був би логічним, адже створення нішевих медіа вже спостерігається, скажімо, на телебаченні. Проте ФМ-простір, який все більше монополізується провідними гравцями, може й далі консервувати теперішній стан, не даючи зрости попиту на жанрово та якісно інший ефірний продукт.

 

Таким чином, слухач залишатиметься заручником не так «ринку», як особистих інтересів та вподобань власників частот. Адже ніщо не заважатиме багатьом із них крутити в ефірі улюблену «лабуду» – теоретично навіть не думаючи про прибуток (а значить – бодай мінімальне врахування смаків аудиторії), при цьому формально не порушуючи ліцензійних вимог. Або, скажімо, перестане цікавити власників відверто збиткове (і часто незаангажоване) радіо «Ера» – і не стане в Україні жодного інформаційного чи розмовного радіо.

 

Цікавий вихід із ситуації може підказати постанова Кабміну, якою збільшено ставки збору для отримання ліцензії на відповідну частоту. Рішення, яке одразу затаврували як свавілля, може стати засобом боротьби з колективним свавіллям тих, хто фактично монополізував радіочастотний ресурс.

 

І тоді описана вище фантазія із перетворенням ФМ-простору на щось більш потрібне та цікаве (принаймні, у Києві, адже в регіонах вільні частоти ще залишаються, тож доступні й інші інструменти) отримує шанс бути реалізованою. Скажімо, у три етапи.

 

Перший етап, як завжди, підготовчий. Детально вивчаються настрої та очікування аудиторії. Проводяться громадські обговорення. Потім розробляється стратегія розвитку радіопростору, кінцева мета якої – максимальна відповідність стану радіопростору настроям та потребам усіх значних груп та категорій населення. Ця стратегія, зокрема, включатиме детальний опис форматів потрібних радіостанцій, потенційної аудиторії (кількісні та якісні параметри) та потенційної ж комерційної успішності кожного. Не менш важливим є розставлення пріоритетів та розстановки усіх відібраних форматів у чергу на вільні частоти.

 

На другому етапі оголошується про збільшення ставок ліцензійних зборів, причому у значно більшу кількість разів, аніж це передбачено кабмінівською постановою. При цьому метою такого кроку відверто оголошується розчищення радіопростору. Цей крок, безумовно, хоч і важко назвати ринковим, проте він не шкодить головному гравцю – слухачеві, адже наявні формати існуватимуть і далі (скоротиться, можливо, лише кількість радіостанцій), водночас з’явиться багато нових. Звісно, підвищення ліцензійного збору не має бути вибірковою «зачисткою» тих, хто не домовився з Нацрадою про свою безпеку.

 

Можна припустити, що найслабші з комерційної точки зору радіостанції не зможуть заплатити кілька мільйонів за продовження ліцензії. Таким чином, протягом кількох (можливо, десяти) років у держави накопичиться той самий радіочастотний ресурс, про відсутність якого так багато кажуть.

 

Тож на третьому етапі лишатиметься «лише» ним правильно розпоряджатися.

 

А це значить не лише вибрати пріоритетні формати, оголосити конкурси й відібрати найкращі проекти зі створення дитячого, джазового чи ще якогось радіо. Адже треба ще розробити систему (складну, але логічну та прозору), за якою б різні за комерційною успішністю станції сплачували різний ліцензійний збір. При цьому створення, скажімо, дитячого радіо має передбачати також стабільне фінансове (державне чи недержавне) забезпечення не лише його створення, а й діяльності.

 

Не слід забувати, до речі, що багато хто з теперішніх власників станцій, поскреготавши, таки заплатить мільйони за продовження своєї ліцензії. Таким чином, серед масових радіостанцій залишаться справді найприбутковіші (отже, можна припускати, найпопулярніші) – що також зробить радіопростір більш якісним. Водночас сплачені «гігантами» кошти можуть бути перерозподілені на підтримку тих нішевих радіостанцій, які за своєю природою є менш прибутковими.

 

Описаний вище план у порівнянні з принципами та методами, якими зараз регулюється радіопростір, можуть бути сприйняті як дуже екзотичні. Утім, ще донедавна проблема взагалі не мала жодних, хай і майже фантастичних, шляхів вирішення. Завдяки ж постанові Кабміну (байдуже, якими були мотиви її розробників) ситуація з частотами (для тих, хто вважає, що порушення закону неприпустимі навіть заради найшляхетнішої мети) вже не виглядає як безнадійна. Вона може змінитися.