У 2006 році телеканал «Інтер» завзято боровся за лідерство на українському телевізійному ринку. На початку 2007-го нова менеджерська команда Ганни Безлюдної та Сергія Созановського поставила вже перед групою каналів «Інтер» іншу мету: не лідерство, а панування.

 

Для досягнення цієї мети цілеспрямовані й жорсткі реформатори протягом року вдавалися до різних методів; деякі з них дотепер видаються сумнівними з погляду етики та моралі, а успішність деяких ще рано оцінювати. «Детектор медіа» присвятила подіям на «Інтері» у січні-травні 2007 року чимало публікацій, тож не повертатимемось ще раз до безпрецедентного трудового конфлікту, наслідком якого було найбільш масове звільнення в історії українських медіа. Очевидно, «кровопускання» було необхідним – хоча, напевно, не таке жорстоке. Водночас, поширені уявлення про кадрові зміни на каналі як про значне скорочення роздутого штату не зовсім відповідають дійсності: загальний штат «Інтера», «Мегаспорту», К1, К2, «Ентера» і «Ентер-фільм» становить близько 1000 осіб, тоді як у штаті «Інтера» до часів приходу Безлюдної було близько 800.

 

Реструктуризація групи компаній, що забезпечують інфраструктуру «Інтера», для обслуговування потреб усього холдингу; виведення частини підрозділів каналу в окремі продакшн-компанії (новинний продакшн «НІС», студію документальних фільмів «07 продакшн», кінокомпанію «Інтер медіа продакшн» тощо), перерозподіл транспорту, нерухомості й техніки між кількома каналами, обмін контентом між «Інтером» та меншими каналами групи, ребрендинг графічного оформлення ефіру каналу-флагмана та вдалий ребрендинг новин «Інтера» із повним оновленням «облич» «Подробностей» та «Подробиць тижня», запуск документальної «лінійки» в сітці програм – це далеко не повний перелік успішних інтенсивних оптимізаційних кроків інтерівського менеджменту. Вони ще будуть належним чином оцінені і, можливо, стануть взірцем для наслідування.

 

Водночас, власне група компаній «Інтер» ішла до гегемонії на українському телеринку шляхом екстенсивним. Наприкінці року до групи каналів увійшов придбаний Валерієм Хорошковським у компанії Едуарда Прутніка телеканал НТН. Раніше переговори про купівлю каналу вів Олександр Роднянський, який планував, провівши ребрендинг НТН, вивести на український ринок російський холдинг «СТС-Медиа». При цьому, за словами компаньйона Олександра Роднянського Бориса Фуксмана, ціна, заплачена Хорошковським за НТН, була завищеною – значно вищою, ніж та, про яку йшлося у переговорах із ними. Ані необхідності, ані сенсу купувати «чоловічий» канал із часткою аудиторії 2-3% за 300-350 мільйонів доларів – а саме таку суму неофіційно озвучили після того, як угода відбулась, – у Хорошковського не було, тому його власне пояснення «купив, аби не дісталось конкурентам», видається вірогідним.

 

На ринку телевізійної реклами компанії «Інтер-реклама» та «Стиль С+», що входять до групи «Інтер», протягом року провадили політику агресивного витиснення конкурентів. Їхній головний конкурент, «Відео інтернешнл – Пріоритет» (продає «1+1», ТЕТ, «РТР-Планету», «Кіно»), відкрито заявив про фактичну монополію «Інтер-реклами», а Борис Фуксман декларував наміри звернутися до антимонопольного комітету. Водночас, із 1 січня для продажу рекламного часу на каналах групи «Інтер» було створено сейлз-хаус «Відмінна реклама». Таким чином, довести, що «Інтер» є монополістом на ринку, буде практично неможливо – адже де-юре існує три сейлз-хауси, а не один, – і «Інтер-реклама» та «Стиль С+» зможуть і надалі спокійно продавати рекламні можливості конкурентів «Інтера».

 

Отже, говорити про існування структурованого медіахолдингу «Інтер», де кожен канал має своє місце, формат, нішу, чітко визначену цільову аудиторію та стратегію розвитку, передчасно. Жоден із малих брендів, що входять до групи, у 2007 році не розвивали. Істотних змін зазнав лише сам «Інтер», та й те поки що більше у програмуванні та закупівлі продукту (перш за все російського), ніж у виробництві продукту власного, а малі канали, які увійшли до групи, були законсервовані. Зміни у контенті свідчать радше про економію (на К1, який позиціонувався як «інтелігентний» канал із автентичним форматом, закрито низку проектів власного виробництва, які замінили інтерівським секонд-хендом), аніж про розвиток. Зважаючи на запуск величезної кількості нішевих супутникових телеканалів, окремих та згрупованих, у кожній із ніш, у якій «Інтер» має свої малі канали (серіальні, спортивні, музичні, кіноканали), уже існує значна конкуренція, і лише серед спортивних каналів «Мегаспорт» є впевненим лідером. Наприклад, якщо 2006-го «Ентер» був одним із трьох українських музичних каналів, то наприкінці 2007-го має вже шість конкурентів. Без ребрендингу, чіткого позиціювання і значних інвестицій частка малих каналів групи «Інтер» надалі знижуватиметься. Ніяких змін не відбулось і на НТН, зростання частки якого потенційно обмежене динамічним розвитком конкурентів – ICTV, СТБ та «України». Рішення щодо майбутньої структури холдингу обіцяють ухвалити «ось-ось», але реалізовувати ще не затверджену стратегію почнуть, імовірно, вже з нового сезону.

 

Тому поки що успіх групи «Інтер» – це успіх універсального телеканалу «Інтер», якому вдалося довести частку деяких своїх топ-програм до 35-40%, виграти «війну топ-серіалів» завдяки російському «Татьянину дню» і тримати стабільний відрив від «1+1» у 6-8 відсоткових пунктів. До того ж, це успіх, значною мірою досягнутий за рахунок занепаду «1+1»; що ж до абсолютних показників, то прорив не такий великий, як може видаватися. «Вопреки всеобщему мнению, что якобы “Интеру” удалось сделать значительный рывок в 2007 году с приходом новой команды топ-менеджмента, предварительные показатели года нивелируют это утверждение (судим только по цифрам!). Хотя такое всеобщее мнение тоже можно считать успехом: значит, маркетинговая кампания “Интера” о “главном канале страны” была успешной, раз не только население, но и эксперты рынка стали таковым его считать, замечая значительный рост. Средние годовые показатели 2007 года очень незначительно отличаются от средних прошлого года (а рейтинг даже немного ниже)», – зазначають у своєму підсумковому огляді за 2007 рік експерти компанії Media Resources Management. Правильніше говорити про відвойовані «Інтером» позиції у порівнянні з провальним 2006-м, аніж про поступ. Зрештою, в основі цього успіху лежить те ж саме закриття власних проектів на користь покупних російських, серіальне програмування із, знов-таки, російським продуктом в основі; російськомовним залишається основний випуск новин, хоча йому не поступається за показниками україномовний підсумковий тижневик; російською мовою знімаються документальні стрічки власного виробництва. Таким чином, основну свою домінанту – російськомовну пострадянськість, що утримує аудиторію переважно старшого віку – «Інтер» зберіг і навіть посилив.

 

Сумнівними є наслідки гучних кадрово-форматних скандалів – «вигнання» з «Інтера» «Comedy Club» і команди «Ранку з “Інтером”» Олега Панюти, брендових проектів Ігоря Кондратюка «Караоке на майдані», «Шанс» і «Американський шанс», а також появи на каналі нового топ-обличчя – Савіка Шустера, який скопіював формат «Свобода Слова», ліцензований ICTV, у своєму ток-шоу «Свобода». У розважальному мовленні «Інтер» досі не знайшов заміни Кондратюку, а «Свобода Савіка Шустера» так і не стала рейтинговішою за російські мильні опери. Головним висновком із цієї історії для вітчизняної телеіндустрії стала неспроможність галузевої асоціації – Індустріального телевізійного комітету – виступати реальним посередником у конфліктах між учасниками ринку, позаяк ухвала ІТК, що зобов’язала «Інтер» надати ICTV сатисфакцію, була проігнорована «царем каналів» без жодних негативних наслідків для нього. Царським жестом було й встановлення «Інтером» найвищих в історії українського телебачення розцінок на політичну телерекламу під час виборчої кампанії (і, за неофіційною інформацією, так само безпрецедентно високих цін на джинсове «обслуговування» політиків у новинах та політичних ток-шоу).

 

Не можна назвати однозначним успіхом і реалізацію формату Бі-Бі-Сі «Великі українці». Також наприкінці року стало відомо, що один із брендових ведучих «Інтера» – Костянтин Стогній – переходить на ICTV. Безперечним досягненням менеджменту каналу є угода з компанією братів Кличків K2 East Promotions, якою медіагрупа забезпечила собі права на демонстрацію всіх боксерських поєдинків за участю українських боксерів, проте бокс – це не зовсім формат «Інтера» (з огляду на переважно жіночу аудиторію), а демонстрація ексклюзиву на «Мегаспорті» поки що не дасть гідного прибутку.

 

Таким чином, досягнувши відносно панівного становища на рекламному ринку та переконливого лідерства головного каналу за часткою аудиторії, група «Інтер» поки що неспроможна підтвердити свої досягнення відповідним рівнем якості і впевненої готовності до конкуренції на нових ринках. Лише домовленість «Інтера» з Національною радою про використання його частот для розбудови системи цифрового мовлення може свідчити про те, що менеджмент усе-таки зазирає в майбутнє далі, ніж на один сезон. Можливо, небажання «Інтера» наводити лад у новозбудованій імперії пояснюється тим, що акціонери готуються до ІРО і зацікавлені лише у капіталізації бренду «Інтер»?

Хто є справжнім власником групи «Інтер» – невідомо. Після призначення головою Державної митної служби України Валерій Хорошковський передав свої повноваження ТОВ «Київська правнича компанія», а місце на чолі наглядової ради посіла його дружина. Проте численні компетентні та незалежні одне від одного джерела стверджують, що або Валерій Іванович – не акціонер, а лише служить прикриттям для справжнього власника, або ж, принаймні, не є мажоритарним акціонером. Дмитро Фірташ, якого найчастіше називають цим самим «справжнім» власником, або ж, принаймні, впливовим співакціонером Хорошковського, коментарів не дає. Водночас у січні 2008 року, вже передавши свої права ТОВ «Київська правнича компанія», Хорошковський вкотре підтвердив кореспонденту «ТК», що саме він є головним акціонером каналу (нагадаємо, 29% акцій належить російському Першому каналу).

 

У вересні 2007 року сайт «Україна кримінальна» опублікував начебто угоду між Ігорем Плужниковим та Костянтином Григоришиним, у якій зазначено: «Стороны сохраняют полную конфиденциальность переговоров, подготовки, хода и самого факта сделки. До момента публичного объявления о сделке (которое может быть сделано только после обоюдного решения сторон), при необходимости для всех третьих лиц, Сторонами будет заявляться, что “покупателем” активов является лицо, специально согласованное для этих целей (до дальнейшего уведомления – ХОРОШКОВСКИЙ Валерий Иванович)». Сам Хорошковський назвав цей документ частковою фальшивкою, проте так і не зміг навести доказів того, що є реальним власником каналу. Хоча це вже, напевно, не так важливо – головне, що Хорошковський із упевненістю говорить про майбутнє Inter Media Group. Він не раз повторював, що його метою є публічне розміщення акцій, і оцінює створену у 2007 році медіагрупу в 1,3 мільярда доларів.

 

Незрозуміло лишень, що саме піде на ІРО, зважаючи на те, що значна частина активів усіх каналів групи виведена у формально незалежні компанії, і хто їх власник – з’ясувати практично неможливо. Протягом усього року у складі засновників інтерівських каналів змінювали одна одну кіпрські офшорні компанії, але ситуація із власністю й надалі непрозора, і залишається лише вірити (або не вірити) на слово Валерію Івановичу, що та чи інша нікосійська «Сo. Ltd.» належить саме йому.

 

«Чи випаде “1+1” з першого ешелону?» – з таким заголовком улітку 2007 року вийшла стаття, у якій автори «ТК» аналізували скрутну ситуацію на телеканалі, що потерпав від усіх можливих негараздів. У концепції та програмному наповненні каналу наче й нічого не змінилося, проте його частка стрімко падала. На початку року «Плюси» поступилися лідерством «Інтеру» за аудиторією 14-49, а влітку розрив між ними за 18+ у деякі дні доходив до 10 відсоткових пунктів. За підсумками року становище «1+1» залишається вельми несприятливим, і підсумки новорічної ночі, коли «Плюси» потіснив із другого місця у рейтингу канал «Україна», були останнім штрихом цієї печальної картини.

Головна причина цих негативних процесів пов’язана з боротьбою за власність. Протягом усього року ситуація залишалася нез’ясованою: тривала судова тяганина між Ігорем Коломойським – з одного боку та Олександром Роднянським і Борисом Фуксманом – з іншого. Водночас компанія Central European Media Enterprises висловила готовність викупити частки своїх українських партнерів у «1+1». Після того, як 25 травня Верховний суд, удруге розглянувши справу, остаточно залишив 70% каналу Роднянському й Фуксману, боротьба повернулась із судових зал у зали для ділових переговорів. Ігор Коломойський всерйоз заповзявся здобути контроль над каналом, і переважна більшість експертів погоджується в тому, що це – лише питання часу.

 

Звісно, глядача, що сидить перед телевізором із пультом дистанційного керування в руках, не цікавить, хто володіє контрольним пакетом або кому належить опціон: проблема в іншому. СМЕ, як компанія, що вже багато років спеціалізується на центрально- і східноєвропейському медіаринку та добре знає всі його особливості, явно не має намірів ані інвестувати великі гроші, ані розробляти і починати втілювати масштабні стратегічні плани щодо свого головного українського активу, поки не буде на 100% упевнена в тому, якою саме часткою в цьому бізнесі вона володіє і може розпоряджатися. Позаяк український ринок є нехай перспективним, але не ключовим для СМЕ, вона без надмірних утрат для себе може зачекати з розвитком «Плюсів» рік або два, поки пристрасті навколо власності не вщухнуть; можливо, навіть втрата каналом лідерських позицій не надто лякає американців. Адже «1+1» у будь-якому разі потребуватиме ребрендингу й рестарту з урахуванням позиціювання інших каналів «СМЕ-групи».

 

На сьогодні холдингу СМЕ як такого не існує: як зазначив представник СМЕ в Україні та гендиректор компанії «Гравіс» Онно Зонневельд, «1+1», «1+1 International», «Кіно» і «Сіті» «працюють у групі, але їх партнерство не формалізоване остаточно». Виконавчий віце-президент СМЕ Марина Вільямс заявляла «ТК», що компанія «планує повну інтеграцію каналу “1+1” і малих каналів для повної синергії бізнесу», але у 2007 році помітних кроків у цьому напрямку не відбувалось. На рівні споживача столичний канал і кіноканал, що поширюються через супутник та кабельні мережі по Україні й мають ефірні частоти в Києві, не асоціюються з «1+1», і про спорідненість каналів нагадує хіба що обмін контентом (не лише плюсівський секонд-хенд на «Сіті» й «Кіно», але й успішний трансфер формату «Таксі», купленого «Гравісом», на «1+1») – та ще адреси сайтів малих каналів: 1plus1city.tv, 1plus1cinema.tv. Не існує ані холдингової «надбудови», що координувала б дії каналів в Україні, ані конкретних керівників холдингу: телекомпанії «Гравіс» і «1+1» живуть кожна своїм життям, допоки Борис Фуксман і Олександр Роднянський не продадуть більшу частину своїх акцій Коломойському і СМЕ. Як стало відомо 5 лютого 2008 року, це має відбутися вже цього року: СМЕ досягла згоди із міноритарними акціонерами «1+1» про придбання в них 30% телекомпанії. 10% - по 5% у кожного – залишаються в Роднянського і Фуксмана, які отримають 79,6 мільйонів доларів. При цьому СМЕ отримує право викупу цих 10% за ціною близько 100 мільйонів доларів.

 

Коломойський отримає більше, ніж Фуксман і Роднянський – 140 мільйонів доларів або акції СМЕ на цю суму, - як компенсацію за свій опціон (так і не визнаний міноритарними акціонерами «1+1») на придбання 21,67% «1+1». Утім, чітко розмежувати інтереси СМЕ і Коломойського у цій справі неможливо, адже у серпні Ігор Валерійович придбав 3% акцій компанії і був запрошений стати членом Ради директорів СМЕ. Це, по-перше, прецедент придбання українським бізнесменом доволі значної частки у західній публічній медіакорпорації, по-друге – цілком легальний шлях до контролю над «Плюсами». Кому, як не акціонеру і члену Ради директорів, розпоряджатися місцевими активами? Коментарі президента СМЕ Рональда Лаудера щодо того, чи отримає український бізнесмен доступ до оперативного управління «1+1», поки що суперечливі. Після концентрації в руках СМЕ 90% капіталу телекомпанії буде створено наглядову раду, до якої, ймовірно, увійдуть виконавчий директор СМЕ Адріан Сарбу, виконавчий віце-президент Марина Вільямс та Борис Фуксман. За словами Марини Вільямс, рада «вирішуватиме питання більшістю голосів; це будуть усі стратегічні питання, пов’язані з управлінням бізнесом, а також прийняттям рішення із певних фінансових питань вище визначеної планки».

 

Протягом 2007 року Фуксман і Роднянський наполягали на своєму праві отримати 40% частки СМЕ у «Гравісі» (24,4% усієї компанії) і навіть заявляли про подання судового позову через невиконання цього опціону до Share Holders Agreement (щоправда, згодом Фуксман спростував свої власні слова, зазначивши, що СМЕ «не піде на те, щоб доводити справу до суду»). За угодою, про яку стало відомо 5 лютого, вони задовольнились 10% цієї компанії.

 

Міноритарним акціонером «Гравіса» (39%) є компанія Олександра Третьякова «АТЕК 95». Український бізнесмен і політик, який є партнером Ігоря Коломойського в об’єднаному медіахолдингу з умовною поки що назвою «Главред-УНІАН», створеному 2007 року шляхом злиття холдингу «Главред-Медіа», ІА «УНІАН» та видавництва «Прес-Центр» («Газета по-киевски»), у 2007 році брав активну участь у визначенні долі «Плюсів». «Мне очень прискорбно, что среди акционеров этого телеканала имеют место какие-то недоразумения – мы видели, что на протяжении полутора лет вокруг канала продолжались судебные дрязги. Это очень плохо – рейтинги канала падают. Лично мне кажется, что если акционеры не могут договориться, то кому-то нужно выходить из компании путем продажи своего пакета акций. Потому что нельзя основной украинский канал превращать в место постоянных конфликтов», – прокоментував Олександр Третьяков гостру заяву Бориса Фуксмана, який назвав купівлю Коломойським акцій СМЕ «зрадою». Угоду 5 лютого пан Третьяков не коментує.

 

Очевидно, варіант, який пропонували Фуксман і Роднянський – холдинг у складі 100% «1+1» та 61% «Гравіса», що перебуває у їхній зі СМЕ спільній власності та управлінні – не зовсім влаштовує американців, і СМЕ воліє володіти холдингом одноосібно. Тим часом, з огляду на перегрітість ринку, індикатором якої можна вважати продаж НТН за 350 мільйонів доларів (ще влітку «1+1» оцінювали у 500 млн), вартість «Плюсів» зростає, незважаючи на зниження частки. Тож останнє, схоже, не дуже турбує ані Роднянського, який давно збайдужів до українського телеканалу, рідко буває в Україні й майже не бере участі навіть у концептуально-стратегічному управлінні «1+1», ані Фуксмана, який вважає невдачі «Плюсів» у 2007 році тимчасовими. До того ж, канал добряче підмочив свою репутацію під час виборів, перетворившись на найбільший конвеєр відвертої політичної джинси, у чому Борис Фуксман, який начебто й був головним натхненником такої поведінки «1+1» на виборах, також не вбачає проблеми. Прогноз «ТК» стосовно того, що теперішнє керівництво «Плюсів» до виборчої кампанії підійде за принципом «після нас – хоч потоп», цілком справдився; до того ж, захопившись зароблянням грошей на виборах, «1+1» «змазав» початок нового сезону. Виникли також проблеми із ліцензією «1+1» на супутникове мовлення: Національна рада з питань телебачення і радіомовлення «раптом» виявила, що «1+1 International» – міжнародна версія каналу – мовить за ліцензією, яка видавалася на зовсім іншу програмну концепцію.

 

До честі плюсівського менеджменту, слід сказати, що навіть у цій атмосфері тотальної нервозності й невизначеності було зроблено чимало для того, аби «1+1» таки не випав із першого ешелону. Було доволі успішно реалізовано проект «Танці з зірками – 3. Ліга чемпіонів», запроваджено подвійне ведення основних випусків новин, запущено новий підсумковий тижневик Алли Мазур тощо. Однак тенденція до дедалі більшого узалежнення від купованого російського контенту, якій можна було б протиставити великі інвестиції у власне виробництво, зберігається.

 

Не відбулось у 2007 року й запланованого новим керівництвом перезапуску «Сіті» (якщо не вважати таким зміну дизайну та появу декількох нових програм; концепція програми «Пульс» була зупинена перед самим запуском, що спричинило, зокрема, відставку шеф-редактора новин Наталії Катеринчук), а канал «Кіно» взагалі не зазнав змін із часів свого запуску влітку 2006-го (до речі, його частка протягом року зросла). Те, що ефір малих каналів СМЕ заповнюється переважно низькопробним і недорогим контентом, Марина Вільямс пояснила чітко і ясно: «Поки ми проводимо дослідження ринку та розробляємо правильну концепцію, немає сенсу спалювати дорогий продукт».

 

Якщо СМЕ, Коломойському і Третьякову вдасться у 2008 році взятися за створення холдингу, їм доведеться вирішити ще одну проблему – місце у медіагрупі або на телеринку взагалі телеканалу ТЕТ. У 2007-му Ігор Коломойський отримав контроль над цим телеканалом (чи то купивши його, чи то «взявши в оренду» у братів Суркісів, яких на поточному етапі їхньої ділової історії не цікавлять медіа). Планувався рестарт каналу, який, утім, восени так і не відбувся, а декілька нових проектів, котрі, на думку вашого автора, апробувались на ТЕТі для подальшого можливого запуску на «Плюсах», незабаром було закрито. ТЕТ залишається малобюджетним і залежним від російського продукту, і також явно потребує ребрендингу, хоча частка на ринку 2-3% робить канал ласим шматочком для можливого перепродажу (знов-таки, згадаймо 350 млн за НТН!). А поки що, якщо Ігор Коломойський зацікавлений не лише у контролі над медіаресурсом, але й в отриманні прибутку, йому необхідно, щонайменше, «розвести» ТЕТ із «1+1» для оптимізації бізнесу. Для цього, звісно, треба чітко визначитися з концепцією подальшого розвитку каналу.

 

У 2007 році нарешті стартував (чи то пак, відновився) активний процес утворення повноцінного холдингу Віктора Пінчука. 17 серпня Антимонопольний комітет України дозволив Venus Bay Holdings Limited (Кіпр) контролювати компанії «Міжнародна комерційна телерадіокомпанія» (ICTV), «Міжнародний медіацентр – СТБ» і «Новий канал» (Київ). Відбулася також низка змін у складі наглядових рад компаній-акціонерів цих каналів, а також – без цього ніяк – «переїзд» деяких із них із одних офшорних зон до інших. Головна ж відмінність цих процесів від тих, які відбувались у групі каналів із 2004 року, полягає у публічно задекларованому британською компанією EastOne LLC, яка займається реструктуризацією власності Віктора Пінчука, намірі створити прозорий медіахолдинг. Відомо, що, на відміну від багатьох інших медіавласників, яких їхні медіаактиви цікавлять переважно як знаряддя впливу на громадську думку або інструмент політичної боротьби, Віктор Пінчук дуже серйозно ставиться до медіа і як до бізнесу. Тому зараз немає підстав підозрювати, що перегрупування та зміни у структурі власності є ознакою підготовки до продажу одного або декількох каналів.

 

У 2007-му ситуація на каналах Пінчука була стабільною і доволі сприятливою, радикальних змін у топ-менеджменті або форматі каналів не відбувалося. Протягом трьох років концепція розвитку «трійки», розроблена агенцією «Медіа-лінія», була реалізована, хоч і з певними корективами. ICTV, якому спочатку відводилася роль «сімейного» каналу групи, незважаючи на те, що його гендиректор Олександр Богуцький є координатором холдингу і приймає всі рішення щодо закупівлі контенту, так і не здобув стабільної першості у групі і врешті-решт став не «сімейним», а «чоловічим» (що від початку планувалося, як відомо, для СТБ). Його позиції дещо підірвала втрата Савіка Шустера, внаслідок чого істотно погіршилися показники «Свободи слова», не виправдались і сподівання на закуплені для сезону 2007/2008 дорогі американські телесеріали й формати. Цю помилку, судячи зі всього, канал виправлятиме налагодженням у 2008-му тісної співпраці з компанією Влада Ряшина «Стар медіа», яка запропонує каналу «чоловічі» серіали спільного українсько-російського виробництва.

 

Натомість 2007-й був роком великих успіхів телеканалу СТБ, який розвинув потужне власне виробництво, запустив понад десяток нових проектів, закупив декілька іноземних форматів, створив потужні лінійки серіального, документального та художнього кінопоказу, провадив активну рекламну кампанію, відкрив власну школу журналістів і, врешті-решт, істотно посилив свій бренд та покращив рейтингові показники. Концептуально ж канал зайняв нішу «просунутого» каналу для людей старшого віку, обираючи цільову аудиторію, скоріше, не стільки за статтю, скільки за віком.

 

Новий канал, який замірився на місце головного розважального каналу країни, утримує першість у групі за аудиторією 14-49, але значною мірою за рахунок куцпованого російського продукту. Водночас, у 2008-му Новий таки зробив значний крок до «українізації» власного ефіру – принаймні щодо географії виробництва продукту, хоч і російською мовою. Так, було реалізовано два великі проекти – серіал «Бывшая» виробництва «Амедіа-Україна» та «Фабрика зірок».

 

Отже, жодних серйозних об’єктивних проблем, що могли б перешкодити інтеграції каналів Пінчука у повноцінний холдинг, немає.

 

У грудні канали «трійки» об’єднали свої маркетингові відділи у єдине агентство «Нова комерційна телегрупа», яке продаватиме ролики у рекламній квоті каналів, спонсорські прояви, інтерактиви, телемагазини тощо. Незважаючи на запевнення гендиректора новоствореної компанії Андрія Партики у тому, що новий сейлз-хаус поки що не чіпатиме прямої реклами і відносини з інтерівськими сейлз-хаусами цілком влаштовують канали Пінчука, видається, що «НКТ» – перший крок до реалізації давнього наміру акціонерів «трійки» продавати рекламний час самостійно. На черзі – створення спільних структур закупівлі контенту, промоції, логістики, координування дій програмних служб тощо.

 

Водночас, структура майбутнього холдингу залишається незрозумілою. По-перше, окрім ICTV, СТБ і Нового каналу, Пінчук володіє низкою інших медіаактивів, серед яких дніпропетровський 11-й канал, газета «Факты и комментарии» і 50% компанії «ТелеОдин» – оператора телеканалів М1 і «М2-Естрада», другим співвласником якого є Микола Баграєв. М1 – цінний актив: єдиний ефірний музичний всеукраїнський телеканал із часткою аудиторії близько 1%, який завжди позиціонувався як цілком окремий від «трійки» і керуючим партнером якого був Баграєв. 11-й канал, як один із найпопулярніших регіональних каналів України, також не слід недооцінювати. Втім, у заявах EastOne LLC ці активи ніколи не фігурували, і про наміри інтегрувати їх у холдинг Пінчука, – що було б цілком виправдано із погляду оптимізації управління та отримання прибутку, – поки що не йдеться. При цьому М1 «пасеться» на тій самій аудиторії, що й Новий канал, особливо після посилення останнім музично-розважального мовлення. Такими, що випадають із загальної холдинготворчої логіки, виглядають і заяви каналу СТБ про запуск нішевого чоловічого пізнавального телеканалу у 2008 році (можливо, такою спробою перетворити СТБ на «холдинг у холдингу» амбітна команда Володимира Бородянського робить заявку на лідерство у групі). Але в усякому разі ні в кого немає сумнівів, що власником «трійки» є Віктор Пінчук, а канали радше «щасливі разом», ніж навпаки.

2007-й був знаковим роком для телеканалу «Україна». Йому вдалось істотно поліпшити рейтингові показники й вибороти місце у другому ешелоні. Тепер «Україні» вдається успішно змагатись із каналами Пінчука за третій-п’ятий щабель у рейтинговій таблиці, і її програми стабільно потрапляють до топ-20 каналів другого ешелону. Успішний ребрендинг і редизайн, внаслідок якого від назви каналу відпав «префікс» «ТРК», а також демонстрація недешевих голлівудських та російських художніх фільмів, запуск публіцистичних проектів власного виробництва і, звісно ж, футбол змусили глядачів потроху забувати провінційний імідж «України». Нова топ-менеджерська команда на чолі з відомим польським режисером, продюсером і медіаменеджером Вальдемаром Дзіким нарешті офіційно заявила, що канал має намір найближчим часом перебратись із Донецька до Києва.

 

Показавши своє нове європейське обличчя, у серпні канал, що належить компанії Ріната Ахметова System Capital Management, заявив про плани щодо створення медійної групи. «То, что мы хотим сделать, это длительный процесс. Но строить сейчас отдельный канал, а не медийную группу было бы неправильно с точки зрения бизнеса. А телевидение – это в первую очередь бизнес. Учитывая опыт рынков Восточной и Западной Европы, российского рынка, вывод однозначен: нужно строить большой главный канал и тематическую группу», – заявив Вальдемар Дзікі. Йдеться про запуск декількох нішевих супутникових каналів: інформаційного, спортивного, інтерактивного каналу для молоді, регіонального донецького тощо. Партнером «України» у цих проектах повинна стати компанія «Поверхность», що має власну супутникову платформу (саме таким шляхом ішла розбудова телевізійних груп у Польщі). «Україна» вже має з «Поверхностью» кілька партнерських угод: і щодо контенту (канал купує у ТВО «Поверхность» матчі Ліги чемпіонів), і щодо транспорту. Перший реальний крок у цьому напрямку вже зроблено: у грудні Національна рада видала «Україні» ліцензію на супутникове мовлення для телеканалу «Футбол» (що певною мірою є спеціалізацією SCM). Оператором телекомунікацій цього каналу буде ТВО «Поверхность – Супутникові комунікації». Розбудовуючи групу через супутникову платформу, «Україна» уникне узалежнення від боротьби за розподіл цифрового частотного ресурсу. Тимчасом як конкуренти витрачатимуться на боротьбу за DVB-T, «Україна» спокійно розвиватиметься у стандарті DVB-S.

 

Залишається екзистенційне питання: яким буде сам головний канал групи? Адже на сьогодні найвищі рейтинги з-поміж програм власного виробництва «України» мають саме новини і футбол, – себто те, що планують вивести в окремі нішеві телеканали. Інші компоненти успіху «України» – переважно програми російського виробництва та кіно. Спроба Вальдемара Дзікого завоювати українського глядача польськими телесеріалами виявилася невдалою. Крім того, чималих інвестицій вимагатиме облаштування «України» в столиці, залучення нових облич каналу (донецькі не відповідають новому іміджу), розширення власного виробництва та оновлення інформаційної служби. Чимало залежатиме й від того, чи перестане канал, зважаючи на дезінтеграційні процеси у Партії регіонів, бути рупором цієї політичної сили, адже це також є чинником, що стримує його прагнення розвиватися за ринковими законами.

 

Перетворитися на медіагрупу за кілька років має шанс 5-й канал: Національна рада виділила окремі місця у цифрових мультиплексах для двох телекомпаній Петра Порошенка, які є його операторами – НБМ та «Експрес-інформ». Щоправда, сьогодні це навіть не плани, а просто прагнення «застовпити територію» у цифровому телепросторі.

 

Своєрідним «державним телевізійним холдингом» так і не стала система обласних державних телерадіокомпаній, які Держтелерадіо планувало об’єднати у рамках проекту «Перший громадський». Поки що невідомо, чи новий голова Держтелерадіо, якого Верховна Рада має призначити найближчим часом, продовжить реалізацію плану Едуарда Прутніка з об’єднання державних телекомпаній та виробничих телекінопідприємств, чи візьметься за обіцяне новою владою роздержавлення і/ або створення на їх базі суспільного мовлення. Попри загрозу посилення централізованого державного контролю (а відтак, і цензури) над ОДТРК, яку ніс у собі проект Прутніка, ідея об’єднання зусиль державних телерадіокомпаній, кіно- та телестудій задля спільного виробництва якіснішого контенту, без сумніву, конструктивна.

 

Телерадіокомпанія «Ера» віддавна є частиною холдингу «Телеграф-медіа», який, з огляду на специфічність як самого каналу, так і завдань (принаймні, не зовсім комерційних), поставлених перед холдингом його власником, народним депутатом Андрієм Деркачем, навряд чи можна розцінювати як позитивний зразок медійної групи.

 

Те саме можна сказати про телеканал «Київ» у складі «Київського медіахолдингу».

 

Невдалий досвід створення холдингу у складі телеканалу, газети та веб-ресурсу явив собою «МедіаДім» Володимира Костеріна. Команді Миколи Княжицького, яка мала великі плани щодо рестарту та розвитку каналу ТОНІС, а також розширення медіагрупи за рахунок запуску ділового супутникового телеканалу, довелося покинути «МедіаДім» зі скандалом. Відсутність змін на ТОНІСі протягом 2006-2007 року сам Микола Княжицький пояснює тим, що акціонери не виконували своїх зобов’язань щодо інвестування у проект. У 2007-му ТОНІС втратив свій шанс перетворитися на публіцистично-просвітницький канал на зразок Discovery, що дозволило б йому зберегти екологічну спрямованість (нагадаємо, ця тема «болить» власникові каналу як голові Партії зелених України) та покращити рейтингове становище. Сьогодні лише наявність ефірних ліцензій не дає ТОНІСу розчинитись у морі малобюджетних телеканалів, які виникають в Україні чи не щотижня. За неофіційною інформацією, Володимир Костерін, облишивши сподівання не реанімацію ТОНІСа, веде переговори про його продаж.

 

Без сумніву, у 2008 році процеси укрупнення, злиття і створення медіагруп на українському телеринку триватимуть і, ймовірно, поширяться на регіональні ринки. Проте остаточному оформленню телехолдингів та їх розвитку за цивілізованими ринковими принципами перешкоджає, перш за все, непрозорість медіавласності – хронічна хвороба українського медіаринку, яка минає повільно й неохоче. Малоймовірно, що держава зможе посприяти швидшому виходу на світло справжніх власників каналів та поверненню з офшорів їхніх статків, зобов’язавши їх до цього законодавчо. Лише успішні приклади публічних медіахолдингів, чия прозорість не заважатиме їм працювати прибутково, зможе переконати медіавласників вийти з тіні.