Учасники конкурсу на частоту змагаються не між собою. Насамперед вони змагаються з Нацрадою

Учасники конкурсу на частоту змагаються не між собою. Насамперед вони змагаються з Нацрадою

1 Травня 2024
1413
1 Травня 2024
09:00

Учасники конкурсу на частоту змагаються не між собою. Насамперед вони змагаються з Нацрадою

Микита Потураєв
Голова комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики
1413
Обґрунтування рішень Нацради потрібні — особливо в ситуаціях прийняття непростих або неочевидних рішень. Але вони не повинні бути такими, що обмежують членів регулятора.
Учасники конкурсу на частоту змагаються не між собою. Насамперед вони змагаються з Нацрадою
Учасники конкурсу на частоту змагаються не між собою. Насамперед вони змагаються з Нацрадою

Члени Національної ради з питань телебачення та радіомовлення рідко обґрунтовують свою позицію, говорять про свої мотиви голосування за певного кандидата під час голосування на конкурсах за ліцензії та частоти для мовників. Також цього обґрунтування немає і в рішеннях, які оприлюднює регулятор.

 «Детектор медіа» писав детально про цю проблему тут.

Ми звернулися по коментар до низки компетентних у темі людей, серед яких голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв.

Питання, які ми поставили, виявилися такими, на які складно було дати коротку відповідь. Ось ці запитання: «Як, на вашу, думку регулятор має обґрунтовувати свої рішення, відповідно до вимог частини 5 статті 55 закону “Про медіа”, при визначенні переможців при проведенні конкурсів? У якій формі це може бути? Під час самого засідання чи вже у тексті рішення? Обґрунтування рішень при визначенні переможців має виносити Нацрада як спільний орган чи це має робити кожен із членів? Які компоненти має містити таке обґрунтування?».

Тому публікуємо повністю відповіді Микити Потураєва у вигляді колонки.

Обґрунтування рішень будь-якого колегіального органу — це завжди складне питання. Адже сама сутність колегіального органу полягає у тому, що кожен його член або членкиня мають право на власну думку. Але саме для того, щоб власна думка окремого члену або членкині не ґрунтувалася на особистих вподобаннях або смаках, у відповідному законі (або в інших нормативних актах) і встановлюються чіткі критерії, якими кожен член або членкиня колегіального органу — у нашому випадку регулятора — мають керуватися. Але далі починається найскладніша частина, бо кожен із членів або членкинь може мотивуватися різними критеріями. Понад те, навіть якщо ми розділимо критерії на групи, умовно «вирішальні», «вагомі» та «значні», і визначимо, що один «вирішальний» критерій «важить» стільки, скільки три «значних», то це нашу проблему не розв’яже. Адже у кожній групі, відповідно до європейських нормотворчих стандартів, точно має бути більш ніж один критерій, а ще бажано, щоб їхня кількість зростала від «найвищої» до «найнижчої» групи.

Отже, модель, яка закладена у нашому законі, мені видається оптимальною. Критерії визначені — й у цьому коридорі кожен член або членкиня вільні приймати власні рішення.

Але чи можна у такій ситуації взагалі говорити про загальне обґрунтування рішення регулятора — якщо таке рішення є сумою восьми незалежних рішень? Як не дивно — можна.

Зазвичай члени або членкині регулятора під час обговорення висловлюють свою думку та посилаються на ті самі критерії, відповідність чи невідповідність яким заявника формує опінію члена або членкині та призводить до певного особистого рішення.

Фактично, «збірка» позицій членів або членкинь, які були висловлені під час обговорення питання, і буде тим самим обґрунтуванням загального рішення регулятора.

Чи варто зобовʼязати законом членів або членкинь обовʼязково висловлювати свої думки під час обговорення? Ні, не варто. Тому що це зведе нанівець саму філософію існування будь-яких колегіальних органів — від Верховної Ради чи Уряду (який, не забуваємо — теж приймає рішення колегіально!) до національних регуляторів, від НБУ чи тієї самої Нацради з питань телебачення і радіомовлення до будь-якої ради ОТГ. Так, для кожного з цих колегіальних органів існують різні та по-різному виписані критерії, якими мають керуватися їхні члени або членкині під час прийняття рішення. Але у кожного має зберігатися фундаментальне право сказати: «Я проти цього рішення тому, що я з ним просто не згоден чи не згодна. Я вважаю, що воно суперечить таким-то вимогам і критеріям. Або навіть усім. І це — моя особиста позиція, на яку я маю право». 

До речі, комітети Верховної Ради теж надають обґрунтування своїх рішень — вони називаються висновки комітетів. А формуються вони приблизно саме так, як ми говорили вище — зведенням у єдине ціле позицій народних депутатів, які були висловлені під час обговорення. І під час голосування у Верховній Раді депутати теж висловлюють свої позиції — особливо під час обговорення поправок до других читань законопроєктів. Понад те, у кожного закону теж є обґрунтування — воно називається пояснювальною запискою. Таким чином, якщо Верховна Рада закон підтримала, то це значить, що депутати погодилися з тими причинами, які призвели до його появи. Хоча, звичайно, закон — певною мірою рекурсивне явище. Тобто він обґрунтовує себе через себе.

Однак і рішення національних регуляторів, і рішення Парламенту можна оскаржити у судах — від звичайних або у деяких випадках спеціально визначених, до Верховного або Конституційного судів. Але при цьому суд вивчає не мотиви голосування кожного члена або членкині колегіального органу, а відповідність рішення закону. У випадку з Нацрадою з питань телебачення і радіомовлення — Закону «Про медіа», у випадку з Верховною Радою — Конституції.

Мені зрозуміле бажання частини медіаекспертів і медіаюристів отримувати максимально деталізоване обґрунтування кожного рішення регулятора — адже це, на їхній погляд, спростило б оскарження рішень регулятора у суді. Але, знову-таки, кожен член або членкиня приймає своє рішення згідно зі своїм особистим баченням відповідності заявника критеріям. І саме з суми особистих бачень та оцінок складається рішення колегіального органу, який не може бути підмінений судом. Тому зрозуміло, що оскарженню підлягають ті рішення, які прийняті з очевидними порушеннями процедур, або ті, які очевидно не відповідають критеріям.

Сутність колегіальних органів якраз і полягає у тому, що вони складаються з людей, а ризики «людського фактора» у цьому випадку компенсуються тим, що одна людина не може контролювати думку та позицію колективу. Якщо ми відмовляємося від цієї сутності, то маємо (абсолютно серйозно — без жартів) рухатися у бік заміни колегіальних органів штучними інтелектами. От тільки я не впевнений, що держава, де закони та правила створюються штучними інтелектами, буде демократією. Хоча також не можна стверджувати, що така «машинна» держава буде гіршою за «людські» — щонайменше, ніхто цього поки що не перевіряв. Але, переконаний, що чекати такої перевірки — хоча б як експеримент залишилось недовго.

На мій погляд, критерії для прийняття рішень членами або членкинями Нацради прописані у Законі «Про медіа» та нормативних актах Нацради достатньо чітко та вичерпно. Але ніщо не заважає обговоренню їхнього розширення та/або конкретизації. Але, знову-таки, не забуваймо, що такий шлях може довести нас до «роботизації» людей, що є: а) нереальним; б) непродуктивним; в) неробочим (ніколи!).

Тепер перейдемо до питання про колізію конкурсів з одним учасником. Але, думаю, зараз нам буде значно зрозумілішою складність оцінки рішень регулятора у таких ситуаціях.

Очевидно, що конкурс з одним учасником не є конкурсом — чи не так? Адже, начебто, немає змагання між учасниками! Але насправді це зовсім не так. Бо конкурс — це не спортивне змагання, де йде боротьба за медаль, яка дістається переможцю. 

У цьому випадку учасник змагається насамперед за право тимчасово (на певний визначений термін) користуватися невідчужуваним національним ресурсом — етерною частотою, яку держава від імені власника — нації — і через свого уповноваженого представника — Нацраду — надає переможцю конкурсу задля того, щоб переможець не просто заробляв гроші, але й використовував цей ресурс із максимальною ефективністю, а до цього ще й виконував певні, визначені конкурсними умовами соціальні функції — на весь термін дії дозволу (ліцензії) на право користування цією частиною національного радіочастотного ресурсу.

Тому учасники конкурсу, взагалі-то, змагаються не між собою. Насамперед учасники змагаються з Нацрадою. Змагання декількох (або багатьох) учасників є у цьому випадку, скоріше, додатковим «бонусом», який дозволяє обрати кращу пропозицію.

Але сенс самої пропозиції не у тому, що ми просто хочемо віддати частоту «комусь». Сенс у тому, що ми хочемо, щоб цей ресурс не «простоював», а «працював» задля задоволення певних потреб людей, яким ми також хочемо забезпечити доступ до цього ресурсу — якого раніше у них не було.

Умовно кажучи, якщо ми вже забезпечили жителів уявного спільного дому «Україна» холодною водою, а тепер хочемо забезпечити гарячою, то для нас головне, щоб той, хто це зробить, збудував котельню, проклав труби та довів гарячу воду температурою не нижче 40 градусів до кожного крану у кожній квартирі. Ясно, що для нас буде краще, якщо за право забезпечити людей цією послугою будуть змагатися декілька потенційних виконавців. Скоріше за все, тоді ми зможемо обрати того, хто запропонує воду вищої температури за нижчою ціною.

Але наша мета — не змагання підрядників як таке. Наша мета — гаряча вода у кожній оселі.

До речі, тепер нас не має дивувати, що ринок комунальних послуг, так само як і ринок медіа, теж керується національним регулятором, який теж обирає не стільки між підрядниками, скільки відповідального, ефективного та надійного виконавця суспільного замовлення на отримання якісної послуги.

То чи може бути за таких умов конкурс з одним учасником? Очевидно, що так.

Але якщо конкуренція та змагальність і не є самоціллю, вони все ж залишаються дуже бажаними «підсилювачами» майбутнього використання національного ресурсу та надання людям якісних послуг — інформації, розваг, гарячої води тощо.

З іншого боку, чи означає це, що у нашому випадку Нацрада має підтримувати першу-ліпшу, та ще і єдину заявку? Ні, бо як ми вже зʼясували, метою Нацради є забезпечити найкраще використання ресурсу з наданням найякіснішої послуги людям, які раніше її не отримували. Відповідно, члени або членкині регулятора можуть вважати, що за певний час зʼявиться той чи ті, хто зробить кращу пропозицію з точки зору перспектив досягнення цієї незмінної стратегічної мети для кожного конкурсу.

Чи варто спробувати краще врегулювати та визначити «коридор» рішень Нацради у таких випадках на законодавчому рівні? Можливо.

З урахуванням того прикрого факту, що ще доволі довгий час у нас буде обмаль охочих використовувати радіочастотний ресурс на комерційно нецікавих територіях — а таких територій після повномасштабного вторгнення значно побільшало. А оскільки фінансово-економічно спроможних медіа, навпаки — катастрофічно поменшало, можна прогнозувати, що конкурси з одним або взагалі без жодного учасника можуть траплятися дедалі частіше.

Імовірним рішенням могло би бути закріплення у законодавстві (або у нормативних актах самої Нацради) порядку, за яким після конкурсу без учасників на наступному конкурсі з одним учасником Нацрада має прийняти рішення на його користь — безперечно, якщо його заявка відповідає конкурсним умовам, критеріям і вищезгаданій стратегічній меті.

Але у випадку з конкурсом з одним учасником Нацрада теж має залишити за собою право відмовити конкурсанту, але тоді, можливо, доцільно передбачити зобовʼязання регулятора оголосити у точно визначений термін новий конкурс, і якщо там знову буде лише один учасник, то Нацрада вже точно має прийняти рішення на його користь — але, знову-таки, у випадку відповідності заявки конкурсанта всім визначеним умовам і вимогам.

Таким чином ми бачимо, що обґрунтування рішень Нацради потрібні — особливо у ситуаціях прийняття непростих або неочевидних рішень. Але ці обґрунтування мають розʼяснювати рішення регулятора, а не обмежувати у їхньому прийнятті.

Микита Потураєв, голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики  

Титульне фото: Микита Потураєв (фото Максима Поліщука, «Детектор медіа»)

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1413
Читайте також
30.05.2024 12:56
Наталія Данькова
«Детектор медіа»
947
30.05.2021 15:46
Наталія Данькова
«Детектор медіа»
5 566
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду