«Детектор медіа» продовжує цикл матеріалів про досвід реформування місцевої комунальної преси (так зване роздержавлення). Цього разу – кейс газети «Громада» (Львівська область).

«Громада» вчора та сьогодні

На Львівщині існує свій Миколаїв – це маленьке містечко за 36 кілометрів від обласного центру. На 60-тисячний район тут працює дві газети – районна та міська, а ще телерадіокомпанія, що не має ліцензії і мовить тільки в соціальних мережах, та інтернет-видання, де новини з’являються не кожного дня. Роль оперативних ЗМІ на себе взяли фейсбук-групи «Підслухано в Миколаєві», «Варта Миколаївщини», «Миколаїв без пафосу». У найбільшу з них залучено майже 16 тисяч користувачів. Але традиційні ЗМІ все ще мають вплив.

Газета «Громада» першою у Львівській області позбулася статусу комунального ЗМІ. Видання потрапило в першу хвилю роздержавлення. Вже три роки воно живе самостійним життям як ТзОВ.

Ірина Леськів почала тут працювати журналісткою 16 років тому. Пізніше вона змінила на посаді свого батька і стала головною редакторкою. Зараз «Громада» – це 8 чорно-білих сторінок районних новин, які виходять двічі на тиждень, і семеро працівників, кожен з яких став співзасновником. З питань роздержавлення редакцію консультували в Національній спілці журналістів України та медіаюристи Інституту масової інформації.

«Це було наше спільне рішення йти в першому етапі роздержавлення, ми не хотіли чекати. Депутати це сприйняли спокійно, опору не було. Ми отримали від них “на дорожку” близько 300 тисяч гривень», – каже редакторка. За ці кошти придбали кольоровий принтер, щоб робити невелику поліграфічну продукцію. Тепер це маленький бізнес редакції.

Ірина Леськів вважає, що газета сама по собі ніколи не буде окупною: «Можливо, якийсь там “Нью Йорк Таймс” заробляє сам на себе. Але в наших умовах видавництво має займатися чимось іще: хтось якийсь кіоск відкриє, хтось поліграфією займається, фотопослуги надає, інакше нічого не буде».

Коли газета була комунальною, її фінансували за програмою районної ради з підтримки ЗМІ. Це було 200-250 тисяч гривень на рік.

«Натомість, мені доводилося слухати, як депутати вічно стогнали, що утримують нас, а ми щось не те робимо. Цензура теж була, заперечувати не буду, – зізнається редакторка. – Але тепер мене ніхто не викличе на килим».

Голова районної ради Тарас Зубрицький теж відгукується про реформу позитивно і вважає, що не можна прив’язувати ЗМІ як до держави, так і до приватних рух. Водночас, каже, що стосунки з газетою у влади не змінилися: «Як працювали, так і працюємо, тільки зараз договір підписали, скільки там треба квадратних сантиметрів надрукували – ми заплатили. Якщо заслужили, то критикують. Але іноді й спростування просимо. Написали якось, що мій заступник заявив, начебто ми хочемо ліквідувати громади (хоч ми не маємо таких повноважень). Ті [громади] почали бунтувати. То ми давали спростування, що він такого не казав».

Чи стало дешевшим висвітлення діяльності після реформи голова не впевнений. Каже, що тепер вони набагато менше публікуються. «Тоді ми друкували те, що треба і не треба: і поліція просилася, і прокуратура. Тепер кожен сам за себе».

Коли в районі утворилося дві територіальні громади, редакція уклала з обома угоди на висвітлення діяльності. Кожна з них платить газеті 90 тисяч гривень на рік. Районна рада – 100 тисяч. Цього року уклали угоду й з міською радою. Редакторка пов’язує це з майбутніми місцевими виборами. Каже, що міська газета має набагато менший тираж, тому висвітлювати діяльність у «Громаді» дня мерії ефективніше. Зайвих грошей у редакції немає, тому керівниця не відмовляється від нової співпраці.

Експерименти з форматами

2019 рік для «Громади» поки менш успішний за попередній. У редакції думають, чи зможуть наступного року готувати два номери на тиждень і чи купуватимуть їх за вищою ціною. Не приховують, що цього літа сподівалися заробити на парламентських виборах, але через коротку кампанію грошей отримали менше. У липневому числі за 10 днів до виборів більшість газетної площі – це інтерв’ю та статті про кандидатів у депутати. На жодному з них немає позначки «Реклама». «Це наші гроші. Ми мусимо», – коментує редакторка.

Газета майже порівну заробляє передплатою, висвітленням діяльності органів влади та рекламою. Ще 50 тисяч на рік отримують з виробництва поліграфії на замовлення.

«Зараз влада платить за висвітлення діяльності, і я маю чистий спокій, – говорить Ірина Леськів. – Але знову кажуть, що нас утримують. То я вже не з одним посварилася. Кажу, коли ви в магазині купуєте хліб, то ви ж не утримуєте продавців чи пекарів, так само ви не утримуєте й нас! Інформація – це теж продукт, який ще й швидко псується».

Після роздержавлення газета економічно не постраждала: з редакції ніхто не пішов, навпаки додалася посада менеджера з реклами. Заявки на отримання грантів редакція не подає через складнощі з англійською та специфіку проектних заявок. Але за розсилками агенції «Або» та Інституту розвитку регіональної преси, каже редакторка, стежить і помічає, що багато чого вони роблять правильно, хоч і підсвідомо.

«Я офіціоз не хочу друкувати. Хіба для пожежників, бо вони мене послухали і всі передплатили газету. А так ми стараємося переробляти релізи на щось більш читабельне», – каже Ірина Леськів.

Попри те, що головна редакторка не бачить у районі конкурентів для видання, структура газети змінюється як мінімум раз на рік. «Постійно треба вигадувати якісь ходи, – розповідає вона, – бо все приїдається. Наприклад, колись у нас була рубрика “З поетичного зошита”, і взагалі багато було співів, танців, концертів. Я сказала: досить того. Ми домовилися з керівником відділу культури, що за угодою публікуємо їх по четвергах у рубриці “Миколаївщина мистецька”, і на тому крапка».

Після роздержавлення вирішили змінити дизайн, зробити іншу верстку. Декілька років тому активно просували сайт, але з часом пошкодували, каже Ірина Леськів: «Зараз ми все публікуємо на фейсбуку, це зручніше. Я читала, що сайти вже трохи відживають себе. Єдина проблема – поки ми не вміємо продавати рекламу на фейсбуку і ставимо дуже маленьку ціну для замовників. Місцеві рекламодавці до такого формату не звикли».

Існує й PDF версія газети, але її купують лише кілька передплатників. Попри все, газету читають, хоча переважно це пенсіонери. Щоб залучити молодшу аудиторію, журналісти почали писати більше про молодь. В одному з останніх номерів зробили статтю про студентську програму Work and Travel.

Підводні камені самостійного плавання

Зараз найбільша проблема газети – це співпраця з «Укрпоштою». Вона забирає 40 % доходу від передплати. Через це річна вартість зросла на 50 грн, а редакція не стала заробляти більше.

«Майже на 200 екземплярів впала передплата. Читачам дорого, але це не наша вина, – жаліється головна редакторка. – Ми готові домовлятися з “Укрпоштою”, навіть робити їм грошові подарунки, шукати для цього спонсорів. У нас газета виходить двічі на тиждень, а поштарі можуть принести дві в один день. Люди дзвонять сваритися, кажуть: не нервуйте читачів».

Але альтернативи в Миколаєві немає, хоча редакція її шукає. У колективі обговорюють ідею напряму домовлятися з кур’єрами, щоб не залежати від пошти.

Про свободу слова після роздержавлення і в редакції, і поза нею говорять двозначно. Вона виглядає більше добровільною, ніж обов’язковою. Редакторка пояснює: «Раніше було: те пиши, те не пиши. Тепер є більше волі, якщо треба, то критикуємо. Влада на нас деколи ображається, кажуть, що надішлють спростування (деяких ми досі чекаємо)».

«Але все одно, всі ми люди, всі ми живемо в одному районі, всі ми спілкуємося, тому деколи треба і закрити очі. Я не буду брехати й бити себе в груди, які ми круті журналісти. Всяке буває, – зізнається редакторка. – Але я щаслива, що ми від районної ради і адміністрації пішли куди подалі, бо як тільки доходила справа до грошей і документів, це було нестерпно. Вони часом навіть текст некрологу не могли узгодити і дзвонили виправляти, вже коли газета пішла в друк. Тепер я вирішую, що ставити».

Найближчі плани редакції – замінити стару «Таврію» на новий автомобіль і придбати термобіндер для склеювання поліграфії. Через це зарплати цьогоріч не зростали, але редакція продовжує шукати позитив у провінційних новинах.

Фото: Олена Високолян