«Детектор медіа» прийшла в гості до редакції першої англомовної газети незалежної України  Kyiv Post на самому початку тижня. По 11-й годині ранку ньюзрум уже активно працює. Відома мені зі студентських років легенда про те, що головред газети пан Боннер (Brian Bonner) не має власного кабінету - одразу підтверджується. Ось він, на робочому місці поряд з іншими журналістами й стажерами.

Цьогоріч Kyiv Post святкуватиме 20-річчя - поважний вік як для друкованого видання на українському ринку. Уточню - для англомовної, незалежної газети з іноземним власником в інтернет-еру. Як це можливо? Про це поговоримо далі.

Брайан Боннер зустрічає нас із фотографом усмішкою й одразу веде на екскурсію редакцією. Заводить у кожен кабінет - великий і малий ньюзруми, комерційний відділ та навіть на кухню. У рамочках на стінах редакції висять десятки обкладинок Kyiv Post - від першої (такої жовтої!) за 1995 рік і до актуальних, цьогорічних. Пан Боннер розповідає про деякі з гучних матеріалів та показує Міссурійську почесну медаль за особливі заслуги в галузі журналістики за 2014 рік, якою - це помітно - пишається.

Пан Боннер переїхав в Україну зі США в 1996 році, щоб викладати журналістику. До того протягом багатьох років працював репортером та редактором газети в St. Paul Pioneer Press (штат Міннесота). Він очолив Kyiv Post у 1999 році, проте згодом пішов із посади. Вдруге став головним редактором у 2008-му. Лишився керівником і після зміни власника (в 2009 році газету в її засновника, американця Джеда Сандена, придбав британець Мохаммад Захур). З того часу з кількома перервами Брайан Боннер працює головредом Kyiv Post.

Ми поговорили з паном Боннером про те, як розвивалася газета, про різні творчі й економічні аспекти її життя. Зокрема, молоду команду й кореспондентів на Донбасі, термінологію під час війни, запровадження пейволу та стосунки з рекламодавцями. Брайан Боннер також поділився своїм баченням співіснування друкованих та електронних видань в інформаційну еру, поточного рівня свободи слова в Україні та запоруки незалежності медіа.

- Брайане, цього року газета Kyiv Post святкує 20-річчя. Значну частину життя видання ви його очолювали. Як за ці два десятиліття газета змінилася і які основні етапи на цьому шляху можете виділити?

- Хороше запитання. Й справді, 19 вересня ми маємо велику дату - 20-річчя від заснування газети. Плануємо організувати гарну вечірку, щоби подякувати своїм читачам, рекламодавцям, передплатникам. Адже саме завдяки їхній підтримці ми протрималися цілих двадцять років! Звісно, хочеться сподіватися, що і завдяки власній сумлінній роботі (усміхається). Уявіть, я почав працювати редактором Kyiv Post ще в доінтернетну еру. За ці роки радикально змінився ринок газетного бізнесу й реклами, відповідно, й ми міняли бізнес-модель. Зараз активно розвиваємо онлайн-версію. В березні 2013-го стали першою українською газетою, яка запровадила пейвол за свої матеріали.

Наша газета доросла до заснування ще одного проекту. Рік тому ми відкрили неприбуткову організацію Media Development Foundation. Вона підтримує проекти журналістських розслідувань, організовує конференції й тренінги, а також реалізує програму міжредакційного обміну для молодих журналістів. Останній напрямок я вважаю дуже важливим, адже зрозуміти нашу професію можна тільки сповна занурившись у неї. Ми дуже вдячні за грант, який нашій НУО дав уряд Данії.

Але основоположні принципи в нас лишилися ті самі. Ми - газета для ком'юніті. Активно спілкуємося зі своїми читачами, які живуть по всьому світу. Як і раніше, висвітлюємо широкий спектр тем - політичне життя, економіку, лайфстайл і розваги. Люди можуть знайти в нас усього потроху.

Ми вірні своїм принципам, зокрема ідеї етичної журналістики (ethical journalism). Ми чітко розділяємо журналістські матеріали та рекламу, розкриваємо конфлікти інтересів та намагаємося бути справедливими, не стаючи ні на чию сторону, не вдаємося до чорного піару та джинси. Ми пишемо те, що самі вважаємо правдою. Я думаю, саме тому читачі нам довіряють і ми втрималися на ринку такий тривалий час. І, мушу сказати, мріємо випускати газету ще 20 років, а потім - ще 20...

- Розкажіть, будь ласка, яка команда зараз створює Kyiv Post: скільки у вас загалом працює людей, із яких країн?

- У нас завжди був невеликий колектив. Зараз це 35 осіб - разом із комерційним відділом, водієм, кур'єрами, які доставляють газету. В ньюзрумі працює більше 20 осіб, із них п'ятеро - літні стажери, ми їм завжди раді. Наразі в нас у редакції семеро іноземців: один із Шотландії, один із Данії, один - біженець із Росії, а всі інші - американці. Семеро - це доволі багато. Тексти українських журналістів перечитують редактори - носії мови. Всі наші автори пишуть і в газету, і на сайт.

- У вас у ньюзрумі - стільки молоді! Ви задоволені рівнем підготовки й навичками українських журналістів, які приходять до вас після університету?

- Маю сказати, тепер вони підготовлені краще. У 1999 році мені було дуже важко знайти людей, які добре знають англійську. Я усвідомлюю, що писати журналістські матеріали нерідною мовою дуже непросто. Адже сам стільки років уже живу в Києві, а так і не вивчив української. Всі мої журналісти знають щонайменше три мови, мають по дві освіти. За це я їх дуже ціную. Що стосується власне журналістських навичок, я вважаю, що їх не здобудеш в університеті. Я ніколи не вчився журналістики, маю фах історика. Журналіст - це радше питання особистих якостей. Людину такого складу цікавить усе на світі, вона володіє вмінням отримати інформацію, взявшись за ту чи іншу тему. Вона хоче казати правду, пише зрозуміло, логічно й швидко. Це все екстраординарні якості, які в сукупності рідко трапляються.

Молоді журналісти, які до нас приходять, на високому рівні володіють мультимедійними технологіями. Це мене, представника іншого покоління, справді вражає. В той же час їм треба прищеплювати критичне мислення. Є люди, в яких усе ще живе радянська спадщина - лояльність до влади, готовність писати те, що тобі скажуть. Їм треба доносити ідею незалежного журналістики, яка є вкрай важливою для суспільства. В Америці ми називаємо її четвертою владою. Зараз, через 24 роки після розпаду СРСР, Україна все ще відходить від радянських поглядів. Однак, без сумніву, ситуація значно покращилася. В Україні рівень журналістики стає все вищим, є прекрасні, першокласні журналісти. Я вважаю це дуже обнадійливим знаком для країни.

Досі є багато людей, які хочуть прийти в цю професію. Мені дуже приємно, що деякі журналісти, які починали в нас, друкуються в кращих виданнях світу - The Wall Street Journal, The Financial Times, Mashable, на «Радіо Свобода».

- Ви читаєте багато українських видань?

- Не дуже. Намагаюся щодня проглянути газету «Сегодня». Читаю «Українську правду», «День». Часом за мене це роблять мої колеги - ми розподіляємо обов'язки (усміхається). Я ділюся досвідом, редагую абсолютно всі тексти, які йдуть у газету, як за змістом, так і з погляду англійської мови. А ще - відбираю ідеї. Великі українські медіа першими добираються до гучних історій, особливо що стосується розслідувань. Маю на увазі «УП», «Слідство.інфо», «Наші гроші». Мені б хотілося, щоб ми були оперативніші, і в той же час у нас інша місія - розповідати світу про Україну, скласти загальну картину й контекст для нашої аудиторії, яка не стежить за кожною тутешньою подією.

- Ваша газета просуває поняття незалежної журналістики. Як, на вашу думку, вона може закріпитися в Україні? Яким чином унеможливити вплив власника на ЗМІ, відокремити комерційні відділи від творчих?

- З одного боку, кожне видання має знайти своє рішення цих проблем, з іншого - є потреба виробити спільну формулу. Треба ставати фінансово стабільними - це стане гарантією незалежності. Більше шансів цього досягти у вас буде за умови диверсифікації прибутків. Складність ще й у тому, що медійна індустрія змінюється дуже швидко. Потрібно пробувати різні підходи, постійно вивчати. В першу чергу треба думати про продукт, потім - про маркетинг і створення сильного комерційного відділу, а також технічних ноу-хау. Тоді ваш продукт вдасться продати.

В Україні медіаринок досі лишається в руках олігархів, ЗМІ здебільшого не прибуткові. З іншого боку, зараз багато інтересу до України від донорів із ЄС, США та Канади, а також приватних спонсорів. Це ще один шанс для медіа.

Щодо історії Kyiv Post... Нам пощастило, що ми мали тільки двох власників. Перший - американець Джед Санден, у 1995 році він почав видавати Kyiv Post - газета стала його першим ЗМІ, а потім утворився цілий медіахолдинг (йдеться про ЗМІ, які увійшли в холдинг KP Media, зокрема «Корреспондент», Bigmir.net, Afisha.ua та інші. - ТК). Джед від початку розумів цей принцип розділення комерційної й творчої частин. На практиці це означало, що ми ніколи не публікували прихованої реклами чи джинси, не вводили свого читача в оману. В той же час до кризи 2008 року в нас у газеті публікувалося багато реклами, яку ми відповідно маркували. Ось у цьому випуску - напередодні кризи: 36 сторінок, а зараз переважно 16. Тоді ми обмінювалися рекламою всередині холдингу KP Media.

У 2009 році Kyiv Post купив інший іноземний бізнесмен - громадянин Великої Британії пакистанського походження Мохаммад Захур, який має бізнес в Україні. Він читав газету з моменту її заснування, розумів її місію й сам наполягав на незалежності редакції. Маю сказати, що ми зараз отримуємо велику моральну підтримку від власника і ком'юніті. Ми хочемо й рекламодавцям, і читачам дати те, чого вони прагнуть. А вони прагнуть чесності. Я думаю, це найкраща бізнес-модель.

- Хочете сказати, що за весь час існування газети на українському медіаринку на неї ніколи не було тиску?

- Я скажу так - був тиск на наших власників. Їм доводилося чітко заявляти деяким особам, що це редакційне питання, в яке вони не втручаються. Хоча часом це переходило й на нас. Із записів майора Мельниченка ми знаємо, що нам хотіли закрити рота. Тоді, за часів президента Кучми та міністра фінансів Азарова, популярним методом було приходити з податковою перевіркою й тиснути таким чином. Але найтяжчі часи ми мали при Януковичі. Тоді нас двічі хотіли купити - спершу його олігарх Курченко, потім - Фірташ. Видавець відмовив обом із них, адже розумів, що якщо хтось із них стане нашим власником, газета не буде незалежним джерелом новин. Також ми мали проблеми в 2011 році після публікації інтерв'ю з міністром сільського господарства Миколою Присяжнюком, який зараз переховується. Він також намагався тиснути на видавця. За це інтерв'ю мене звільнили, але за кілька днів поновили на посаді - нам вдалося домовитися.

Більше ми особливо не відчували тиску. Може, тому що посадовці не читають англомовних видань? (Усміхається.) В нас не таке величезне поширення у світі й Україні. За весь час моєї роботи тут спікери часто висували нам вимоги, що хочуть вичитати текст. Ми на це не йшли. Згодом політики звикли до нашого принципу, наш вибір почали поважати. Хоча й досі хочуть дізнатися, хто за нами стоїть. Якщо наш автор критикує Яценюка, нам закидають, що ми співпрацюємо з його опонентами. А це просто думка нашого автора - в розділі Opinion.

Маю сказати, що зараз, при Порошенкові та Яценюку, ми навдивовижу вільні. В нас, наприклад, друкується троє журналістів із Росії, які не можуть висловлювати своїх думок у рідній країні. Зараз в Україні справді хороша ситуація зі свободою слова, хоча, звісно, не ідеальна. Журналістам досі бракує доступу до інформації, їх усе ще намагаються контролювати, є брудний піар.

Позитивні зміни сталися завдяки тому, що Україна зсередини вимагає цього. В нас немає диктаторського режиму, як у Росії та деяких інших пострадянських країнах. В Україні вже є громадянське суспільство та представники бізнесу, яким потрібна чесна журналістика, а також сильні журналісти, які стоять один за одного. Як, до речі, стояли і в часи Януковича. Пам'ятаєте, у вересні 2012 році видання виходили з білими шпальтами на знак протесту проти закону про цензуру? Теперішню свободу слова українські ЗМІ вибороли колективними зусиллями. А щоби підтримувати її, нам треба бути пильними, адже будь-якого дня на горизонті може з'явитися новий диктаторський закон.

- Розвиваючи газету ці роки, ви орієнтувалися в першу чергу на кращі зразки західної преси чи зважали також і на особливості українського ринку друкованих видань?

- І те й інше. Так, ми орієнтуємося на Associated Press, Reuters, я постійно кажу колегам читати The New York Times, The Washington Post, The Wall Street Journal, The Economist. Щоб уловити їхній стиль викладу й адаптувати його. Звісно, наші матеріали відрізняються від українських публікацій у пресі. Але основні принципи завжди однакові - має бути чітко визначена думка, а ще лаконічність. Я за стислі форми. Тому завжди кажу журналістам спершу подумати, для чого читачу потрібно прочитати цю оповідь, а потім уже братися за написання.

Люди втомилися від інформації, перенасичені нею. Читачі зараз можуть знайти факти де завгодно, але без адаптації й пояснення вони нічого не дають. Люди хочуть зрозуміти світ, а світ заплутаний. Що стосується журналістики думок, потрібно бути насамперед правдивим. Нерідко люди кажуть: я читав вашу передовицю, але я не згоден із нею. Це нормально. Однак навіть у журналістиці думок слід пам'ятати про стандарти. Особиста позиція теж має бути обґрунтована фактами. І слід бути готовим до того, що ти можеш помилятися. Дуже важливо публікувати різні голоси. Це не означає, що ми, скажімо, публікуватимемо текст із позицією кремлівської пропаганди. Вона не має нічого спільного з журналістикою, й ми не хочемо годувати нашого читача таким сміттям. Тому й новини такі ніколи не агрегуємо.

- Яка зараз аудиторія у вашої газети й онлайн-видання? В яких країнах вас читають?

- Газета виходить накладом 11 тисяч примірників. Ми завжди вказуємо правдивий тираж. Поширюємо її кількома шляхами - безкоштовно в кафе та інших закладах та за передплатою для компаній, посольств. Друковане видання лишається в Україні, а з-за кордону передплачують PDF-версію.

Що стосується інтернет-видання, наш рекорд стався минулого року - 65 млн переглядів сторінок. Цей показник у 5 разів перевищує попередні роки. Зрозуміло, що читачі прийшли до нас через революцію й війну. Ми отримали багато уваги від великих новинних корпорацій, які не мають бюро в Києві. Зараз, звісно, нас читають менше. Незабаром дійдемо до 30 млн переглядів. Рік маємо закінчити з показником у 40-50 млн. За день до нас заходить 20-30 тисяч унікальних юзерів. Якщо порівняти це з «УП», «Новым временем» чи «Корреспондентом» - це мало. Але ж у світі не так багато людей читають новини про Україну.

80 % нашої онлайн-аудиторії - з закордону. Найбільше нас читають у США, на другому місці - Україна, на третьому - Канада, на четвертому - Велика Британія, на п'ятому - Німеччина. Потім ідуть інші європейські країни, Китай та Індія.

- Які матеріали ви берете в газету, а які - на сайт?

- У друкованому виданні ми намагаємося давати більше ексклюзивних матеріалів - розслідувань, аналітики, публікацій із зони конфлікту, а також про реформи - точніше, їх нестачу. Але й на сайті є ексклюзив через те, що ми фізично не можемо все цікаве вмістити в газету. А дещо з часом втрачає актуальність. Скажімо, минулого тижня редакція підготувала 20 оригінальних матеріалів, зокрема й тому, що наші інтерни продуктивно працюють.

- Чому ви вдалися до запровадження пейволу? Які публікації викладаєте на сайт у вільному доступі, а які - в платному? (Більше про це можна прочитати в матеріалі «KyivPost: два роки за пейволом» Галини Петренко.)

- Спочатку всі матеріали з газети доступні на сайті безкоштовно. Постійно у відкритому доступі агреговані новини, opinions, публікації про війну й реформи. В нас є також soft paywall - матеріали, які безкоштовні якийсь час: коли добу, коли тиждень. А потім цей матеріал потрапляє в пейвол. Одразу в платну категорію потрапляють ексклюзивні новини з коментарями наших джерел і матеріали з нашого архіву. Я вважаю, що ми маємо на це право після 20 років роботи. Передплата на рік коштує 50 доларів - це ціна обіду на двох. Нашу PDF-версію передплатило близько 3 тис. людей. Це непогано, але хотілося би значно більше - 10-20 тисяч.

Я переконаний, що людям потрібно звикати до ідеї, що підготовка новин, наймання журналістів і, до прикладу, відправка їх у зону конфлікту коштує грошей. Так само, як і утримання офісу, сайту, дистрибуція видання. На жаль, досі багато людей вважають, що новини мають бути безкоштовними. А в журналістів - невеликі зарплати. Через це ми втрачаємо талановитих людей - багато хто йде з журналістики в піар, приміром.

- Брайане, питаю вас як редактора газети з великими досвідом. Що буде з друкованою пресою? Вона виживе - чи помре?

- Ніхто з нас не знає, що буде далі. Журналістика як професія житиме, бо вона потрібна людям. Завжди буде що розслідувати та що викривати. Для друкованих видань теж знайдеться місце, але я підтримую думку, що це будуть радше спеціалізовані видання, а не традиційні газети. Досі людям подобається тримати примірник у руках і гортати... Індустрія реклами в друкованих ЗМІ у США все ще величезна. Але наш світ уже став світом Kindle та iPad. Усім варто навчитися монетизувати онлайн-медіа.

Від газети ми отримуємо помітну частину прибутку. Разом із рекламодавцями робимо цікаві спецпроекти. Вони стимулюють нас писати на певні теми - про енергетику, скажімо. І на сторінках із нашими публікаціями, на зміст яких вони ніяк не впливають, публікується маркована реклама компаній-спонсорів. Або робимо проекти на кшталт «Канада - Україна» чи «США - Україна», як правило з прив'язкою до певних подій. Це також елемент формату community journalism.

Українці все ще читають і люблять пресу - подивіться, скільки по місту кіосків. До того ж, друковане видання - це ще й хороший маркетинговий інструмент. KyivPost можна побачити в 300 точках по Києву. Чимало героїв наших матеріалів питають, де вийде публікація про них - тільки онлайн чи й у друку? Газета здається їм більш важливою.

В той же час ми усвідомлюємо, що прибутки й наклади нашої газети навряд чи зростатимуть. Тому намагатимемося заробити більше грошей в інтернеті, що не так просто.

Онлайн-реклама є фрагментарною, ціни на неї - низькими. Важко конкурувати з Google і Facebook, які мають сильну рекламну стратегію. Медійні організації не встигають за змінами ринку. Однак ми бачимо новаторські стартапи, наприклад, Vice News, Mashable, Buzzfeed. Навіть у такий невизначений час гарна ідея може знайти і свою аудиторію, і спосіб заробити гроші.

- Що для цього потрібно?

- Досягти комерційного успіху можуть або всесвітні корпорації, як Reuters, або дуже локальні медіа. Місцеві новини Чернігова, скажімо, висвітлює небагато видань. Або ж варто шукати свою нішу. Наша - англомовна інформація про Україну.

Якщо ти добре знаєш свою справу, то і в такий непевний час маєш велетенський потенціал, адже завдяки інтернету можеш захопити глобальну аудиторію. Це потребує багато матеріальних ресурсів і творчих сил для виготовлення якісної інфографіки, фото, відео, ексклюзивного текстового матеріалу, гарного веб-дизайну.

- Які зміни в роботу редакції внесла революція й війна на Донбасі? Чим забезпечуєте журналістів, які їдуть висвітлювати ситуацію там?

- Революція навчила багато чого. Ми думали, там було небезпечно, але коли почалася війна, зрозуміли, наскільки може бути гірше. Kyiv Post опинився в такій же ситуації, як і всі інші - ми працюємо й намагаємося висвітлити ситуацію, не боятися. Хоча часом страшно, що наші журналісти можуть загинути, просто виконуючи свою роботу. На щастя, поки в нас не було таких випадків. Тільки одного разу наш фотограф травмувався на Донбасі, але випадково, не внаслідок військових дій. Ці події в Україні мають ще раз нагадати світу, яка небезпечна професія журналіста і як важко здобувати інформацію під час війни.

У нас є власні репортери, які їздять на Донбас регулярно - це близько 5 людей (журналісти й фотографи). Не всі хочуть їхати туди - в нашій редакції це добровільний вибір кожного. Ми мусили багато чого навчитися й досі вчимося. Kyiv Post забезпечує журналістів бронежилетами, шоломами та відправляє на тренінги. Страхували - в окремих випадках. Ми також намагаємося переконати наших журналістів, що безпека має бути на першому місці, а місце, де найгарячіше - це для солдат, а не медійників.

- Яка ваша позиція щодо того, як коректно називати конфлікт на сході України і його другу сторону?

- Ми від початку обрали принципову позицію, як називати те, що відбувається. Це Russian war against Ukraine (війна Росії проти України). Це словосполучення ми вживаємо з весни 2014-го. Така назва обґрунтована багатьма фактами. Уряди України та Росії, а також західний світ із різних причин не визнають це війною Росії проти України, але це їхня справа. До речі, щодо термінології, якою послуговується іноземна преса в цьому питанні, я теж писав окремий матеріал.

Ми не називаємо іншу сторону конфлікту «ДНР» чи «ЛНР» - бо тоді б це їх певною мірою легалізувало. Ми називаємо їх Russian-backed, Kremlin-backed - тобто військові сили, якими керує Росія (Кремль). Хтось каже, що в Україні громадянська війна. Але ні, це не так. Якісь ЗМІ пишуть, що невідомо, хто з того боку воює. Але ми знаємо. Є безліч доказів участі росіян.

Я вважаю, що применшувати правду означає шкодити. Американські видання тепер вживають зручний термін combined Russian-separatist forces («об'єднані російсько-сепаратистські сили»)... Але його мінус - він не демонструє того, що керує процесом Росія. А це читач також має знати.

Тож обравши таку позицію, ми чесні перед читачем у своєму баченні конфлікту. В нас не було з цього приводу сумнівів чи суперечок. Ми повністю заперечуємо ідею того, що Донбас може бути самостійним. І намагаємося триматися якомога далі від кремлівської пропаганди.

- Відомо, які величезні бюджети Росія виділяє на власні пропагандистські медіа, в тому числі англомовні. Чи пробує ваше видання розвінчувати міфи, які вони поширюють на весь світ? І як узагалі, на вашу думку, варто боротися з російською пропагандою?

- Тільки правдою. Пропаганду не побороти введенням цензури (хоча у військовий час деякі форми цензури є припустимими й необхідними). Не можна побороти російської пропаганди й запровадивши власну - вона теж обманюватиме чи сіятиме ненависть.

Я вважаю, що найкращий спосіб перемогти в інформаційній війні для України - стати успішною, а для медіа - писати все, як є. Згодом усе стане на свої місця. Конфлікт в Україні не є дуже складним - тут чітко зрозуміло, за ким правда. Де чорне, а де біле. Так, Захід мав би більше підтримувати Україну. Але й вашій країні потрібно швидше розвиватися.

До того ж, я думаю, російська пропаганда не така ефективна, як декому здається. Їй далеко не всі вірять. Навіть росіяни розуміють, що це не журналістика. Просто сприймають її через свою позицію: «Путін - бог, всюди змова, всі проти Росії, а це ж така сильна країна, а її не достатньо поважають!». Багатьох такі меседжі влаштовують. Схоже, багато хто хотів би відродження Російської імперії в новій версії. Шкода, що це так, але водночас - це захопливий виклик для України, яка зараз на перших шпальтах. Якщо Україна виплутається з цієї ситуації, це стане для неї шансом увійти в ЄС та НАТО, стати демократичною державою. Зараз їй саме час стати успішною й по-справжньому незалежною. Це дуже складний процес. Весь світ бачить, як Україна захищається й обороняє власну землю й народ - у цьому наша перевага й надія. В той час як росіяни приїжджають сюди воювати з примусу або просто щоб заробити грошей.

Щодо першого вашого запитання... Ми повідомляємо про фейки в російських ЗМІ. Якось і я писав публікацію про це. Але ми не ставимо собі за завдання вказувати на кожну їхню брехню - краще більше попрацювати над власними матеріалами.

За останні півтора року редакція Kyiv Post отримала багато листів зі словами вдячності від читачів із різних куточків світу. Деякі з них потрапили на стіну при вході

Фото Максима Лісового