Цього разу наш моніторинг регіональних приватних каналів охопив території, де якість теленовин досі не досліджувалася, — Покровськ, Маріуполь, Кривий Ріг, Мелітополь і Бердянськ. Картина, яку ми побачили в теленовинах цих великих індустріальних міст, досить типова. Та дещо в ній усе ж дивує. 

Те, що кожен другий матеріал у випуску новин має ознаки замовності, тобто, висловлюючись менш дипломатично, є прихованою рекламою, піаром або чорнухою, — не дивує. Наприклад для каналів Донеччини, які належать Рінату Ахметову, це норма. І йдеться не лише про малотоксичний, хоч і безглуздий піар благодійного фонду або звіти про соціальну відповідальність підприємств System Capital Management. Тут можна побачити й відверте розпалювання шахтарських протестів, покликане, ймовірно, тиснути на владу в нескінченній торгівлі за тарифи, пільги та субсидії для ахметовських підприємств. 

Те, що в локальних новинах замість важливих подій міста говорять про «Роттердам+» або зміни в кількості комітетів Верховної Ради, теж не дивує. Власники й політичні патрони, для яких медіаактиви — лише інструмент впливу, не переймаються тим, щоби застосування цього інструменту було адекватним і доречним. Що хазяї скажуть, те журналісти й прославлятимуть (або ганитимуть), не дарма ж їм гроші платять. 

Нічого екстраординарного немає в тому, що коли в новинарів регіональних каналів усе-таки доходять руки до важливих місцевих подій, вони не повідомляють базових і найважливіших для аудиторії речей: скільки грошей із бюджету пішло на ремонт, хто їх «освоїв», коли закінчиться робота. А натомість наповнюють матеріал порожнім самохвальством міського голови чи місцевих депутатів, або ж політика, взагалі не зрозуміло яким чином причетного до ремонту, — як у Кривому Розі. Той самий підхід практикують загальнонаціональні канали, де  піар чиновників замінює конкретику. 

Трапляються, звісно, унікальні самородки — наприклад, шістнадцятихвилинний сюжет у новинах мелітопольського каналу, в якому міськрада довгими пафосними промовами проводжає свого посадовця до Києва. Або матеріал, у якому вісімнадцять разів лунає прізвище міського голови. Але зазвичай це шаблонний піар, створений у межах панщини або «висвітлення діяльності» місцевої влади. Можливо, навіть на підставі офіційної угоди — яка, втім, не є індульгенцією для порушників закону «Про рекламу», що забороняє рекламу, замасковану під інформаційні програми. 

Несподіванкою не назвеш і піар мажоритарників — уже колишніх, новообраних або тих, що намагалися пройти до ВР, але їм не пощастило. Як і чорний піар проти їхніх конкурентів та політичних опонентів. У Мелітополі ми побачили справжнісінький заочний батл між Євгеном Балицьким та Сергієм Міньком у новинах двох прихильних до них телеканалів. У Бердянську — феєрверк піару народного депутата від «Опозиційної платформи — За життя» Олександра Пономарьова. Його, наприклад, вихваляє керівниця ансамблю ложкарів «Джерельце». 

Важливий нюанс: це новини за серпень. Виборча кампанія позаду, всі бюлетені пораховані, новообрані народні депутати визначені, а лузери парламентських виборів уже зализують рани. Піар у новинах уже нічого не змінить. Але й переможці, й лузери не припинили експлуатувати свій медіаресурс. Можливо, тому, що попереду вибори місцевих рад та міських голів. А може, просто тому, що можуть. 

І якщо новинарі регіональних телеканалів під час виборчої кампанії, нашпиговуючи свої новини піаром замість реальних подій, утішали себе — нумо, ще один разочок піднапружимось, а після 21 липня будемо курити бамбук, — то ні, це не спрацювало. «Ще один разочок» ніколи не буде останнім. Телеканал — занадто дорога іграшка, щоби власник міг дозволити йому просто робити нормальні новини в період між виборами.  Панщина тепер ніколи не закінчується, а судячи з телеканалів Ріната Ахметова та його бізнесових і політичних союзників, норми виробітку для медіакріпаків зростають. 

Тому вони будуть далі розповідати про те, як мер Кривого Рогу вітає мусульман із Курбан-Байрамом. Про те, як мер Покровська бере участь у суботнику. А мер Бердянська «не зміг не приїхати» на підприємство, щоби привітати його працівників із украй важливим для них святом — Днем Прапора. Про те, як холдинг Ахметова дбає про довкілля в Маріуполі.

На жодному із проаналізованих каналів, окрім (із натяжкою) маріупольського ТВ7, експерти «Детектора медіа» не побачили чистих новин. Якість матеріалів цих телеканалів різниться, й рівень дотримання стандартів не всюди катастрофічний. Але не так уже й важливо, наскільки новинарі дбають про форму й формат свого продукту, якщо за змістом це не новини, а джинса. 

Дивує те, що власники, менеджери і працівники телеканалів, які підмінили новини джинсою, не усвідомлюють: таке «телебачення» приречене. Воно позбавлене будь-якої цінності для сучасної аудиторії, яка має можливість обирати з різних джерел інформації — каналів, сайтів, радіостанцій, соцмереж. Новини, з яких неможливо дізнатися, що насправді відбувається в місті, нікому не потрібні. Можливо, й були потрібними, коли люди просиджували довгі зимові вечори перед телевізором, який ловив на антену з консервної банки півтора телеканали. Але не тепер. 

Медіафутурологи пророкують ренесанс локальним засобам масової інформації, які знають свою аудиторію та задовольняють її потреби. Але у прогнозах немає нічого оптимістичного про медіа, що роблять контент для одненького Головного Глядача, задовольняючи забаганки того, хто платить гроші. І, здається, взагалі не зважаючи на мимовільних свідків щоденної демонстрації сервільності, — телеглядачів. 

А що піплметричних чи будь-яких інших досліджень, які могли би дати уявлення про аудиторію цих каналів, немає, зворотного зв’язку — теж, а їхній вбогий контент не підходить для соцмереж, то ніхто й не помітить, коли зникне останній глядач, утомлений джинсою й розчарований каламутною стрибучою картинкою. І залишаться ці канали в порожнечі наодинці зі своїми власниками.

Фото: ua.news